1.
Йосип був хворобливою дитиною. Причому, настільки, що в школі у нього навіть не було свого власного місця за партою в класі. Воно було йому непотрібно, так як відсутнім Йосип був більше, ніж присутнім. Тому сенсу тримати за ним постійний стілець не було. Коли він повертався до школі після якогось зі своїх незлічених лікарняних, то просто сідав туди, де був відсутній хтось з його однокласників. Якщо присутні були всі, сідав на останню парту, де завжди було вільно – школа не набирала достатню кількість учнів для повноцінним радянських класів, на які була розрахована. Подібні випадки усамітнення на гальорці класу Йосипові не подобалися. Він і так вчився не дуже добре, змушений більшу частину матеріалу засвоювати вдома. А так навіть списувати було ні в кого.
Йосип хворів багато. Спочатку це були бронхіти та ангіни. Потім він став втрачати зір. Десь у чотирнадцять років у нього почала боліти голова. А у шістнадцять лікарі поставили йому невтішний для всіх діагноз – рак.
Йосип засмутився. Він писав вірші. І через хворобу втрачав будь-які шанси стати справжнім поетом. І художником. Малюнки його були дуже навіть цікаві. Талановита дитина.
У день, коли Йосип дізнався про свою хворобу, він зробив такий запис у своєму щоденнику. Справжньому паперовому щоденнику, яких у наші часи залишились одиниці: Помирати не важко
Одинокі могили
Просідають тяжко
Від сліз щонеділі
Він все вірно розумів – не судилося йому стати великим поетом.
Лікарі самі не знали, скільки часу ще залишалося Йосипові. Хвороба прогресувала дуже швидко. Вони лише запропонували йому стандартний курс хімії. Але він, порадившись із батьками, відмовився від цього. Розумів, що це марна втрата часу та здоров’я. А їх у Йосипа залишалось зовсім мало.
Тому, щоби не гаяти той невеличкий залишок життя, що все ще був у його розпорядженні, Йосип вирішив зробити щось таке, завдяки чому його життя не пройшло би непоміченим. Варіантів було багато. Проте, майже всі вони були на межі закону. Наприклад, можна було запліднити якусь самку, щоби, принаймні, залишити по собі потомство: якогось Йосиповича чи Йосипівну. Ідея ця здавалася доброю лише у стадії ідеї. На практиці вона була майже не здійсненною. Важко було уявити собі дівчину, яка би за власною волею дала маленькому рудому шістнадцятирічному хлопцю із товстими круглими окулярами на носі. Варіант із застосуванням примусу Йосип повністю виключав. Він був добрим хлопцем, хоч і на межі смерті. Його поетична душа не дозволяла тілу робити таке.
Були ще ідеї стати сучасним Геростратом. Той стародавній, попре кампанію, спрямовану на знищення свого імені, й досі є одним із персонажів підручників з історії. Тобто, все він робив вірно, мети досяг. Йосип довго думав, що би йому таке зробити, аби повторити подвиг давнього грека, наслідити в історії. Як він не старався, але не зміг вигадати нічого путнього. Дніпропетровськ був безнадійною провінцією. І будь-яка подія в цьому місті, навіть, космічних масштабів, потрапила би до центральних новин лише під грифом «Цікаве в регіонах». А Йосип був про себе набагато кращої думки, по-іншому оцінював власну особистість.
Проте у нього були певні таланти. І було би нерозумно не використати їх для цієї мети. Йосип зачинився у власній кімнаті та почав писати роман. Цей твір повинен був зробити його ім’я безсмертним. Його уява замість генерування цікавих ідей поринула у солодкі мрії про міліонні наклади по всьому світу. Молодий український геній пише книгу у шістнадцять років і помирає на наступний день після того, як дає згоду крупному видавництву на публікацію його твору. Роман цей завойовує популярність спочатку серед молоді, а потім і серед старших верств населення, його перекладають на російську та польську, а потім і на інші мови. Батьки та сестра роздають безкінечні інтерв’ю телеканалам і газетам з усього світу. А тисячі шанувальників щоденно відвідують його могилу на цвинтарі десь на околиці міста. Треба буде перед смертю сказати родичам, щоб вони замовили чорний, обов’язково чорний обеліск без жодної форми. Просто великий шматок мармуру з викарбуваними на ньому літерами Йосип Клунько.
Краще би він так писав, як мріяв. Тому що після трьох тижнів такої творчої роботи Йосип мав на руках десять сторінок сирого тексту, що, за задумом, складали першу частину його нетлінного роману. Інтернет-читачі, на суд яких він віддав цей невеличкий уривок, і кісточки не залишили від справи всього Йосифового життя. Сказати, що він їм не сподобався, це означає нічого не сказати. Головним лейб-мотивом всіх чотирьох рецензій на першу главу з роману «Трансвестити», були такими: «Авторе, вбий себе об стіну» та «Лоботомія допоможе тобі в особистому житті».
Йосип зрозумів, що останні три тижні були витрачені марно. Нехай негативні рецензії на його творчість можна було вважати заздрощами з боку менш талановитих авторів. Проте, якщо він витратив двадцять один день на створення десяти сторінок роману, то скільки же часу потрібно буде для написання всього твору? Йосип прекрасно розумів, що в нього стільки немає. Тому обережно виправив усі помилки у тексті та розмістив одинокий файл «Трансвестити» прямо посередині ретельно вичищеного від мотлоху робочого столу. Він ще трохи сподівався, що хтось після його смерті знайде це, прочитає та признає його талант. Посмертно. Хоч і без багатомільйонних накладів у США.
Голова його боліла все сильніше. Тому діяти потрібно було негайно.
2.
Йосип перебирав усі галузі, де міг зробити хоча б якийсь внесок. Наука не підходила. Хіба що заповісти власний череп кафедрі анатомії людини місцевої Медичної Академії. Ідея була не погана. Треба буде так і зробити, якщо він не вигадає нічого кращого. Хоча, до чого тут кращі ідеї? Заповісти можна у будь-якому випадку. Так і зробимо.
Все-таки потрібно було використовувати власні таланти. І, якщо він не зміг досягти успіху в літературі, треба намагатися чогось досягти у зображувальному мистецтві.
Йосип зібрав разом усі свої малюнки, довго дивився на них, думав. Ні, серйозним художником йому не стати. Авжеж, талант до малювання у нього був. Але він просто не доживе до першої своєї виставки навіть, якщо не буде відходити від полотна цілодобово. Проте був ще один шлях до того, щоб донести власну творчість до широкої аудиторії людей, зробити цей світ хоч трохи кращім, ніж був до цього. Саме до нього Йосип звузив свої наполеонівські плани. Він вирішив малювати графіті.
У Дніпропетровську, як і в будь-якому великому пострадянському місті, була велика кількість занедбаних, покинутих місць. Деякі з них розташовані прямо у центрі або там, де щоденно бували тисячі городян. Ці сірі стіни, паркани давили психічно на мешканців міста, створювали гнітючу атмосферу, атмосферу безнадії та суму. Йосип вирішив виправити цю графічну помилку постіндустріального суспільства.
Він накупив кілька десятків аерозольних балончиків із фарбою та почав малювати. За основу взяв свої старі малюнки.
Першим об’єктом свого живопису Йосип обрав великий сірий паркан уздовж Набережної, що вже майже двадцять років огороджував величезну радянську недобудову. Вона повинна була стати головним центром підготовки юних байдарочників чи щось таке. Проте, замість цього, стала притулком для десятків безпритульних і сотень діячів дніпропетровських субкультур.
