“Якщо права ваша рука тягнеться до спокуси, відрубайте її. Якщо одне ваше око дивиться з тваринною хіттю, виколіть його. Бо ж краще, щоб один з ваших членів палав у пеклі, ніж все ваше тіло цілком.” Біблія.
Літо дев’яносто ... року, здавалося було таким далеким, але далеко не забуте, воно звивається у моїй пам’яті своїм багатовимірним виром: з чого все почалося, звідки з’явилися розчинені в потоці спогадів почуття ?
Пам’ятаю стару абрикосу, рів, фундамент недобудованого гаража, зрубане гілля вишень, іржава цистерна і ми – четверо друзів-дітлахів: невиправний Сашко, який не носив під короткими шортами трусів і сидячі на лавці частенько світив своїми неопушеними горішками, його терпляча сестра Оля, яка мусила терпіти дитячі насмішки свого старшого брата, мій двоюрідний брат Максим, наймолодший, а тому найвразливіший і я. Ми ховаємося серед кущів і шепочимося між собою.
Сашко дістає з карману довгоочікувану, таємнопоцуплену і майжеповну пачку “Космос” і коробку сірників. Запалює. Всі заворожено спостерігають за тлінням сигарети. Ми уявляємо себе схожими на індіанців, що курять трубку миру і передаємо цигарку по колу. Нарешті вона в моїх руках: втягую подихом гіркий дим і відразу закусюю зеленкуватим яблуком, щоб мама не внюхала тютюну. Далі до діла береться Оля, вона на пару років молодша від нас і тому ще курить не в тягу. В неї розпущене по плечі волосся, зелені очі і кругле обличчя, одягнута вона в братову клітчасту сорочку з якої він вже виріс. Коли я на неї дивився, то з’являлося якесь дивне відчуття, але що то було я не міг зрозуміти.
Мені дуже смакує хрумати “білий налив”, попихкуючи цигаркою, якийсь особливий смак. Наступного разу треба буде набрати яблук заздалегідь.
Ззаду нас на кручі сусідка вийшла викидати сміття і мабуть нас помітила, тож ми загасили цигарку. Космос поклали до сховку, а самі розбіглись не призначаючи наступної зустрічі, тому що жили поряд і мали здибатись ще не раз.
Я часто приходив на лавку під молодою “сірєнню” (на гілках якої ми часто гойдалися) біля Сашкового двору, кликав його і ми всідалися і розмовляли. Іноді я приносив свій переносний магнітофон і ми слухали групу “Ненсі”, він просив мене послухати касету на плеєрі. Говорили про його сестру і чим відрізняєть її тіло від нашого. Ми нарахували на її тілі білше дірочок (брали до уваги все: те що ззаду, спереду, ніс, рот, вуха, навіть пуп), особисто для мене це було несподіванкою, чимось загадковим, тим не менш, моя симпатія до неї через це навіть зростала.
Ще один чудовий літній день. Ми сидимо на смарагдовій траві під тінню дикої оливи і дивимося на місто, що втопає в сонячно-листяній ідилії. За нами купа червоної цегли і недобудована хата. Перед нами відкритий простір. Нас двоє. Ми друзі. А це значить, що ми можемо говорити про що завгодно. Довірити один одному будь-які таємниці. Ми жили у тому світі, де найбільшою нашою потребою було бачити один одного і знати, що в нас є той з ким можна поговорити і довіритись. Ми були дітьми.
Це була його ідея помірятися нашими достоїнствами. Спочатку я опирався, але він наполіг (“нічого тобі від того не буде”). Дійсно, що тут такого, нам нічого було приховувати.
Спочатку Сашко спустив шорти і дістав свого цвіркуна, за ним послідував і я. На перший погляд наші цюцюрки нічим особливо не відрізнялись, волосся навколо них ще не з’явилось.
- Натягни шкірку, - попросив Сашко.
Я дещо вагаючись проробив з ним і цю процедуру. Його рожева голівка була дещо масивнішою, але мій стрючок був трохи довшим, а мішечок з яєчками важчим, ніж у мого друга. В котрого він був схожим на зморщений фрукт.
- Хочеш покажу тобі як буде “прикольно”, – мовив я.
- Давай, - відповів Саня.
Тоді я повідав йому секрет, який не так давно відкрив і сам. Я охопив свого маленького ненапруженого пісюнчика великим і вказівним пальцем, просуваючи його немов у дірочку і почав рухати вгору-вниз.
- Роби так собі, - порадив я.
- Ну і що?
- Роби далі, швидше. Відчуваєш ?
- Здається так.
Через кілька секунд Сашко вже качався по траві сміючись. У нього ще не було виділень, як у мене. Здається йому сподобалось і він був щасливий. Сталося так, що ми більше не розмовляли з ним на цю тему. Я не знав чи робив він це іще колись в кімнаті або ховаючись у туалеті. Він не говорив, а я не мав великого бажання питати. Я показав йому шлях, але йти по ньому ми вирішили окремо.
