

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	686
Творів:	10324
Рецензій:	15697

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Фантастика

Падаючи - 5

© Андрій Меаковський, 25-02-2008
Попередні розділи можна прочитати тут Розділ 5 - Пульс. 112 рік після повстання П'ятдесят четвертий... П'ятдесят третій... П'ятдесят перший... Поверхи зі свистом проносяться повз мене і залишаються десь далеко позаду. Шорстке тепле повітря лоскоче шкіру на обличчі... Я знову заплющую очі, насолоджуючись волею падіння, десятком секунд всемогутньої недосяжності. Вітер свистить у вухах, тріпоче волосся, вривається у кишені, і розчаровано виє, нічого там не знайшовши. Ще мить, стає холодно, неначе пірнаєш у воду, поза повіками згущується темрява. Я відкриваю очі, впевнюючись в тому, що сонце сховалося за металевими силуетами старих районів, і даю собі команду: “Годі розслаблятися!” Так і розбитись можна... Ось, повз мене пролітають останні жилі поверхи зі сталевими прямокутниками зачинених вікон і починається сервісний рівень: суцільні хитросплетіння комунікацій і механізмів. Повертаю голову праворуч: зі стіни виростає товста труба, направлена паралельно моєму польоту, стара добра труба. Без неї було би важко. Витягую руку в її напрямку, плавно відгинаю великий палець назад і починаю зближуватися. Через це, тіло розвертає в горизонтальне положення, та я не розгублююсь і направляю до неї другу руку. Металева змія, діаметром в півтора метра стає все ближче, і ось я вже майже торкаюся її долонями, лише в останній момент змінюю вектор притягання. Знову повернувшись у вертикальне положення, ногами до низу, як завжди, з деяким невдоволенням усвідомлюю: починається найнеприємніше - гальмування. Різко відвожу назад великі пальці на обох руках, і долоні одразу ж прилипають до холодної металевої поверхні. Жорстка шкіра рукавичок гидко шипить і починає грітися від тертя, не гаючи часу впираюся обома підошвами в метал, гальмую з усієї сили, на стінці труби видніються сліди моїх попередніх “польотів”: чорні лінії – усе що залишилося від попередніх черевиків, хоча, вони все ж пішли на користь: гальмування стало ефективнішим... Рахую до трьох: Раз... Два... Три... Найнеприємніше закінчується,а я попри всі заходи власної безпеки, з криком внутрішнього голосу “ти колись дограєшся!”, переводжу вектор на відштовхування іще до того як ноги покинуть трубу і різко вигинаюся назад. Металева зміюка занурюється всередину стіни, та я вже не на ній, я знову вільно лечу. Вниз головою... Найнеприємніше закінчилося, починається найскладніше: хитросплетіння труб, колекторів, кабелів і рухомих платформ, що постійно норовлять зловити тебе наче на тарілку. Я ніколи не бачив глузду в конструкції цієї частини будівель, мабуть тут і проявилась уся хаотична і невпорядкована натура людей, які за століття до цього залишили усю логіку машинам... Та попри це, я їм вдячний. Витягую руки вперед, і швидко, з віртуозністю на рівні рефлексів починаю оперувати векторами притягування-відштовхування, спрямовуючи їх на те щоби загальмувати падіння. Ось невеличка труба виводу опалення, поки вона наближається я максимально направляю на неї відштовхування, а щоби не змінити траекторію – тягнуся до пучка кабелів ліворуч, труба проноситься повз, і я одразу переходжу на притягування до неї, другою рукою перемикаюсь на нову мішень: систему вентиляційних фільтрів, що окутала будинок по периметру. Коли труба позаду виходить з радіусу досяжності миттю переводжу решту потоку на вентиляцію, але так, щоби мене часом не затягнуло в неї. Через різнонаправленість векторів починається заворот навколо власної осі, я поспіхом виходжу з потенційного штопору, і досить вчасно: попереду пливе широка вантажна платформа з контейнером, хотілось би зупинится на ній, мабуть нам по шляху, але судячи зі всього, розминемось.. Шкода, такий шанс випадає досить рідко. З деяким смутком пролітаю повз, можливо вдасться ще її наздогнати? І одразу ж потрапляю в павутину дрібних труб, кабелів, і іще невідомо-чого. Тут уже доводиться спітніти, перебираючи руками між поверхнями, та направляючи на них потоки енергії потужних електромагнітів. В решті решт заповільнююсь достатньо, щоб безпечно ухопитись за товсту в'язку кабелів і остаточно зупинитися, добряче протерши на них ізоляцію... Попри