

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	686
Творів:	10324
Рецензій:	15699

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Щоденник

А за вікном вже скиглить вітер

© Вітер Ірина, 23-02-2008
Дощ бив, різав своїми мечами дорогу, уже заповнену білою піною. По правий бік розкинулися каштани. Вони кидали свої листя в таке небо, що зветься землею. Скорбота наповнила груди і стискала, напевне хотіла порвати останню струну. Їх було 6...Шість тих струн, з яких залишилася лише одна. П'ять пагорбів, на них поховані струни серця, на них п'ять хрестів. Дуже важко вдається засипати часовим піском, поховати десь глибоко у собі, змочений слізьми біль. Прихований усередині коле до щему, скошує уже зів'ялу траву, а розум своїми бинтами намагається полікувати рани. Нестерпна душа. Нестерпна любов. Нестерпні слова. Забула?..Так. Можливо. Але ні... Один його дотик розбиває каміння, випиває моря, шепоче нездійсненну мрію на вуха, втілює останню надію. І яким би ти сильним не був, хвилі ще не раз вдарять твій корабель, твоє серце об скелю, та так, що душа то вилітатиме, то знову повертатиметься. Колись буде і так, що ти просто опинишся сам на своєму власному мості з крижиною льоду. Хотіли заховатися від болю. Думали це можливо. Але ні... Почуття виривають тебе, як малу рослинку. Відривають коріння, та навіть ті, що ти таїш у собі найглибше і не показуєш. Несуть тебе до болі на вишиваних чорним дощем та снігом ношах у сіру буденність. Минають ночі глибоких спогадів про минуле. Ангели кружляють, завиваючи вас у білі тенета приємних моментів, неповторних моментів. А тобі здається, що ти вкусила занадто гіркий плід, а солодкого не буває. Та що для тебе тепер солодке у такий суєтний час? Самі знаєте. Деколи здається, що ваша душа з воску... щось гаряче і ви течете...течете рікою, в якій замість риб - почуття, але вони ніколи не вмирають. Заціпенілі глупі ночі чекають, хочуть вийти на волю, приспати вас і показати ту ж мрію, що подалася у далеке відрядження глибоко у море.Навіки. Бо наші вікна "щиро" замурували цеглою, закрили наші двері у майбутнє. А ключ? Де ж він? Ключ у нашому серці. Його треба знайти у власному лабіринті, тільки от не кожен має бажання це робити, а глибоко закривається у собі і знову ж таки ховається, змінює забарвлення, мов хамелеон. Коли прийде весна, перше сонце, що пригріє душу? У декого вона зараз і гріє вона його також зараз. Вступаючи у теплий пісок, а він так виблискує місячним сяйвом, нічого не хочеться... Ще б отак одну теплу руку... Ступаючи у холодний сніг, гострі мечі колять як тіло, так і душу. Вирішуйте куди вам краще ступити. Яка твоя роль тут, у цьому театрі, що зветься життям? Те що ти знайшов між моїми рядками, заховай в серце і живи разом з тим. Щастя приходить постукавши, а от біль - ні... А квітка росте. І це не будь-яка маленька, красива, мов фіалка квітка. Це чорна гвоздика. Виростає зі сліз, виростає з любові...Дивлячись на зміни, хочеться, щоб душа вилетіла з свого гнізда, як пташка, знедолена, з поломаним крилом. Хто ж може зцілити його? Хто може зцілити це крило? Наш лікар - час. Він дає нам ті нестерпні хвилини і, водночас, найприємніші хвилини. Але куди без любові підеш? Проміняти щось на політ з вітром? Він заведе вас у краї, де нема зла, ридань, чекання. Лише у твоєму сні. І тільки там! У сні! Ти зможеш стояти на хвилі...Та вона тебе понесе углиб морів, до співу русалок. Виходить, щастя ховається лише у наших снах. У цьому є крихта правди. Коли біль кидає свій якір у твоє море, а воно, повір, таке велике, ти згинаєшся під тягарем. Навіть віття дерев тиснуть зверху на тебе...і що ж сказати?? "ВСі проти мене", - доволі відома фраза. Та коли ми так кажемо, ми навіть не задумуємося над словом "всі". Не знаємо всіх, а тим більше, не знаємо самого себе, хіба-що, маленьку частинку. За горизонтом покинуті наші крила. Ми завжди щось шукаємо там, дивлячись у вікно. Шукаємо щось своє, але знаходимо тільки сонце, що сходить, або ж заходить. Втомившись, втрачаємо себе ще раз, відвертаємось, не знайшовши те, що хотіли. А ті крила лежать покинуті серед дороги і чекають поки ви все-таки їх знайдете. Звикли не помічати краси (вона ж в нас під ногами як-не-як), цуратися себе(що ж подумають про мене інші?), цуратися своїх почуттів. Тут і приходить недоля, неволя. Дощ продовжує падати. Вечоріє. Він січе по вікнах тупими шаблями, зачіпаючи хіба-що почуття зневірених людей. І знову гвоздика...