Рушили. Тільки тепер відчув себе у повній безпеці. Стукіт коліс і безперервне гудіння двигуна надало спокою і затишку. Потяг заповнений. Тамбір порожній. Моя цигарка і я. Так краще. Самому не страшно. Страшно з кимось. Когось боюсь. Дратуюсь. Це страх, чи я його з чимось плутаю?...
Це зі мною недавно. Почав помічати, що жахливо боюсь того моменту, коли ти вже на потязі, але ще не в дорозі. Тобто, твоя дорога почалась ще з тієї хвилини, коли ти, прокинувшись вранці, відчув нагальну потребу кудись поїхати. Подалі від людей, квартири, улюбленого собаки, якого ще не завів, гуркоту міського транспорту, шаленого життя і шаленого себе. Неправда те, що від себе не можна втекти. Я можу. Тікаю від однієї частинки свого я уже протягом всього життя. Втікаю на потяги. Там інакше. Там ще один ти. Ще один вимір і простір земного буття. А дехто називає його просто дорогою.
Жити в дорозі – ще один винахід невідомого генія. І саме тоді, коли долаєш перші сходинки і в лице тобі б’є затхле і перенасичене повітря вагону, стає смертельно страшно. Боїшся, що в ці хвилини передумаєш і, крикнувши щось не зрозуміле провідникові, штовхаючи таких же втікачів, як і ти, вибіжиш з потяга, кинеш під ноги квиток і знову втечеш.
Я боюсь таких втеч і боюсь не втекти. Боюсь, коли провідниця, просякнута потом та частинкою єства кожного пасажира, забирає у тебе квиток і поглядом ніби прирікає на смертну кару. Боюся, що квиток виявиться не туди, куди я їду, боюся, що він стане перепусткою в рай чи пекло, в світло чи в темряву, до тебе чи від тебе. Боюся тунелей та вільного простору. Боюся загубитись і більше не знайтись. Боюсь, що мене знайдете ви або не ви. Боюся побачити власне відображення у вікні, на поличці, в руках провідниці, посеред столу чи в обличчях за вікном. Боюся, що на сусідньому місці у моєму плацкарті розташується старенький дідусь з загартованим роками алкоголізму поглядом і цілу дорогу мене вивчатиме, немов під мікроскопом, детально і відверто, а потім запропонує чарку горілки. І тут потрібно вибрати: так чи ні? Боюся дикого бажання погодитись і страшно – раптом відмовлюсь... Або навпроти сидітиме мати з дитиною, яка ще не добре розмовляє, але розуміє цей світ краще, аніж будь-хто з дорослих. Боюся, що вона буде саме того віку, в якому така маленька людина перетворюється на енергетичного упиря, що забирає у тебе погляд, порух, всі одкровення, сокровенні таємниці, сором, байдужість, принциповість та безпринципність, твої ночі і сни, ілюзії і видіння, твоє небо і твою стелю. А от натомість не віддає нічого. Хіба що використаний підгузник, демонструючи цим своє велике та смердюче „фе” тобі і всьому світу. У цьому віці дитина ще людина... Боюся сусідства молодої дівчини зі страшним запахом чи то поту, чи то недоспаних ночей, нестримних бажань, чуттєвого доторку, жіночности, ніжности, їстерії, неприхованої ейфорії, нічних сутінків та ранкової млості. Вона за увесь час вашої спільної подорожі жодного разу не гляне у твій бік... боюсь байдужості. Боюся жіночки з жахливою нежиттю та алергією на сині очі - у мене сині очі. Не зелені, не карі, не сірі, не червоні-брунатні-бузкові-помаранчеві-лілові-чорні-жовті-щирі-гіпнотичні-веселі-нудні-нічні-брудні і не ясні. Лише сині. Ніколи не вірте людям з синіми очима – у них в голові віддзеркалення неба, вони не помічатимуть вас і ніколи не звернуть на вас увагу. Вони не підуть з вами по магазинах, не доглянуть за собакою і навіть не погодяться зайти вночі на філіжанку кави. Вони не вміють готувати. Вони ніколи не подають хороший приклад, не знімають котів з дерев, не перевіряють пошту, вони взагалі не... Вони не з тих, хто прокидається зранку, хто взагалі прокидається, їх не мучать жахіття і вони ніколи не хворіють манією самогубця, хоча самогубців серед них найбільше. У мене очі сині. І тому я цілу дорогу стою у тамбурі. Це моє своєрідне цигаркове „фе” всім тим, хто хоче порушити мій святий вагонний спокій.