звиклість до подібного, політ для мене завжди закінчується якось неочікувано. Ось і зараз, свист вітру у вухах змінився на гупання крові у жилах і шум вентиляторів нагорі. Ще з хвилину стою на одній з десятків труб, тримаючись рукою за гарячий від тертя кабель і важко дихаю. Приплив адреналіну виштовхнув свідомість далеко за межі мозку, залишивши виключно рефлекси, чекаю, коли вона повернеться... Врешті-решт приходжу до тями, і озираюсь: цього разу занесло не так вже і далеко, ось там на трубі я зупинився в попередній раз, а об цю гальмував, погляд переходить на кабель, за який і надалі інстинктивно тримаюся: його раніше тут не було! Товста плетенка кольорових жил іще не встигла вкритися шаром металевого пилу та корозії, і видимо тут зовсім не давно, хотілось би прослідкувати її походження, але на це немає часу. Я ще раз, більш загально озираюся довкола, ловлю поглядом групку труб, обплетену прямокутною арматурою. Вона виходить з мого будинку і впивається в стіни будівель старого району. Прикидую відстань і починаю рух у її напрямку. Розминка пішла на користь, рухи плавні, майже без шуму, через хвилину я вибираюся з дротової павутини і потрапляю на звичний маршрут: прямокутна балка, стрибаю, хапаюся за неї руками, підтягуюся, видираюсь нагору. Ставши на ноги, намагаюсь втримати рівновагу, при цьому допомагаю собі гравіхватками, так одного разу назвав моє спорядження технар з Лавеллу. З балки перестрибую на гарячу трубу системи опалення, з неї – на каркас, що утримує вантажні дороги десь угорі. На мить затримуюсь на ньому, звіряючись з курсом, видираюся пару метрів угору, і продовжую своє незвичне для простої людини пересування: труба, за нею балансирна рейка, на випадок сейсмічної активності, декілька кроків по ній, затяжний стрибок, який без спорядження увінчався би падінням у безодню, хват руками за захисний каркас комунікацій, перебираюся по ньому на невеличку платформу, з заблокованим пультом керування. Він мене не цікавить,ні кодів ні ідентифікаторів я не маю. Моя ціль – місток з труб, вже зовсім близько, відходжу на дальній край платформи, розбігаюся, стрибок... Час неначе завмирає, барви оточуючого світу вимальовуються надзвичайно чітко і деталізовано: плями корозії на платформі, бруд на черевиках, сіруватий пил, пофарбований у золото скупими променями сонця, що пробились крізь металеві загороди старого міста. Одинокий чистильник в товстому сірому плащі, там на дні безодні... Схоже він помітив мене і планує поживитися, навіть крізь скельцями захисної маски, в його очах я відчуваю хижу жагу здобичі, “не дочекаєшся!” подумки звертаюся до нього і концентруюся на пункті призначення – в'язці труб, загорнутій у квадратний кожух сталевої решітки. Вона все ближче і ближче, витягую вперед руки, плавно відводжу великі пальці назад, генератор на спині починає ледь чутно гудіти, заряд біжить по дротах, доходить до ліктів, звідтам – на зап'ястя. Спочатку набігає легка вібрація а потім – неначе хтось ухопив мене за руки і різко потягнув до себе. Траекторія польоту неприродньо змінюється, я хапаюсь долонями за опору, одразу підгинаючи ноги під себе, групуюсь у такзваний “котячий хват”. Відчуття вповільненності розвіюється, я пружиню і рвучко видираюсь на верхню площину металевої конструкції, обертаюся назад: щоразу цей стрибок мені здаєтсья останнім, і щоразу я запевнюю себе, що іншого шляху немає... А після того, як мене помітив мародер унизу, то і цей маршрут можуть перекрити... Я ж нелегальний. Відганяю свинцеві думки геть, нагадую собі: сьогодні – особливий день. Розвертаюсь і енергійно крокую вздовж двадцятиметрового містка, що сполучає місто порядку з територією хаосу. Та не усе так просто, різкий порив вітру, що нахлинув невідомо звідки, ледь не забирає мене з собою. В останню мить інстинктивно ловлюся за решітку руками, секунду вишу перетравлюючи шок і видираюсь назад. Після цього йду обережно, напівприсядом, притримуючись рукою за край вузької доріжки. Дивно, звідки взявся цей вітер? Він ніколи не рухався у цей бік, хіба лише у вентиляційних шахтах, але ж не на відкритій місцевості... Мабуть сьогодні всетаки особливий день, і обережність мені не завадить. Врешті решт закінчую свій перехід, обертаюся, холодним поглядом окидую свій будинок, що наче скеля виріс, втричі вищий за усю архітектуру старого