Чекає поки її, спраглу, хтось напоїть своїми або чужими слізьми. Мерзенна гадюка крутиться навколо шиї, шукає болюче місце. Знаходить. Мучся тепер. Вона підлізає до горла, потім до серця. Впускає отруту і сповзає у ще одну безсонну ніч, не залишивши ні сліду. А на ранок зникають усі роздуми. Мабуть, меланхолія. "Прошу, зроби стіни до мого серця прозорими, і ти побачиш, як пульсує моя кров, ти побачиш мої сни,чисте дзеркало моєї любові. Тільки зроби це, будь ласка. Мені не вистачає вікон, не вистачає слів. Провід не впускає струму, а так хотілося би. Чорно-білий світ, сірі відтінки, мій скальп у воді, що тремтить. Я кину туди камінець і розіб'ю себе... Ти був тим камінцем, що сподобався мені. Вселився в мене, приніс кольоровий світ. Взяв мої холодні очі, зігрів їх. Взяв все! Душу, серце... Занурився у мій холод і сказав, що я затерпка журавлина. Ураганом повибивав усі шибки у вікнах... Крізь них пішли сльози. Я складаю тепер їх закривавлених і не можу ніяк...Я не можу. І це неможливо. Сиджу під вишнею, дозбирую останні скалки...Ще дві...Ще одна. Знову твій дотик, твоє слово...і...блоки, якими я себе захищала раніше, руйнуються. Заходить сонце. Небо скривавлене його промінням, що ріже очі. Застрягла у секундному просторі. Секунда стає вічністю. Ти стаєш світлом в кінці тунелю, а я для тебе - тунель в кінці світла! Темінь... Спустошеність. Ти ще кажеш, що мої очі, як блискавка, і вони руйнують чуже щастя. Я не вірю тобі. Коли починаю вірити, здається, що живу в іншому світі, за межами нашої Сонячної Системи. Як риба без води, немає куди прихилитися. Хіба-що, сперти свою голову на час. Але і він коли-небудь похилиться під важким тягарем і помре, залишивши нас у чорниих траурних костюмах". Знаю, відчуваючи таке, кожному хотілося би полетіти кудись далеко-далеко. Навіть не задумуючись куди, ми б летіли...За легким весняним вітром. Прислухалися би до кожного шепоту, незрозумілих цвіркунів. А якби і собі попробувати ним стати? Але, на жаль, ми - скелі, що сльозоточать...Ми не зрушимо з місця. "Розбуди мене, коли закінчаться всі болі, коли не буде цього щоденного жахіття, розбуди мене... Я не хочу чути щоденного скиглення зі свого серця, але ми всі приречені це слухати. Я не хочу... Ти назавжди в моєму серці...Cекунда за секундою, година за годиною, день за днем, ти переслідуєш мої думки. Шукаю тебе усюди і у всіх. Так не можна продовжувати. Хто я після цього? А ти хто?.. Ти ангел... " Мрії порозліталися. Що їм робити тепер у мене всередині? Нехай краще полетять собі в делекий вирій, їм там буде тепло, затишно. В мені забагато ураганів, та й тобі там незручно. Це тільки я, мабуть, нічого не розумію. Тільки прошу тебе...Залиш мені свої крила. Я буду знати, де тебе шукати. Я припливу, прилечу. І заплачу... Заплачу дощем. Стікатиму по твоєму обличчі, відчуватиму тебе. Любитиму кожною краплею. "Там - мій поїзд. Він зараз виїжджає. Там - мій літак, він відлітає. Стою на колії і очікую. Востаннє хочу побачити рідні очі, проте знаходжу їх тільки у пам'яті. Мокре листя падає мені під ноги. Вчора ми пропустили наше сонце, тобто наш останній захід. Ти образився... Ти не сподівався. Я вже не побачу твоїх рідних очей. Це зараз от лунає моя сирена. Через кілька хвилин, мене уже не буде. Уже не буде у твоєму житті, у дзеркалі твоїх очей. Я залишуся у твоїй пам'яті, а може і звідти полечу не знаю як швидко". Усі коли-небудь допускаються помилок, а потім страждають через це. Та що ж поробиш? Не ми такі, життя таке. Пляж...сонце. Його захід. Знайомі сліди у воду. Мої сліди...такі самотні. Хвилі - моє життя зараз. Урагани...Бурі. Пам'ять. І пісок...Нічого більше. Кажуть, у кожній історії є щасливий кінець. Якщо чесно, то його у мене нема і ніколи не буде більше. Це така моя песимістична точка зору. Завтра вирушаю у подорож! У гори...Давно я там не була. Можливо, коли хвилі океану не змогли змити з мене ту пам'ять про тебе, то хоч гірська річка її змиє і вона більше ніколи не народжуватиметься, як маленьке дитятко. Я так ласкаю його...Я так люблю це дитятко, але все ж - я його ненавиджу. Благаю небо забрати думки. Я на місці. Так високо. Здається, ти мене обіймаєш, а це лише вітер пестить волосся... Долетіти до хмар. Торкнутися надії, вона ж вмирає останньою. Але я не знаю. В мене напевне або заснула літургічним сном, або померла. Отак продовжувала стояти на цій горі і думати, думати. Колихалася трава. Я навіть не боялася сколихнутися і впасти додолу. А від тебе жодної звістки!!! Забув...викинув все на сміття, а може і ні...Жодного листа. Нічого від тебе. Забув...Прошу тебе, тільки не забувай мене. А за вікном вже скиглить вітер Не забувай мене ніколи Як той розумний і закритий чітер, Що памятає усі коди. А за вікном вже скиглить вітер Не забувай мене ніколи Й захованих у тобі літер Болючіших за всі уколи. А за вікном не скиглить вітер Ти памятай мене завжди, Як ставиться до пацієнта лікар Без злості...і без доброти.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.15250992775 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

А за вікном вже скиглить вітер

А за вікном вже скиглить Іра