Йосип малював завзято і швидко.
Часто люди, коли говорять про натхненну працю, використовують словесний штамп «ніби востаннє». Йосип же, дійсно, малював востаннє в житті. Принаймні, так він це відчував, і так могло бути насправді. Головна біль заливала яскравим полум'ям його очі. Але він, перемагаючи її, все малював та малював. На ще нещодавно сірій стіні один за одним з'являлися семеро гномів, що разом із лісовими тваринками (зайцями, косулями, лисицями, ведмедями, вовками та білками) стояли у черзі на Червоній Площі. Довжина паркану дозволяла йому вмістити всіх їх на картину. Посеред площі під червоною кремлівською стіною стояв червоний же Мавзолей, на якому жовтими літерами було написано «БІЛОСНІЖКА». У входу до будівлі стояли двоє охоронців – джедаї зі світловими мечами.
Йосип працював по вечорах. Так, щоби на нього не звертали увагу випадкові глядачі.
На створення першої своєї картини він витратив рівно тиждень. Йосип кілька разів проїхався маршрутками повз своє творіння аби подивитись на нього очами звичайного пасажира та почути, що говорять про це інші.
Виявилось, що звертає увагу на щось незвичайне тільки молодь. Старше ж покоління робить все, щоб не видати свої емоції та й, взагалі, зацікавленість до будь-чого несистематизованого та непересічного. Люди цієї генерації інколи навіть відверталися від вікна, коли маршрутка під'їжджала до Йосифового паркану. Вони усіляко старалися не сприймати змінення у зовнішньому вигляді міста. Так, ніби після лише нетривалого, косого погляду на малюнок, вони захворіють СНІДом, нежиттю та холерою одночасно. Молодь же жваво обговорювала нову прикрасу району. Відгуки були лише схвальними.
Більше того, один із місцевих телеканалів навіть зробив сюжет у власному випуску новин про Йосифову творчість. Авжеж, там вона називалася творчістю анонімних митців, що стала одною із прикрас Дніпропетровської Набережної.
Йосип зрозумів, що досяг свої мети. І можна було продовжувати творчі експерименти. Він мав великі плани на те, як остаточно та безповоротно зробити цей світ кольоровим.
Покопирсавшись в альбомних малюнках, він знайшов новий сюжет для ще одного кам’яного панно. Сюжет його був також на казкову тему. Це була варіація картини Карла Брюллова «Останній день Помпеїв» тільки з меншою кількістю персонажів і дрібниць. Формат твору диктував свої вимоги. Замість давньоримського міста в картині Йосипа фігурував Диснейленд. І вивергався не вулкан Везувій, а гігантська пляшка Кока-Коли. Її піна заливала все навколішки. Казкові персонажі розбігалися хто куди. Малий Пітер Пен рятував старого дряхлого гнома, а Міні Маус прикривала своїм тілом від граду солодких темних крапель маля-мишеня.
У Йосифі помирав великий майстер поп-арту.
Нажаль, йому не вдалося закінчити свою роботу. У перший же вечір праці на новому місці (це була стіна недобудованого готелю біля стадіону «Метеор») його обірвали. Він тільки почав вимальовувати контури пляшки культового американського напою. Його обірвала не смерть. Його працю обірвала міліція. Звичайний патруль.
3.
Йосипа привезли у найближче районне відділення внутрішніх справ. Він був неповнолітнім. Тому міліціянти змушені були зателефонувати батькам, аби ті приїхали за сином. А поки родичі їхали туди, вартові законності в окремо взятому районі вирішили трохи побалакати з пихатим вуличним художником.
Проте розмова не задалася з самого початку. Двоє молодих міліціянтів відвели Йосипа в окрему кімнату і вже дістали було кийки, але хлопець схопився за голову, впав, як підкошений, і забився у конвульсіях. Сержанти переглянулись та зрозуміли, що свято не вдалося. Один із них побіг до телефону.
Батьки Йосипа по приїзду як раз застали швидку допомогу, що увозила їхнього сина в лікарню.
4.
Йосип тихенько крокував якимсь напівтемним коридором. З обох стін, підлоги та стелі цього коридору пробивалося легке не ярке світло. Воно заспокоювало його, додавало обстановці чогось домашнього, затишного. Він ішов м’якою підлогою вперед, туди, де горіло яскраве сонячне сяйво. Йосип знав, що це означає. Він помер. А тепер бачить світло наприкінці тунелю та йде на нього. Він навіть приблизно уявляв собі, що саме його там очікує.
Йосип не жалів, що його земне життя закінчилось так рано. Він зробив усе, що хотів зробити. Його малюнок змушує людей посміхатися. А від посмішки життя стає кращім. Його існування на планеті не було марним.
Авжеж, він, поки хворів, читав багато літератури про Кінець, про те, що буває за межами життя. Він орієнтувався в десятках різних концепцій загробного світу. І йому було дуже цікаво, яка з них виявиться вірною. Чекати залишалося ще зовсім трохи.
Те, що трапилося з ним далі, Йосип ніколи не забуде. Це перетрусило його життя з ніг на голову, повістю зруйнувало уявлення про світ, про правду і кривду, добро і зло, збило пріоритети та моральні установки.
Коли він дістався кінця коридору, то поринув у біле сяйво, повністю розчинився у ньому. Але це не було нірваною. Стародавні індуси були не праві. Може, це було абсолютним нічим, проте Йосип залишався при власній свідомості, міг контролювати власні думки, хоч і не мав тіла.
Це було якось… дивно.
За деякий час він почув голос. Це був саме голос, хоч Йосип і не міг зрозуміти, яким саме органом він його чує.
Голос цей був приємний. Хотілося би слухати його вічно.
І голос цей сказав:
– Повертайся!
Все навколо завертілося, Йосип відчув, як тіло знову поєдналося із розумом. Його дернуло, наче за пуповину і кудись понесло.
Коли він відкрив очі, то побачив навколо себе знайому атмосферу лікарняної палати.
Це його здивувало. І, що здивувало ще більше, вперше за багато років у нього нічого не боліло. Йосип ледь-ледь підняв свою знесилену руку та провів по власному обличчю. Окулярів не було. Але чому ж тоді він все так ясно бачить?
Такої підступності від Бога він не очікував. Змальована Йосипом власна доля була нагло зруйнована вищими силами. Чому? Чому він не помер?
Тепер доведеться починати власне життя заново.
Йосип злився.
5.
З часом ця злоба не пройшла.
Він відчував себе непогане. Лікарі констатували значне поліпшення здоров’я у пацієнта. І Йосип після виходу з лікарні, навіть знову пішов у школу. Це його особливо злило.
Йосип повернувся у свій одинадцятий випускний клас рівно тоді, коли ще мав шанси закінчити його. Однокласники сторонилися свого товариша. Вони вже кілька місяців не бачили його. Ходили чутки, ніби в нього рак, і ніби він уже помер. Тому поява живого та здорового Йосипа у школі викликало здивування, поєднане з ірраціональним страхом перед живим мерцем.
Він же змирився з тим, що доведеться якимсь чином довчитися ці кілька місяців, а потім розпрощатися з цим бедламом назавжди. На його щастя, шкільна програма останнього півріччя уявляла собою повторення всього вивченого за попередні десять років. Йосип легко втягнувся у навчання та готувався разом із усіма отримати атестат зрілості.
