Знову розстріл. Мабуть вже шістнадцятий чи сімнадцятий. Нудьга на таких церемоніях вже входить у звичку. Вони ж ні чим не відрізняються. Як завжди офіцер і декілька солдат. Минулого разу було шестеро, цього – п'ятеро. Ґелґочуть щось там по-німецькому. Сходять потом вже третій чи четвертий раз. Він у них мабуть вже і у чоботях хлюпає. Спека страшна. МІЙ спотів так, що я увесь мокрий, та тримається непогано.
Як завжди офіцер шикує солдат у рядок і читає наказ про розстріл. Щось там про суд, вирок, зраду Батьківщині і таке інше. Яка зрада? Яка Батьківщина? Його за це вже кільканадцятий раз розстрілюють І таки б розстріляли, якби не я. У нього ж немає Батьківщини. Він же живе скільки хоче і де хоче уже 300 з чимось років. За минулі війни я вже стільки куль від нього повідводив – не перелічити. А мій, як навмисне, сунеться під них: першим іде в атаку, ходить у самовбивчі завдання або , як от зараз, переходить на бік ворога, а потім дозволяє себе зловити і розстріляти за зраду Батьківщини. Мабуть зрозумів вже, що бути безсмертним досить обтяжливо. Та я ж не оберігаю його від болі. От як зараз.
МІЙ стоїть геройськи. Лицем до стволів. Коліна трусяться.та стоїть. Руки поламані, одне око витекло, відбита печінка відчувається десь коло сечового міхура. Благеньке тіло покрите порізами, синцями, опіками від цигарок. Кров з дірки у голові цебенить тоненьким струмочком по обличчю, змішуючись із гноєм з пустої очної ямки. Усякий інший вже давно здох би. А МІЙ тримається.... Завдяки мені. Це я не даю йому вмерти. Тримаю смерть на відстані і приймаю її на себе.
Офіцер підіймає руку і дає команду.Звучить залп На МОЄМУ жодної подряпини. Ач? Який я молодець? Що мені кулі? За триста з лишнім років уже й мотузки рвалися,й вогонь сам по собі згасав, вода розступалася, камінці міняли свою траєкторію, сокира злітала з топорища або у ката раптово (хі-хі) зупинялося серце.
Офіцер знову віддає наказ. Знову залп з тими ж наслідками. Здивовані солдати з наляканими очима підходять до мого. У того не витримують нерви, підгинаються ноги і він втрачає свідомість. Його беруть за руки-ноги й несуть назад до камери. МІЙ утече звідти наступної ночі, коли я загою йому рани. Крім усього я ще й майбутнє можу бачити. Кажучи від серця, МІЙ мені вже остогид. Постійно бережи його, лікуй, відводь усе, що ріже, коле, б'є і таке інше. Одне втішає – усі його смерті записуються за ним у борг, Вони усі в мені. Я їх усі сприйняв на себе і ношу в собі. А МІЙ, носячи мене на шиї, носить їх поряд з собою.
Та я ж знаю. Скоро настане час віддавати їх хазяїну. Одного разу він мене зніме.
Ото натішуся....