Потяг повзе. Повільно, спокійно, впевнено. Минає міста і містечка, поля і передмістя, чиїсь посмішки і погляди, річки і розкидані кавалки неба, минає мене і вас, нічні зорі і ранкове пробудження, крики та сльози, побиті вази та людські серця, порожнечу та наповненість, роки і століття. І вже не знаєш, куди їдеш, для чого, до кого чи з ким. Не знаєш, чи взагалі колись приїдеш, чи вирвешся з цього зачарованого колієвого кола а чи назавжди станеш в’язнем цієї сталевої машини...
Для мене потяги і вокзали ніщо інше, як місце зустрічі. Зі знайомими, друзями, коханими чи коханками, далекими і близькими родичами, колегами чи взагалі не знайомими мені людьми. Місце, де чужі люди починають розповідати тобі страшні таємниці свого буденного життя. Розповідають про народження і самогубства, про сварки і всі шлюбні ночі, про цигарки і фотографії, про любов, ненависть, заздрість, вбивства, каяття і потім знову вбивства, смак зради, відчуття сорому та безсилля, про вічність, віру і саме життя. І це лякає мене найбільше. Чомусь саме у потязі починаєш розуміти, як вони змінилися від часу вашого останнього знайомства. Як змінились їхні розмови, слова, погляди, зізнання, ставлення до себе і до тебе. Розумієш, як змінився ти.
Вони теж втікають. Тільки, на відміну від мене, ще цього не усвідомлюють. Втікають від свого благополучного, щасливого життя, від вродливих дружин та багатих чоловіків, від дорогих машин та вишуканих костюмів, від фантастичних кар’єр і обов’язків, від фальшу та іронії, від сорому і гордощів, від впливовості і власного безсилля, від усіх і від себе. Тут вони відчувають себе. Розпиваючи пиво чи коньяк, знайомляться знову і знову. Знову закохуються, повертаються в дитинство, згадують про батьків, народжують дітей, закінчують технікуми, купують кошенят, знову знайомляться і знову одружуються... Всі вони невдахи, хоча суспільство їх називає елітою...
Заходить провідниця і стає біля мене. Дістає цигарку. Підпалюю. Оце і є моїм смертельним вироком? Ні хвилинки самотності. Ні хвилинки спокою. Моя приреченість – підпалювати тютюн і дивитись на густий дим. Або не дивитись. Або на небо. Дивитись чи відчувати. Її обличчя видається знайомим. Особливо очі. Я знав її. Але не такою. Не її. Колись я знав гарну юнку, з якою вчився в одному класі. Вона була ще й розумною. Всі хлопці мріяли про неї. Тільки не я. Я не вірю вроді і шкільній розумності. Цей розум у дорослому, чи то свідомому житті виявляється чимось зовсім інакшим. Я тоді майже з нею не розмовляв. Не входив до числа тих, хто носив їй шоколад за розв’язане домашнє завдання. Я його взагалі не виконував. І шоколад не їв. Після школи її не бачив. Ніколи не ходжу на зустрічі випускників. Я уникаю тих, хто мені не цікавий. Тільки чув, що з метою забезпеченого і надійного життя, до якого так натхненно закликають своїх дорогих дітей мамусі, вийшла заміж за якогось директора, народила дитину і розвелась. Маля залишила чоловіку. Разом з молодістю, красою та шкільною завченістю. Тепер шоколад їй не носить ніхто. Не гарна. І, як виявилось, не розумна. Не зводить з мене очей ( очі теж змінились), посміхається і підсувається все ближче. Не впізнає. І от тепер стало не страшно, а смішно. Мабуть, життя теж не любить фальші. Мабуть, воно єдине, кого не обдуриш, і єдине, хто завжди вправно обдурювало тебе. Пропоную їй допити пива, втискую в її липкі спітнілі долоні пляшку, киваю головою, видавлюю з себе щось на зразок посмішки і вправно просуваюсь в щілину між стінкою і її б’юстом. Не розумна...
Потяг зупиняється на якійсь зупинці. Виходжу і прямую вглиб вокзалу. Назад не повернусь. Чую позаду голос однокласниці : “Мужчина, це не ваша зупинка! Вам ще їхати дві години”. Не оглядаюсь. Байдуже. Мені саме сюди. Я вже втік і більше не хочу. Принаймі, поки що. Не хочу чути ваші розмови, не хочу пити з вами чарку, не хочу дивитись вам у очі і підпалювати вам цигарки. Нам уже не подорозі. Я не буду розказувати вам страшні історії з мого життя. Воно не буденне, вам не зрозуміти, воно вартісне лише для мене і лише я вправі знати всі свої таємниці. Тепер я не боюсь втекти, бо тепер я втікаю від вас. І знову повертаюсь до себе. Але вже іншим потягом. Для цього й існують колії в протилежні напрямки.