6.
З часу повернення зі світу мертвих Йосип багато розмірковував над тим, що з ним відбулося. Щодо того, що він тоді вмер, не було жодних сумнівів. Лікарі та батьки підтверджували цю сентенцію – його душа покинула тіло на дві хвилини, а потім повернулася на своє місце. Також не було сумнівів, що він йшов тим славнозвісним тунелем зі світлом на кінці. А потім він розмовляв із Богом. Точніше, це Бог розмовляв із ним.
– Повертайся! – Сказав йому той надприродний голос.
Але ж чому? Чому Йосип мав повернутися на Землю? При тому без жодних прикмет колишніх хвороб.
Бог мав на нього плани. Йосип не знав: добре це чи погано. Проте розумів, що Бог своїми божими планами зламав його людські. Він так хотів красиво померти. Він знав все що його очікує, наперед. І от тепер Йосип залишився на цьому світі, ніби пушкінська героїня, із розбитим коритом. Це його і злило.
Йосип вирішив піти наперекір божій волі та закінчити те, що збирався зробити. Тобто він вирішив померти. З боку здоров’я жодних причин для цього останнім часом не спостерігалося. Голова перестала боліти. Кволість та слабість організму зняло, як рукою. Навіть зір, і той був стовідсотковим. Тому потрібно було взяти справу у свої руки.
7.
Йосип вирішив, що, якщо він повернувся до навчання та цілком адаптувався у цій інституції, то школу треба закінчити. А от піти з життя можна як раз на випускному балі. Коли аудиторія цього дійства буде найбільшою.
Щоб усе було якомога красивіше та стильніше, потрібно було докладно підготуватися до перфомансу.
По-перше, необхідно визначитися, яким саме чином він покінчить із собою. Ефектно було застрелитися. Вся школа в актовому залі, дівчата у вечірньому вбранні, хлопці в однотипних костюмах-двійках, батьки, вчителі. Директор вимовляє прізвище Клунько, Йосип виходить на сцену і пускає собі пулю в лоба. Половина сцени в крові, дівчата втрачають свідомість, дивлячись на свої зіпсовані плаття, хлопці в шоку, батьки в ауті, вчителі біжать на сцену до трупа, директор мовчки витирає хустинкою кров з обличчя. Він звик до такого – давно вчителює.
От тільки вогнепальної зброї, нажаль, немає.
Можна отруїтися. Причому, прямо за бенкетним столом. Він разом з усіма випиває келих шампанського та замертво падає лицем в жаркоє. Всі спочатку думають, що цей задрот просто вперше випив алкоголю. Але згодом розуміють, що він не дише. Паніка, кінець свята. Добре, але не дуже ефектно.
Повіситися? Брррррррррррррр.
Можна щось зробити на дискотеці. Підривати вибухівкою спортивну залу рідної школи, напевно, не потрібно. А от перекусити дріт електроапаратури цілком можливо. Тільки уявіть собі. Великий денс-пол, на якому б'ються в конвульсіях танцю десятки п'яних тіл. Промені зі світлової апаратури розсікають заповнене димом та потом повітря. І тут усе це замовкає та вимикається. Коли фізрук увімкне світло, всі побачать тіло Йосипа, який перерізав силовий кабель ножицями.
Ці ідеї, хоч і були на перший погляд цікавими, але дисонували із тонкою мистецькою душею Йосипа.
Натомість він вигадав інший, естетичний і романтичний вид власної смерті.
Випускний вечір розпочався без несподіванок. Спочатку всі зібралися в актовій залі. Дівчата-випускниці були у дорогих вечірніх платтях з широкими, наче у Середньовіччі, спідницями. Хлопці були в дешевих однотипних костюмах-двійках. Вчителі сиділи у вбраннях, які вони десятиліттями раз на рік дістають із шухляд у день випускних балів. Директор товкав промову. Він був радий здихатися чергової сотні неповнолітніх бовдурів. Після цього він урочисто вручав особисто кожному з цієї сотні малолітніх злочинців атестат про закінчення одинадцяти класів.
Потім був бенкет і дискотека. Також, без жодних несподіванок з боку Йосипа. Його батьки, як і батьки всіх інших випускників, систематично напивалися від щастя, що їхнє дитя врешті-решт покінчило з цим клятим навчальним закладом. Його рідні пили ще й за здоров’я свого чада. Про це вони ще півроку тому могли тільки мріяти.
Йосип не випив ані краплі спиртного. Він жадав бути тверезим, коли Це станеться. Не посміхалося йому розмовляти з Богом у п'яному вигляді.
Для того, щоб виглядати абсолютно нормальним, він запросив на танець біляву дівчину з паралельного класу. Вони не були знайомі, а тому вона його не зневажала. Йосип навіть поцілував її – білявка була вгашена та мало що усвідомлювала.
Світлішало. Діджей поставив останній танець та об'явив про закінчення вечорниць під його керівництвом. Випускники скеровували батьків по домах і збиралися на шкільному подвір'ї. За давньою міською традицією зараз потрібно було всім разом іти на беріг Дніпра зустрічати світанок.
Стомлений відеооператор повільно чимчикував за натовпом п'яної молоді.
На березі виявилось, що хтось прихопив із собою кілька пляшок шампанського, і всі випускники почали по колу пити напій прямо з горла – традиція.
Йосип почав роздягатися. Увага громадськості сконцентрувалася на його діях. Хтось із хлопців вирішив, що це гарна думка та приєднався до нього.
Йосип помахав ручкою у камеру, посміхнувся та пішов у воду. Червень був холодним і дощовим. Вода була ледь не крижаною. Він занурювався все глибше і глибше, пірнув і поплив прямо на глибину.
Плавати він не вмів – постійні хвороби не дозволяли цьому навчитися. І сьогодні це невміння було йому на руку.
Його легені зжалися від нехватки повітря. Він терпів, скільки міг, а потім глибоко вдихнув. Вода заповнила всі пустощі його організму. Він втратив свідомість.
Йосип знову йшов тим самим коридором до далекого яскравого світла, що сліпило очі. Він перебирав у голові те, що скаже Богові під час майбутньої розмови. В голову приходило лише щось гидотне, зле. Це й було потрібно. Йосип вважав себе переможцем. Він пішов проти божої волі та виграв цю битву.
Сяйво оточило його й розчинило в собі фізичне тіло. Йосип знову став лише абстрактною свідомістю, духом. Проте, рішучим духом. Духом-богоборцем. Прометеєм. Так він себе оцінював.
Голос Бога знову був приємним і заспокійливим.
– Знову ти? – Спитав він.
– Так! – прокричав Йосип.
– Дивно. – Сказав Бог.
– Я прийшов сюди... – Почав було хлопець, але його дернуло десь в районі живота, він знову отримав тіло на почав падати кудись вниз.
Коли Йосип розчинив очі, навколо нього знаходилась не лікарняна палата, як це було минулого разу, а якісь дерева. З рота та носа у нього лилася вода. Хтось сильно тиснув йому на груди.
– Дихай! Дихай!
Йосип сфокусував зір на тому, хто це казав. Це був оператор, що знімав їхнє свято на камеру. Це він його врятував. Бля.
8.
Йосип знову повернувся до життя. Це не він чіплявся за нього, це воно чіплялося за Йосипа. Бог жартував із його долею. Але самому Йосипу було не до жартів.