полісу. До початку “робочого часу” іще десь година, в мене достатньо часу щоби дістатися до Йґора і стати першим у черзі, тобто отримати найширший вибір занять, і не виключено, що щось прибуткове... Загалом на це я і розраховую, пройти до нього крізь мертве місто, допоки в жилих районах узагалі заборонено виходити з кімнат. Краще пробратися крізь закинуті будівлі, з напівживими біженцями та мізерним шансом наткнутися на озброєних бандитів, ніж бути гарантовано упійманим вартовими, і за незмоги оплатити дозвіл на “нічний прохід” бути нейтралізованим. В цьому суспільстві за будь який гріх є дві розплати: або ти відкупляєшся, або тебе нейтралізують, і звільняють твоє житло для більш законослухняних, більш роботящих, більш корисних суспільству...громадян... Платити треба за те що ти виходиш з дому у “нічний час”, і за те що сидиш там у “робочий час”, платити треба за усе, що перевищує права рядового громадянина. А якщо ти не здатен бути сильним і працьовитим, то навіщо узагалі тобі бути?. М'яко зістрибую з арматури на бетон, вкритий товстим шаром пилу, дрібно битого скла та іншого незрозумілого сміття, звідтам у квадратний отвір в підлозі, що веде прямо у старий міжкімнатний коридор з пошарпаними стінами, низькою стелею і слідами моїх попередніх переходів. Рухаюсь швидко, проте намагаюсь не чинити шуму, мало на кого можна наткнутися тут, навіть на самому краєчку мертвого міста. Ходять чутки, що влада збираєтсья повністю винищити старі райони, але покищо це економічно не вигідно, тому вони досі існують. А життя тут – повна протилежність життю у центрі поліса, якщо там люди боряться за житло, працюють повний робочий час без перерв, щоби заробити гроші на його оренду, то тут можна жити де захочеш, ці руїни нікому не належать. Ну майже нікому... Окрім мародерів – людей, без нічого людського, працівників охоронної служби, яка їх самих і боїться, не знаючих ні жалю ні розмов. У них є право власності на усе, що знаходиться в межах старого міста, і право на вбивство будь кого хто туди потрапить. Вони рискають по нижніх рівнях міста, і закинутих районах, а зустріч з ними – справа не з приємних. Наче у відповідь на це, широкий шрам у мене на спині злегка занив, почухати його не вдалося - металевий гравігенератор, повторюючи лінію хребта міцно сидів на плечах. Я рухався по напіврозвалених будівлях - залишках другої ери. Ери, коли людство ще намагалося відновити старий порядок, замість того щоби почати з нуля. Місцями під ноги потрапляли залишки існування попередніх жильців, хоча частіше – сліди розправи над біженцями. Декілька разів доводилося перестрибувати провалля, і продиратися крізь уламки, одного разу з далеку доносилися голоси, та я не став ризикувати, і просто перейшов по можливості на легкий біг. Звісно, прийти занадто рано також не так уже і добре, можна потрапити на очі вартовим, але усе ж таки це ліпше ніж спізнитися і втратити роботу - останній шанс вижити у цьому світі. Десь через пів години, моя подорож по старому району закінчилася. Я стояв на карнизі древнього будинка, і розглядав велетернську будівлю - “Манаор”, східну башту міста, яка вміщала у себе : плавильні цехи на нижніх поверхах, котрі за сумісництвом служили базовою системою опалення для найближчих будинків, робітничо-житлові приміщення, найширшого спектру призначення на середніх рівнях, і базу громадської варти – на верхніх. Тепер залишилося дочекатись початку робочого часу, і перебратися всередину, до Йґора. Я відійшов від краю, сів, спершись металевим спорядженням на шорстку стіну, і вирішив трішки подрімати. Проспати початок робочого часу було неможливо. Різкий гучний звук розриває тонке полотно дрімоти і молотом б'є по свідомості, його ні з чим не сплутаєш, від нього ніде не сховаєшся. Я одразу зриваюся на ноги, на мить втративши орієнтацію у просторі. Ранкова сирена не перестає вити, сповіщаючи усе місто, що пора приносити користь суспільству, змушує усіх його жителів існувати в одному спільному ритмі, підтримує нерушимий порядок. Гаразд! Час рухатися, в мене є приблизно десять хвилин, поки вартові будуть зайняті здачею зміни, а прості міщани надто заклопотані настанням ранку, так що ніхто не помітить мого переходу. Акуратно зістрибую поверхом нижче, звідтам – до блоку комунікацій, що ворожо вгризся в структуру древньої