...Я ще й досі погано сплю. І боюся визирати у вікно, особливо вночі. Дитячі переляки досліджуються психологією вже давно. Деякі навіть лікуються. Проте, не зважаючи на мої 32 роки, я боюся визирати у вікно. Боюся побачити там коричневу кішку...
...Вона дивилася на мене з відстані витягнутої руки. Дивне темно-коричневе забарвлення зливалося з сутінками, зелені очі світилися. Нас розмежовувало лише скло вікна. Вона підняла лапу і поклала її на ...
- Ти чому не спиш? – увійшла мати.
Я здригнувся й одвернувся від вікна.
- Я не хочу спати. – відповів, озирнувся у вікно, проте вже не побачив там нікого...
...Кожне літо було для мене святом, коли можна було не ходити до дитячого садка, не слухатися батьків, не лягати спати одразу ж після вечірньої казки та не робити багатьох інших, непотрібних і неприємних, з точки зору п’ятирічного хлопця, речей. У кінці травня мати відвозила мене до бабусі на село і забирала аж у вересні. «Нарешті здихаєшся цього гимона і хоч трішки відпочинеш .- казала їй бабуся і одразу ж посилала мене допомагати дідові, а сама заходжувалася збирати матері сумки з овочами та фруктами у місто. Гимонами ахоч гимоновими дітьми у бабусі були всі, хто не хотів її слухатися: собаки, кози, кури, свині, сусіди, дід і, звичайно ж я, що замість того, щоб допомагати дідові, ховався в бур’янах, купався, вудив рибу, катався на лісапеті (читай велосипеді, це вираз дідуся), грав з друзями у війни, кидався яблуками і жер їх кілограмами, свої і чужі, вертаючись додому вже після сутінків.
Окрім усього цього ще однією, мабуть чи не найвеселішою, нашою розвагою було дратувати стареньких бабусь, котрі завжди кричали на нас, щоб ми не бігали попід вікнами, не кидалися, не волали, як навіжені і таке інше. Усе було б нічого, якби одна з них не жила на сусідньому подвір’ї. Моя бабуся називала її бабою Надеждою, а я – бабою Надькою. Була вона худою й високою, ходила спираючись на ціпок, трішки накульгуючи. Жила самотньо, чоловік помер. Зрідка до неї приїжджав син із сім’єю, що жив так само, як і ми у місті. Її стару облізлу хатину і занехаяне подвір’я було видно з вікна моєї кімнати ,і вранці її крики “Вась - вась - вась! Мурка, Мурка!” будили мене разом із півнями. Із тварин, окрім п'яти котів і кішок, у неї була лише коза, яку через погане здоров’я баба виводила пастися просто на город. Вранці і ввечері кожного дня баба Надька виходила на поріг і скликала своїх коханих звіряток. Вони повільно збігалися звідусіль, нявкаючи, різних мастей, кольорів і відтінків. Я завжди запитував у бабусі, чому у баби Надьки немає собак.
- Одна була ,- відповідала вона - та недовго. Протрималась не довше тижня.
- Котів боялася ? – запитував я.
- Дурненький. Собаки котів не бояться. Пожила тиждень, а потім кудись зникла. Хоча перед зникненням довго гавкала на когось уночі...
Баба Надька періодично скаржилася на мене моїй бабусі і вимагала, щоб ми не бігали у неї попід вікнами (ліві стіни наших хат виходили на вулицю, де ми цілими днями гарцювали, і були відокремлені від неї лише парканом), щоб не заважали їй відпочивати.
- Чекайте! Ось прийде Маркіза, тоді набігаєтеся !- кричала вона і мені, 5-ти річному хлопчині уявлялося, як я тікаю від темної жіночої фігури, що тягнеться до мене своїми руками з довгими, довгими пальцями. Мої ноги ковзають, я падаю і чую над собою голос баби Надьки: “Не бігайте під вікнами!”
Найнебезпечнішою була п'ятниця, коли баба Надька ставала особливо пильною. Ти міг бути зненацька зловлений і навіть покараний, і тому ми намагалися поводитися обережно. Зранку вона, як завжди, годувала котів, виводила козу на пашу, на город і прибирала подвір’я. Після обіднього сну, вона вирушала до магазину і поверталася звідти із величеньким шматком м'яса, загорнутим у папір. Увечері вона замикала козу у коморі, а з початком вечірніх сутінків, нагодувавши котів і дочекавшись, доки вони розбіжаться, клала шматок м'яса на поріг і йшла спати.