Мрія померти молодим була нездійсненною. Тепер він чітко зрозумів, що Бог не на його стороні. Тому потрібно було йти за захистом до того, хто є прямим опонентом його ворога. До Сатани.
Коли Йосип прийшов до цієї думки, йому стало моторошно. Щось мерзенне стояло за цим іменем. Хоча потім, коли ця збентеження пройшло, він зрозумів, що це не така вже й погана думка. Бог відверто знущався з нього з самого дитинства. Все своє життя він хворів. Хворів так, що не бачив у світі нічого, окрім лікарень та їхніх мешканців. Йому було погано. А єдине, що він хотів від життя – це нести людям добро, зробити світ кращім. Проте Бог зробив усе для того, щоб ці мрії мріями і залишалися. Більшу частину свого життя Йосип не міг піднятися з ліжка. Він хотів одне – померти. Але й цього йому не дозволили зробити. Його вперто повертали на Землю страждати.
Бог чітко окреслив свою позицію по відношенню до Йосипа. І тепер Йосип окреслював свою позицію до Бога. Нейтралітету тут бути не могло. Він перейшов на бік Сатани. Його примусили це зробити.
Йосипу як ніколи до цього хотілося жити. Ох, як йому хотілося жити!
Йому тоді тільки виповнилося сімнадцять років.
Для початку Йосип вирішив ознайомитися із диспозиціями сторін. Благо, Інтернет уже завоював ринок телекомунікаційних послуг України, і для цього не потрібно було проводити небезпечну для здоров’я рекогносцировку.
Всесвітня комп’ютерна мережа була заполонена потрібними йому сайтами. Складалося враження, ніби сатаністів у Інтернеті було більше, ніж християн. Принаймні, вони були більш активними та буйними. Йосип почав розуміти, на чиєму боці перевага і не міг не тішитися від цього. Він знайшов сферу своєї майбутньої діяльності, і це було не мистецтво.
А тим часом батьки, не знаючи про те, що саме відбувається у голові у сина, наполягли на тому, щоби він подумав про майбутнє. Про нормальне людське майбутнє. Вони запропонували йому обрати спеціальність та вступити до вищого навчального закладу.
Йосип не вагався. Він вирішив стати філософом. Батьки не стали на заваді мрії своєї дитини та дали скільки потрібно грошей тому, кому потрібно було їх дати.
Першого вересня Йосип відправився на навчання. Це було нове життя, ні в чому не пов’язане зі старим. Тим життям, від якого він відмовився, забув, ніби поганий фільм.
У цьому новому житті його ніколи не знав. І тому він міг стати тим, ким сам би захотів. Проте Йосип вирішив стати Павуком. Це прізвисько він взяв із свого невдалого роману «Трансвестити». Так звали головного героя, який збирався змінити своє життя. Літературному герою це не вдалося. Але реальному Павукові досяг більших успіхів.
9.
З того часу його існування розділилося на дві половинки. У першій студент Йосип Клунько старанно відвідував університетські заняття, майже не прогулював, не погано складав іспити, товаришував з іншими студентами, час від часу мав тісні стосунки із студентками.
В іншій же половині Йосип ставав Павуком – фанатичним сатаністом, відомим у профільних колах Інтернету.
Павук добре розумів, що не можна просто так кидатися в бій з Богом. Занадто нерівні були сили супротивників. Тому спочатку необхідно було вивчити історію подібних протистоянь, знайти однодумців-союзників, зачекати на влучний момент максимальної слабості протилежної сторони, і лиш тоді вдарити всіма силами. Тільки так можна отримати перемогу. Партизанська війна давно перестала бути дієвим методом боротьби з диктатурою.
Добре, що таких, як він, в Інтернеті були тисячі та навіть мільйони. Щоправда, в більшості своїй, це були не богоборці, і навіть не дияволопоклонники. Це була сіра маса інфантильних підлітків, що прийшли до сатанізму з різних дрібних причин як то ворожнеча з консервативними поглядами батьків, захоплення важкою музикою чи навіть амурні пригоди. Павук спочатку ставився непримиренно до цього людського мотлоху. Проте згодом зрозумів, що такі люди – ідеальний матеріал для створення з них справжнього фанатичного війська для боротьби з Богом.
Єдине що, Павукові не була зрозуміла постать самого Сатани, на чиєму боці він збирався боротися. Інтернет майорів сотнями різномастих тлумачень цього образу. Дехто наполягав, що Сатана – це повноцінна альтернатива Богу. А дехто вважав його лише символом у боротьбі за свободу. Були люди, що вважали його лише пішаком, маріонеткою у руках когось більш впливового. Думки щодо того, ким саме є цей впливовий мен, також розрізнялися. Спектр думок був широким: від Святої Трійки до всесвітнього масонства.
Павук з усього цього плюралістичного безладу зробив один висновок: треба братися за діло. А Сатана, чим би він не був, знайдеться по ходу дії.
10.
Як справжній джедай, перші два роки нового життя Павук присвятив навчанню. Тому що, поки ти сам не пробудеш учнем, ти не зможеш навчати інших. А він відчував у собі сили та здібності стати духовним вчителем якщо не всього світу, то хоча би темної його частини. А, взагалі, він бачив себе Наполеоном. Він збирався стати верховним командувачем сил Сатани під час Великої Битви Добра і Зла. У близькості Апокаліпсису він не сумнівався. Принаймні, він збирався зробити все від нього залежне задля того, щоби максимально приблизити його дату.
Навчання Павука, як і все його «справжнє» життя відбувалося в Інтернеті. В Мережі було безліч різного калібру людей, які вважали себе гуру. Павук не давав переваги комусь одному, йому було цікаво отримати по частинці істини від кожного із тих, хто міг би її дати іншим. Істина не може перебувати у якомусь одному місці. Тим більше, в Інтернеті. Тому єдине вірним рішенням було побачити всю картину думок, і вже самому вирішувати, які з них близькі, а які далекі від Абсолюту.
Алгоритм визначення критеріїв останнього Павук збирався отримати завдяки навчанню в Університеті.
Павук був поганим студентом. Точніше, як. Були викладачі, які вважали його кращім своїм учнем. Але це одиниці. Більшість або вважала його сірістю, або необробленим діамантом, який сам втікає від ювеліра.
Просто Павук приділяв увагу тільки тим науковим дисциплінам, які допомагали йому в його «святій» місії. Кілька разів він, взагалі, жалів, що пішов вчитися на філософа. Штудії здавалися йому марною втратою часу. Так було до того, як у його студентському житті не з'явилася особлива людина. Це, як не дивно, був викладач. Павук було розчарувався у цій касті живих істот. Здавалося, ніби всі справжні Викладачі, що формували думки студентства, що згуртовували навколо себе особливо видатних студентів, розробляли з ними принципи нових течій у науці, нових наук, залишилися у минулому столітті. Якщо й не у Середньовіччі.
Спростування цих песимістичних міркувань прийшло звідти, звідки його менш за все очікували.
Павук навіть не міг і подумати, що цей кремезний неандертальцепідібний чолов'яга – ведучий семінарів із політології виявиться сатаністом. І не просто сатаністом, а самим Лордом Тічером – культовим у Інтернеті персонажем.
Павук і Лорд Тічер не відразу розкрили один одному свої справжні особистості. Викладачем Лорд був препоганим. Він був суровим, прискіпливим і не справедливим. Ще й не просто брав, але й відверто вимагав хабарі. Студенти його ненавиділи. І Павук не був порушником цієї тенденції.