будівлі. Від нього, до Манаору йде місток з труб та решіток, такий же, як біля мого будинку. Балансуючи перебігаю по ньому, ось я уже на другому боці. Небезпечно продираюся вгору, відштовхуючись від згинів труб, останній поштовх особливо сильний, на мить зависаю над безоднею внизу, любуючись фактурою металевої стіни, і одразу ж прилипаю руками до неї. Матеріал на дотик шорсткий і теплий, наче тіло якогось велетенського монстра. У відповідь на це, знизу донісся глухий удар, за ним ще один, металевий стукіт почав відбивати ритм подібний до серцебиття – плавильні доки стартують. Я отямився, відірвав руку від площини, переставив вище, закріпився, підтягнувся, зафіксувавши ноги, і поступово набираючи темп почав підніматися. До пункту призначення – оглядчої площадки, без зовнішніх стін, залишалося ще десь біля двадцяти метрів, вона відділяє цехову частину будівлі від житлової, і заодно слугує основним вентиляційним отвором для першої. Механічний стукіт знизу допомагав підніматися, і поступово набирав обертів, змушуючи рухатися швидше. В такі моменти найкраще видворити свідомість за межі мозку, залишивши лише механіку тіла, ритм і цілеспрямованість. Нічого зайвого, нічого непотрібного, емоції, сумніви, роздуми – для слабких, для тих хто ніколи не зрушить з місця. Тут потрібно діяти а не думати! Металевий гул заводу раптом стих, разом з ним зупинився і я, секунду пробув у прострації, а потім побачив, що до перил оглядового майданчика залишилося трохи більше метра. Акуратно підібрався до краю, спершу висунув голову, щоби оцінити ситуацію – нікого. Кладу руки на верхню площину, силою волі збираю залишки сили... Три, два, один... Ривок! Переношу тіло через перила, стаю ногами на гладку підлогу, одразу розвертаюся, неначе просто так собі стою, милуюся пейзажами. Хоча, чим тут милуватися? Обережність виявилася не зайвою, майже у ту ж мить, на майданчик вийшли двоє охоронців. Я завмер, серце, що і до цього шалено стукотіло, вирішило просто вилетіти з грудей, а ниючі від перевтоми руки, вчепилися мертвою хваткою в перила. Краєм ока я помітив, як вони недорозуміло завмерли, дивлячись на мене. Усередині все стиснулося, треба стрибати... Треба стрибати поки не пізно! Поки не ліквідували. Охоронці ще кілька секунд постояли, а потім рушили до краю платформи, пружина в мені натягнулась до краю, готова вистрілити будь якої миті, тільки но нехай смикнуться, один зайвий рух... Вартові пройшли повз, подібно до мене сперлися на перила неподалік, і почали балакати про щось своє. Внутрішня напруга вмить зійшла, я дещо розслабився... А й справді, я ж міг потрапити сюди через он той вхід. Що тут дивного, одинокий роботяга чекає поки відкриється цех, чи прокинеться роботодавець... Роботодавець! Я згадав, що проліз цей шлях не заради того, щоби милуватися пейзажами. Треба побачити Йґора! Поки ще ніхто не забрав мою вакансію. Треба його побачити... Повільно виходжу з платформи, щоби привернути мінімум уваги, а сховавшись за кут одразу зриваюся з місця, витискаючи з організму усі соки. Біжу вздовж коридору, ліворуч, праворуч, сходи вгору, піднімаюся ледь не збивши з ніг одинокого дядька в комбінезоні, вилітаю на приватний рівень, біжу вздовж вивісок і дверей:одні, другі, треті – блискучі двері з табличкою “робочий одяг”, далі! Далі! П'яті, шості двері, сьомі з намальованим на них древнім гаєчним ключем, восьмі:”Йґор 3984 – роботодавець.” Коротко і ясно, чотиризначне прізвище говорить саме за себе. Зупиняюсь, декілька секунд віддихуюсь, невпевнено тягну руку до зеленкуватої поверхні броньованих дверей. Удар, метал віддає дзвінким звуком, стукаю іще декілька разів, завмираю в очікуванні... Не знаю, скільки минуло часу, але за дверима раптом чується клацання замків, ще мить... Двері різко відчиняються, на порозі замість звичного худорлявого Йґора з'являється гора м'язів з хижою пикою, і наводить важкий саморобний арбалет мені поміж очі... добігався...
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Краще, ніж 2, 3 і 4-та частини
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Грет Кос, 27-02-2008

що далі?
На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Олексій Тимошенко, 26-02-2008

Згенеровано за 0.00974488258362 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Падаючи - 5

Краще, ніж 2, 3 і 4-та частини

що далі?