Майже до кінця свого третього літа у бабусі я вважав, що те м'ясо клалося для котів на ніч, і не набагато помилявся...
...Останньої п'ятниці серпня я прийшов до дому пізніше ніж зазвичай. Роздягнувшись під супровід невдоволеного бабусиного буркотіння, я пройшов до своєї кімнати і, вже збираючись лягти у ліжко, визирнув у вікно. У сусідньому дворі все було як завжди, виключаючи лише відсутність шматка м’яса на порозі біля дверей. Можливо, баба Надька помилилася днем або забула купити м'ясо, проте, мабуть, чи не найбільшою її помилкою була відсутність защіпки на дверях.
Вона з'явилася за рогу і пішла по призьбі під стіною до дверей зліва. Кішка темно-коричневого кольору йшла повільно, м'яко ступаючи, пружинячи на лапах, легенько помахуючи хвостом. Серед звичайних котів баби Надьки я її ніколи не бачив. І не повинен був...
Все було б не погано, якби кішка не була вищою за підвіконня, повз які вона проходила, прямуючи до дверей. Вона могла, не піднімаючись на задні лапи, спокійно зазирати у вікна. Коло середнього вікна, немов відчувши мій погляд, кішка завмерла і, несподівано повернувши голову у мій бік, поглянула мені у вічі. Я закляк від жаху й не міг не лише кричати, а й дихати. Зблиснувши очима, вона підійшла до дверей, обнюхала поріг і, не знайшовши м'яса, штовхнула головою двері й про ковзнула в середину.
І лише коли хвіст Маркізи, схожий на змію, сховався в темряві дверей ,я почав кричати. Я кричав довго, перериваючись лише, щоб наповнити легені повітрям. Я кричав, доки мати, що приїхала, щоб забрати мене, не забігла до кімнати й , увімкнувши світло, кинулась до мене. Я кричав, доки вона запитувала :”Що тобі, синку? Що з тобою? Що сталося?”, а потім просто схопила мене, відвернула від вікна і притисла до себе. Аж тоді я перестав кричати і заплакав. Прибігла бабуся. Трішки заспокоївшись, та все ще схлипуючи, нервово здригаючись і відвертаючись від вікна, я розповів їм про кішку.
Вони не повірили, але завісили штори. Просто коричневій кішці придумалося прогулятися по нашому підвіконню, і я злякався, пояснили вони. Заснув я лише поряд з мамою години через півтори. А вдень у суботу не виходив на двір і стежив за сусідньою хатою. Та була як нежива. Двері так і стояли відчиненими. Хазяйка не з’являлася. Кішки прийшли на сніданок і, трішки помикавшись, розбіглися. Опівдні приїхав син баби Надьки, і я спостерігав, як він вибіг з хати з побілілим обличчям, волаючи :”О Господи! Скільки крові!” Його знудило там же, коло порогу на власні туфлі , покриті кривавими плямами. Коли приїхала швидка і з хати винесли ноші, я все зрозумів і просидів удома і наступний день.
Вона прийшла увечері. Маркіза дивилась на мене з відстані витягнутої руки. Дивне темно-коричневе забарвлення губилося в сутінках, зелені очі світилися. Нас розмежовувало лише скло вікна. МОГО вікна. Вона підняла лапу й поклала її на підвіконня. Лапа була в засохлій крові. Здається я знову кричав, але коли увійшла мати, кішки вже не було. В неділю вранці ми поїхали...
...По смерті хазяйки коти розбіглися. Лиш Василь ходив між людьми, котрі, чим могли, підгодовували його. У ніч, коли він пропав, люди чули, як десь біля річки билися дві кішки. Про все це я дізнався вже наступного літа. Стару хату купили нові мешканці. Приїхавши до бабусі у п'ятницю, я побачив, як нова хазяйка, дочекалася темряви, винесла з дому великий шматок м'яса, залишила його на порозі і замкнулася в хаті. Намагаючись не визирати у вікно, я всю ніч не спав і в суботу поїхав...
...Я ще й досі погано сплю. І боюся визирати у вікно, особливо вночі. Боюся побачити там коричневу кішку. Вона ще повернеться. З’явиться з сутінків за вікном і покладе лапу на моє підвіконня. І з її вус будуть звисати маленькі краплі крові... Чужої крові... Поки що...