Проте випадок зробив свою справу. Хтось із Вищих недарма звів їх разом.
Ще тільки коли Йосип Клунько взяв собі псевдо, він причепив собі на рюкзак зображення павучка. А згодом зробив собі татуювання на руці з цією комахою. За основу він взяв свою аватару на форумах.
Прийшла весна першого курсу. Дівчата оголили ноги, а хлопці біцепси. Оголив плече з тату і Павук.
Під час чергового семінару з політології, він помітив, що викладач не зводить зору з нього. От тільки дивився не в очі, а кудись у сторону грудей. Павук ніяковів від цього та лічив хвилини до закінчення пари. Невже у цієї мавпи, що вважала себе викладачем, також навесні заграли гормони? От підар! Коли продзвенів дзвоник, Павук намагався якомога швидше втекти з аудиторії. Але горіла схопила його за руку:
– Зачекайте!
Павук вже почав думати, як би відмовити викладачу так, щоб потім ще мати шанси скласти іспит. Але використовувати ці напрацювання не довелося.
– Я – Лорд Тічер. – Сказав потенційний гомосексуаліст, коли аудиторію полишила остання зайва людина.
Новий товариш став покровителем Павука у світі справжнього сатанізму. Він давав йому читати книжки. Не ті, що поширені у сатаністських колах Інтернету, а справжні, темні фоліанти. Напевно, дуже рідкісні. Тому що на жодній з цих книжок не було вихідних даних про типографію, державну реєстрацію та наклад. Деякі з них Лорд Тічер навіть забороняв виносити із власної квартири. Павук читав їх прямо там. Він часто бував у свого наставника. У того дома, взагалі, багато різного люду вешталося.
Це були і якісь панки різного віку, і старі досвідчені хіпі, й зовсім юні готи. Всі вони були членами клубу, що збирався навколо особистості Лорда Тічера. Були там і дорослі серйозні дядьки. Але вони лише час від часу навідували квартиру, довго не залишалися у ній. Вчитель пояснював, що це – справжні впливові сатаністи, з вищої касти місцевих адептів культу. Багато хто з них був серйозними людьми у міській громаді, рівня депутатів міськради та заступників мера. Павук впізнавав деякі обличчя – їх можна було побачити на сторінках газет і екранах телевізорів. Це йому подобалось. Він дедалі все більше і більше розумів, що попав туди, куди треба.
Від прочитаного в книжках, у нього інколи волосся ставало дибки. Але він цілком усвідомлював, на що зголосився, коли розпочав власну війну проти Бога. Тому рано змирився із тим, що задля досягнення цілей часто прийдеться переступати через інтереси інших і, взагалі, моральні та етичні норми. Цей принцип і декларували його нові – не університетські підручники. Лорд Тічер розумів, що Учень тільки починає опановувати науку про темні сили, а тому збільшував обсяги та глибину інформації, яку давав Павукові, поступово, дуже повільно.
11.
Ті, хто вважав Сатану лише символом, прапором у боротьбі за визволення людства були у чомусь праві. Це був бренд. Бренд, на який можна легко купити інших. Це ім'я було зручним товаром, який легко продавався.
Павук хотів підтвердити цю тенденцію на практиці. Так радили книжки – ставити під сумнів будь-яку сентенцію. Книги писали, що немає кращого способу зрозуміти щось самому, ніж пояснити це комусь.
Павук вирішив створити власну маленьку секту дияволопоклонників – основу того товариства, яке стане кістяком його майбутньої армії, яку він поведе на Бога. Членами цієї секти, за його задумом, повинні стати підлітки – з їхньої піддатливою свідомістю можна було робити що завгодно.
Завдяки ним Павук збирався підтверджувати чи спростовувати деякі власні та чужі здогадки. Але головною метою експерименту була саме практика маніпуляції людьми. Павук вирішив зробити свою секту максимально карикатурною, позерською. Він хотів знати, наскільки далеко може зайти людська дурість, наскільки далеко може зайти людина, коли нею керує хтось набагато розумніший, ніж вона сама.
Вчитель схвалив задум Павука та зголосився давати йому поради. Він подібний досвід вже мав.
Для початку потрібно було знайти адептів нового культу. За задумом, секта ця повинна бути локальною. Для простоти координації дій і мобільності (як фізичної, так і духовної), членами її мали стати мешканці житлового масиву Перемога – там жив Павук. Бажано, щоб це були учні його колишньої школи. Для початку п’ять-сім чоловік. Потрібно зрозуміти, як діяти з цією купкою, а потім, маючи своїх людей у школі, вербувати інших прихильників, розвивати рух.
Перших адептів Павук знайшов у Інтернеті. Як він і підозрював, у школі настрої учнів були зовсім не такі, які хотіли би бачити їхні вчителі. Депресія була найпоширенішою хворобою серед молоді мікрорайону. Хіба що сифіліс змушував страждати підлітків більше, ніж вона. Тому знайти потрібних Павукові людей, було досить легко.
Соціальні мережі, поширені останнім часом на теренах Інтернету, значно звужували коло пошуку. Кілька годин маніпулювання курсором по екрану, і Павук вже мав кількох кандидатів на те, щоби стати оточенням Головнокомандувача Темної Армії Перемоги (так він себе прозвав). У віртуальному співтоваристві «Безвихідь» Павук знайшов цікаву дівчину на їм’я Соня. Вона писала, що втомилася від цього світу та не бачить виходу із цієї ситуації. Павук знав, як їй допомогти.
Він постукав на вказаний у ї профілі номер ICQ та почав розмову з дівчиною. Їй було шістнадцять років і у неї була депресія. У неї був хлопець, але він її не розумів. Взагалі, вони кохали один одного, але були дуже різними, батьки були проти їхніх стосунків. І вона не знала, що з цим робити.
Спочатку Павук став жилеткою для Сониних сліз. А на другий день знайомства він запросив її прогулятися Набережною. Вона на диво легко прийняла запрошення малознайомого старшого хлопця.
Вони гуляли Косою – довгим штучним островом, що простягався вздовж їхнього житлового масиву. Соня розповідала йому про своє «нелегке» життя. А Павук щось вигадував по ходу розмови. Він був задоволений собою. Йому легко вдавалося брехати цій довірливій дівчинці. Та широко розкривала свої великі очі та слухала свого нового знайомого.
Десь через пару годин після початку зустрічі, коли останні психологічні бар’єри, пов’язані з нетривалим часом їхнього знайомства були зламані, Павук вирішив іти в наступ. Він почав розказувати Соні про ази філософії свободи, якою є Сатанізм. Авжеж, він не називав цього слова, видаючи думки авторитетів за власні. Дівчина захоплено слухала. Видно було, що його слова мали відгук у її юній надламаній душі.
Павук говорив і говорив, все більше обплутуючи Сонину душу своєю павутиною. Вона продовжувала дивитись на нього своїми величезними очима. Павук не зміг себе стримати та поцілував її. Соня зовсім не опиралася. Вони, не відриваючись один від одного заповзли кудись у глибину дерев і довго тішилися тілами один одного.
Стемніло. Але вони продовжували кохатися та розмовляти. Соня однаково добре вміла робити і те, і те.
Коли вони нарешті відстали один від одного, Соня спитала:
– А можна наступного разу з нами піде гуляти мій хлопець?
Павук не зразу зрозумів, чого вона хоче.
– Він не такий розумний, як ти. Але теж цікавий. Йому би сподобалось те, що ти казав мені сьогодні. Про свободу та вибір. Ага?
– Добре, нехай приходить! – Він нарешті зрозумів, що до чого.
– Тільки, прошу, можеш не казати йому про … оце?
– Домовились! – Павук зрозумів, що отримав від цієї зустрічі набагато більше, ніж очікував.
12.
Підлітки, наче бджоли на мед, один за одним зліталися до вулика Павука. Соня виявилася талановитим організатором із піддатливим розумом. Її стараннями до сатаністів долучився не лише її хлопець Вася, а й ще кілька учнів школи. Це була Тетянка – дуже вродлива дівчина з коротким розумом і Сашко – парубок бандитської зовнішності таких же розумових здібностей, як і Тетянка. Ще з ними була Оленка. Ця дівчина сама знайшла їх на цвинтарі, почувши про «засідання клубу» від когось зі школи. В неї були свої таргани в голові. Вона вела себе, ніби була божевільною. Хоча, скоріш за все, так воно і було.
Цього людського матеріалу Павукові було вдосталь для того, щоб вершити задумане.
Павук вміло робив так, аби замінити своїм новим друзям родину. Тим більше, що у всіх із реальними родинами були проблеми. Прикмета нового часу.
Для зібрань своєї Армії він обрав ділянку на цвинтарі, що знаходився неподалік від школи, прямо за залізничною колією. Там було затишно, мало хто відвідував майже покинуте кладовище. Раніше там збиралися наркомани, але тепер всі поздихали, а нова генерація любителів дешевої ширки облюбувала якийсь підвал. Проте мешканці приватного сектора, що був навколо цвинтаря, все рівно намагалися обходити стороною це недобре місце.
База сатаністів була на тринадцятому (це символічно) секторі цвинтаря між Потебенько Оксаною Павлівною (1911-1976) та Немировим Миколою Ігнатовичем (1930-1995). Чому саме там? По-перше, там стоїть доволі великий стіл із двома лавочками по боках. А ще там є два старих пні, на яких також можна сидіти. Хтось вигадав, ніби Микола Ігнатович – дід Павука. Той був не проти – це створювало легенду.
Павук, взагалі, старався, щоб якомога більша таємничість оточувала всі їхні заходи. Підлітки полюбляють боятися. І гріх би було не скористатися цим.
Павук розбив заняття із молоддю на три складові. Перша – це лекції. Теми для лекцій зміст він брав із сатаністських книжок, узгоджуючи їх Лордом Тічером. Павук обирав для цього ті проблеми, які найбільше турбували його Армію – свобода, секс, страхи, відповідальність, мораль. Ті йолопи із задоволенням ковтали його гачки та все більше і більше заплутувалися в павутині, яку він ретельно створював для них.
Соня була кращою ученицею. Вона стала справжньою фанатичкою спільної справи. Але найбільшим її достоїнствами були цицьки та нездатність відмовляти чоловікам. Здавалося, ніби з цією дівчиною спить весь масив.
Другою складовою занять були практичні вправи. Тут фантазія Павука працювала по повній. Він згадав, що колись мріяв бути письменником і тому направив свої колишні здібності в потрібне русло.
Своїй армії він казав, що знаходить в Інтернеті описання все нових і нових темних ритуалів. Саме їх вони разом і відтворювали. Виглядало все це жалюгідно і смішно. Але його хлопці та дівчата відносились до цих пародій максимально серйозно. Дурість людська була безмежною. І це не могло не радувати Павука.
Ці пародії на сатанізм Павук сприймав як театральні постанови, в яких він був драматургом і режисером. У створеній ним реальності погані актори грали свої маленькі ролі та створювали фон для шикарної ігри головної зірки – Павука. Він же грав дурнуватого та біснуватого лідера невеличкої секти сатаністів-позерів, яка займалася дурницями, що не мали жодного відношення до реальних практик прихильників цієї філософії. Це його веселило.
Третьою складовою діяльності «клубу» були звичайні розмови між його членами. Саме вони робили маленьке товариство за інтересами справжньою родиною. Розмови ці були схожі на зібрання анонімних алкоголіків або наркоманів. Кожен виливав на слухачів свої проблеми, свої тривоги та сумління. І вони всі разом обговорювали їх. Ніхто нікого не змушував це робити. Така практика, взагалі, з’явилась сама собою, без втручання Павука у процес. Але він був змушений відмітити, що вона поєднувала підлітків більше, ніж єдність інтересів і шанування Сатани. Вони ставали один одному безкоштовними психоаналітиками. І, водночас, наркотиками. Тому що віднині жоден із цих людей не міг сам самотужки впоратися із власними проблемами.
Павук пишався тим, як добре все у нього виходило. Він докладно розповідав майже про кожну свою зустріч із підлеглими своєму Вчителю. Той був задоволеним. Хоча й не знав про справжні цілі Павука, вважаючи його дії лише практичними заняттями з теорії маніпуляції свідомістю. Учень поки що тримав при собі свої честолюбні плани.
13.
Але дедалі більше Павук розчаровувався у тому, чи все вірно він робить. Авжеж, він досяг певних успіхів у сферах подолання деяких моральних та етичних принципів і маніпуляції людьми. Проте він не бачив жодних результатів своєї діяльності. Здавалося, ніби Бог і Сатана полишили його на самоті. Вони ніяк не реагували на його дії. Минуло вже кілька років з того часу, як Йосип Клунько після двох розмов із Богом об’явив йому війну та зайняв сторону Сатани. Але у нього було таке відчуття, ніби війна ця відбувається десь далеко-далеко він зони основних бойових дій. І бореться він лише з телевізійною картинкою новин про війну, а не з реальним супротивником. Ані вороги, ані союзники не давали про себе знати. І це його пригнічувало.
Але все змінилося в один день.
В той день Павук прийшов до своїх на цвинтар і розповів, ніби щойно прочитав у інеті про так званий «Обряд з пивом», який практикують італійські брати по Сатані. За що на них сильно тисне тамтешня поліція. Це був і справді, доволі могутній сатаністський обряд, проте Павук зовсім не збирався відтворювати його в місцевих умовах. Це було би самогубством. Проте створити нову цікаву виставу було би добре. Для цього він приніс с собою пляшку пива.
Павук постановив, що для меси, окрім означеного слабоалкогольного напою, потрібна кров півня, жменя землі зі цвинтаря, листя папороті та Біблія. Креатив сьогодні пер із нього, як ніколи до цього. Він відчував натхнення.
Із землею проблем не було – дія відбувалась саме на цвинтарі. Із листям також – папороть густо росла попід огорожею зі сторони залізничної колії. А от з Біблією та кров'ю були деякі складнощі.
За святим письмом спочатку було відправили Соню, але вона звернула увагу на своє справжнє ім'я та, через нього, на власну національність. Тому додому за книгою побігла Оленка. Васю та Сашка Павук послав до найближчих будинків приватного сектору за живим півнем: «Кров потрібна тепла, навіть, гаряча. Тому дивіться, не вбийте його».
Із Павуком на цвинтарі залишились лише Соня та Тетянка. На останню він давно звернув увагу. Вона була дуже апетитною, проте нікому не давалася. Навіть силою. Сашко пробував. Здається, вона у свої шістнадцять років досі була цнотливою. Павукові кожного разу, коли він її бачив, хотілося обіймати її, безкінечно цілувати. Він кілька разів спробував взяти її за руку, проявити ніжності, проте вона раз за разом відмовлялася від стосунків. Можливо, у неї хтось вже був. Хоча, навряд. Такі речі не скриєш.
От і цього разу вона була зовсім рядом. Причому, із свідків поруч була лише Соня, а та, здається, на його боці. Павук глибоко дихав і жадібно дивився на Тетянку. Ще мить, і він би кинувся на неї. Але його хтось взяв за руку та потягнув за собою. Це була Соня. Врятувала свою подругу. Вони начебто колись вчились в одному класі.
Павук був із Сонею жорстким. Та тільки негучно схлипувала, коли він із силою занурював свій член в її лоно. Може, їй і подобалося це. Соня була дивною дівчиною.
Коли вони вдвох повернулися на галявину, Тетянки на ній не було.
Павук покликав її. Вона повернулася в сльозах.
– Чого ти ревеш? – Спитав він, побачивши мокрий блиск під її очами.
Тетянка змовчала.
– Я вже думав, що ти – сучка – втекла. – Павук намагався бути жорстким.
– Ні...
– Ти полишила наше логово. А якби хтось із наших повернувся, поки ти гуляла? Подумали би, що нас тут немає...
Десь поблизу почувся галас сполошеного курятника.
– Бля! – Вилаявся Павук. – Суки, бля! Хана їм!
Замовк.
Хвилин через п'ять повернулася Оленка з маленьким синім виданням Біблії в руках.
– Принесла! Тільки батьки відпускати з дому не хотіли – перелякалися. А я втекла. Можна сьогодні швидко все зробити? Тому що, якщо я ще й пізно повернусь, мене вб'ють.
– Бля! Дурепа! У нас сьогодні такий день! Насри на батьків!
Олена промовчала.
В цей момент повернулися хлопці – всі в пташиному пометі, але з півнем руках. Птах ледь дихав, але все ще був живим.
– Якого хуя було стільки галасу? Вас же могли схопити!
– Вони й намагалися, – почав задиханий, проте явно задоволений собою Вася, – але ми встигли втекти: перестрибнули через паркан і побігли не зразу на кладовище, а в інший бік, щоб господарі не шукали нас тут.
Він аж сяяв від власної винахідливості та швидкості.
– Сам додумався до такого? – Спитав презирливо Павук.
– Нууу. Ми з Васею ще коли йшли на діло...
– Ладно. Молодці! Тепер у нас є все необхідне.
Він відламав від найближчого куща папороті гілочку, зачерпнув з найближчої могили жмень землі та положив усе це на стіл, де вже були Біблія та пиво. Півня Сашко міцно тримав на горло та ноги, аби не втік. Птах не упирався.
Починався обряд.
Усі, як завше, вишикувались півколом навколо могили Миколи Ігнатовича.
Павук обережно розрівняв жменьку землі так, щоб вона утворила невеличке коло на столі.
Усі почали молитву: Иківан авалс і алис і
Овтсрац є єовт об
Цих слів він їх навчив, згадавши про середньовічні алхімічні практики. Тодішнім науковцям вони нічого не дали. І Павук мав сумнів, що щось дадуть його підлеглим.
Головнокомандувач взяв листя папороті, розтер їх у руках і вичавив сік на створене трохи раніше коло. Рештки зелені він спробував підпалити за допомогою запальнички, але ті тільки диміли. Тому він, взагалі, викинув їх. А підпалив натомість кілька сторінок із Біблії, й змішав попіл із землею. Оговакул то сан ивабзі а
Усукопс у сан идевв ен і
Мишан макинжвод омєащорп им і кя
Ішан игвод ман итсорп і
Павук відкрив об кам'яну плиту могили (залізний хрест явно не підходив для цієї справи) пляшку пива, пустив її по колу, наказавши випити кожному по маленькому ковточку. Сам він випив останнім – решту рідини вилив на стіл. Сенд ман йад йинщусан шан білх
Ілмез ан і кат ібен ан кя
Яолт ялов едуб йахен
Павук попросив піднести йому півня. Він власноруч скрутив йому шию та надрізав її кишеньковим ножем. Єовт ям'і ясьтитявс йахен
Хасебен ан исє ощ шан ечто.
На останніх словах молитви він залив пташиною кров'ю стіл.
– Ну, давай! Зараз чи ніколи! Мені потрібен знак! – Подумав Павук.
У цей нас на небі спалахнула блискавка. Розпочався невеличкий дощик.
Павук переможно хапав ротом рідкі, але великі краплі, а в цей час цвинтарем все ще бігав, заливаючи все власною кров’ю, безголовий півень. Добре, що не кудахкав.
Всі були в ступорі. Це вперше, коли їм бодай щось вдалося.
Дощ сильнішав, тому всі перелякано розбіглися по домах. Окрім Павука. Він залишився мокнути на цвинтарі – хотів максимально насолодитися власним тріумфом.
Те, що тільки що відбулося на цьому цвинтарі, це був знак. Явний знак. От тільки від кого? Від Бога чи від Сатани? Будь в якому випадку, Павук зрозумів, що там на Небесах чи в Аду, де би ці місця не знаходилися, за ним спостерігають. Це не могло не тішити. Із юного та дурного релігійного нонконформіста сьогодні він остаточно перетворився на молодого перспективного адепта Сатанізму. Авжеж, напевно він один із багатьох, на кого ставлять вищі сили. Але ж, водночас, він є і одним з небагатьох, на кого ставлять, порівняно із величезною кількістю тих, до кого Вони не мають жодної справи.
Вищі, ким би вони не були, дали Павукові знак, що він рухається у вірному напрямку. І що тепер можна покінчувати із дитячими забавками на кшталт цих вечірніх посиденьок на цвинтарі. Віднині можна було братися до серйозніших справ. Можна було починати створювати справжню армію, яку він поведе у бій.
А поки потрібно було прибратися на галявинці. Сатаністи – не панки. Їм не байдуже те, що їх оточує. І, якщо насмітив, то потрібен прибрати.
Павук оглядів місце власного тріумфу. Дощ був сильним, тому за ті кілька хвилин, які пройшли з того часу, як всі розбіглися, навколо було вже доволі волого. Пір’я на тушці мертвого півня злиплися, дощ розмивав калюжі крові.
Павук взяв у руки голову птаха, що лежала на столі у купі лайна, яке ще кілька хвилин тому була атрибутом таємного Обряду з пивом. Він подивився у темні скляні очі півня. І тоді почув голос позаду себе:
– Попався виродок!
Павук обернувся та побачив якихось незнайомих людей. Їх було двоє. І вони були із міліцейськими кийками. Навряд чи вони прийшли з ним просто порозмовляти під дощем. Романтикою тут і не пахло.
Вони наблизилися до Павука. Бігти було нікуди, ці люди відрізали його від єдиного виходу з цієї галявини. Та й потрібно було бігти? Павук навчився ловити знаки.
– Слухай і запам’ятовуй те, що ми тобі зараз скажемо.
Павуку стало цікаво. Вони таки прийшли з ним розмовляти під дощем.
– Якщо Ти зі своїм Лордом Тічером ще раз сунешся на Перемогу, тобі капець?
– Капець? – Павук не вірив своїм вухам. Він було думав, що це власники півня прийшли розбиратися з тими малолітніми йолопами, що крадуть їхніх курей. А тут на тобі!
– Ти що, тупий? Люди казали, ніби розумний хлопець! Ми довго терпіли те, що ти тут витворяв за мовчазною згодою свого зарозумілого козла. Доки ти балувався, грався у сатанізм із тими малолітками, ми терпіли. Але коли ти, підарас, викликав на себе увагу Вищих, ми не стерпіли. Ти що, не розумієш, із чим ти бавишся? – Вони були праві. Павук зовсім не розумів, що відбувається.
– Еееее. З чим? – Спитав він.
У відповідь Павук отримав удар кийком по ниркам. Від болю він зігнувся та отримав кілька ударів по спині.
Коли він почав харкати кров’ю, від нього відчепились.
– Якщо ми ще раз побачимо тут тебе чи когось із твоїх малоліток, буде погано й тобі, й малоліткам, і твоєму вчителю.
– Цікава видалась розмова. – Подумав було Павук перед тим, як відключитися. Темні скляні очі мертвого півня були останнім, що він побачив перед цим.
14.
Далі були якісь нетривалі спалахи свідомості. Він кудись йшов. З ним хтось розмовляв. Його кудись везли. Знову лікарняна палата. Давно він тут не був.
У нього був струс мозку, переломи ребер, синці, садні та запалення легень – занадто довго пробув під дощем.
Незвично було те, що цього разу, коли він потрапив до лікарні, у нього не було швидкоплинної розмови із Богом. Ясно було, що той його ігнорував. Можливо, це він подав Павукові знак у вигляді двох хлопців із кийками.
Взагалі, розмова із ними склала дивне враження на Павука. Виходило, що в світі сатанізму, який, як йому здавалося, після років сидіння над книжками та практики був перед ним ніби на долоні, існують якість досі невідомі йому угрупування. І угрупування ці не тільки в курсі всіх подій, які відбуваються на темному фронті, але й мають якийсь зв'язок із Вищими. Вони, напевно, були дуже могутнім орденом чи чимось таким. Принаймні не тільки Павук, а й Лорд Тічер були для них майже пустим місцем. Тарганами, що заважають своєю присутністю на обіденному столі.
Треба було би щось дізнатися про них. А, ще краще, вийти на зв'язок із ними чи навіть стати членом цього ордену.
Із всіх колишніх членів його власної секти до нього у лікарню приходила лише Соня. Інші напевно його боялися та призначили цю дівчину зв'язною із Головнокомандувачем. Вона навідувала Павука раз на кілька діб, приносила йому якісь фрукти та книжки. Вони розмовляли.
Павук поки не хотів казати про те, що збирається розпустити їхню компанію. Скоріш за все, він і сам ще остаточно не вирішив, чи варто це робити. Соні він розказав, ніби його побив хазяїн півня, що прийшов на цвинтар після того, як всі розбіглися по домах ховатися від зливи. Він докладно у ролях розіграв сценку, як дужий чолов'яга знаходить його посеред могил із безголовою птахою в руках. Соня сміялася та плакала.
Павук через неї передав іншим, аби всі чекали на його повернення та поки не збиралися.
Одного разу Соня прийшла до Павука без традиційного пакунку із фруктами. Вона розповіла йому страшні речі.
Виявляється, Тетянка закохалась у фотографію хлопця на ім'я Олег, що лежав на їхньому цвинтарі. Саме тому вона часто плакала та не давалася нікому із хлопців. Зберігала цноту для коханого. І от тепер Тетянка знайшла десь в Інтернеті докладне описання якогось ритуалу для повернення мертвих до живих. Закінчувався цей ритуал тим, що дівчина потрібна була увійти живцем у вогнище. Тетянка ніби сама прийшла до Соні за допомогою. Вона точно не знала, коли подруга збиралась все це зробити, але, начебто, на днях. Можливо, сьогодні.
Павук наче забув про свій хворий стан. Його от-от повинні були виписати на домашній стаціонар. Але все рівно до повного одужання було ще далеко.
Він швидко одягся та, навіть не попрощавшись із Сонею, кинувся на цвинтар. Головне – встигнути. Він мав певні почуття до цієї дівчини. Та що там почуття! Він кохав її! І він не міг дозволити їй померти.
Павук деякий час бігав по цвинтарю. Шукав могилу Олега. Потім побачив у темряві серед дерев полум'я вогнища. Аби не запізно! Аби не запізно!
Він побіг на світло так швидко, як тільки міг і як тільки дозволяв йому фізичний стан. Він чіплявся у темряві за могильні плити, паркани. Він падав, бився різними частинами тіла, двічі вдарився головою о камінь. Але біг. Аби встигнути! Аби встигнути!
Коли Павук наблизився до місця подій, він почув кілька голосів. А тому запинився та сховався серед монументів, аби оцінити обстановку.
Тетянка була жива, проте її схопили якісь люди. Їх було п'ять чоловік. Серед них не було тих двох, що відправили Павука у лікарню. І те добре. Проте ситуація все рівно була не з легких. Це були гопніки. Тетянка голою лежала на землі, а один із цих нелюдів вже було збирався увійти в неї. Певно, він був не першим, тому що між ніг у коханої Павука була кров.
Павук розлютився і кинувся та лисоголову потвору, що збиралася оволодіти його жінкою. Він встиг вдарити два рази, поки його не відтягнули та не почали метелити ногами. Гопніки били Павука доти, поки він не здався. Він втратив свідомість і перестав дихати.
Павук ішов довгим коридором із світлом, що сяяло зі стін, підлоги та стелі. Десь далеко воно було дуже яскравим.
– Ні! Тільки не зараз! – Закричав Павук і щосили побіг вперед. Тут у нього не було зламаних ребер і відбитих нирок.
Павук розчинився у білому сяйві.
– От бачиш, що ти наробив? – Спитав у нього знайомий приємний голос. – Ладно. Йди у пекло!
– Ні!
– Що ні? – Спитав здивований голос.
– Не хочу в Пекло! Не хочу в Пекло!
– Невже? Як це так?
– Не хочу! Поверни мене!
– Повернути?
– Так, поверни!
– Як хочеш. Але це востаннє!
Павука смикнуло десь в районі пупка та потягнуло вниз.
Він відкрив очі та довго намагався зрозуміти, що з ним відбувається. Він ледь дихав, все його тіло палало від нестерпного болю. Очі були залити кров'ю.
Навколо нього все ще був цвинтар. Було темно. Ніч. Певно, та сама ніч. Павук став накарачки та оглянувся навколо. Гопніків поблизу не було. Тетянки також.
Але десь поруч був чутний слабкий стогін. Із ями. Із розритої могили. Павук підліз до її краю та подивився вниз. Наскільки він міг бачити у темряві – вогнище вже майже згасло – там лежало голе тіло. Здається, жіноче. Це була Тетянка.
Павук обережно сповз у могилу. Тетянка була непритомна. Вона стогнала від болю. І він її розумів. Павук не знав, що робити і тому зробив єдине, на що був здатен у такому стані. Він поцілував кохану.
Тетянка відкрила очі та обняла Павука.
Далі він знову втратив свідомість.
І знову тільки уривки пам'яті. Соня, Вася та Сашко. Світло. Його намагаються витягти із ями. Павук не хоче розставатися із Тетянкою. Кабіна швидкої. Лікарня.
А він вже було почав забувати, як це – лежати в палаті.
