Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2580
Творів: 46836
Рецензій: 91227

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Терорист

© Володимир Чернишенко, 22-02-2008
Варіація на тему "Хвороба століття",
автор: RemiK: http://gak.com.ua/creatives/1/8291
Варіація на тему "Президент"
Автор Олег: http://gak.com.ua/creatives/1/8311


Вони нічого не перевіряли. Досить було показати своє посвідчення резидента – і все! А дехто сумнівався, та що там казати – навіть він не до кінця вірив Картавому. Все просто не могло бути так легко...
Він сидів у восьмому ряду. Десь поруч має сидіти професор, але це не має жодного значення. Йому було не цікаво дивитися на той мішок коров’ячого лайна, що колись була великим науковцем. Зрештою, професор також буде в радіусі. Пульс надто швидкий. Він спробував розслабитися, кілька разів глибоко вдихнув і видихнув – ніби відпустило... І руки вже не тремтять.
Вони не підозрювали, що загрозу може становити резидент, та ще й з першого рівня... Вони певні, що відмежувавшись від плебсу, можна самим убезпечитися. Вони розслабилися, а панівний клас не може розслаблятись... Вони всі тут. Міністри, депутати, генерали, консули, заслужені і не дуже.
Чомусь згадалася мама. Кажуть, у таких випадках завжди згадуються найдорожчі люди. Де вона зараз? Мабуть, вдома, у кімнаті відпочинку, насолоджується якимось стереофільмом з ефектом присутності. Може навіть вона зараз дивиться трансляцію із цього Залу, можливо, вона сидить на його кріслі у восьмому ряду. Що вона відчуває? Як завжди, знудженість?
Мама колись посміхалася, він пам’ятає. Йому було тоді чотири рочки і вони гралися в синтетичному лісі. Він перекидався через голову, стрибав на одній ніжці, робив усе, аби лиш бачити її посмішку...
„А зараз – подія на яку ми всі чекали!” – радісно промовив диктор.
Вже скоро...
Коли мама перестала посміхатися? Може, тоді коли прийшла звістка, що татка вбили? Здавалося, що вона була готова до цієї новини. Ще б пак – татко очолював дезінфекційний загін, а то був час, коли на такі загони часто ставалися напади. Працював татків загін ночами. Вдень діяли бригади розвідників, які визначали потенційно небезпечні території, а вночі приходили дезінфектори. Тієї ночі, загинули всі. Десятьох дорослих дядьків буквально розірвали на шматки. Кажуть, там були жінки і діти. Доведені до відчаю.
Але ні, мама перестала посміхатись, відколи вдома встановили стереосистему. Як він міг забути?
„Для вручення першої Президентської премії Наукової Академії запрошується...”
Картавий казав, що треба підривати, як тільки професор підійде до президента за премією. Тоді тілоохоронці розступаються, щоб дати простір фотографам. Раптово запульсували на тілі дрібненькі чорні дротики, ніби якась темна рідина розливалася по них від вибухового пристрою, приклеєного до живота. Ще є час. Картавий казав, буде промова...
„Валерій Олексійович Тихон, ваші овації!”
Він мимоволі скошує очі й бачить мішок коров’ячого лайна, що вилазить з протилежного кінця ряду і йде до сцени. Всі аплодують, але він не має сил підвести руки. До речі, його сусіди не аплодують також.
На велику сцену Всесоюзного палацу вийшла дівчинка років десяти. У руках вона тримала велетенський букет штучних квітів. Картавий казав, що існують справжні, але ніхто йому не вірив, хоч і кивали головами. Дівчинка нагадала йому старшу сестричку. Їй було десять, коли загинув татко і очі її дивилися так само налякано.
Він питав, чи немає іншого виходу – йому казали, що ні. Він вірив, він вірить. І він – той єдиний, хто може це зробити. Картавий казав, що головне відчувати біль інших дужче, ніж власний. Тоді все буде легко. Вони подбали, щоб усе було легко... Рука мимоволі підіймається до рівня грудей і намацує холодний метал ґудзика. Все буде... Легко...
„Вони зможуть вирішити інші нагальні питання, що стоять перед нами.” – лунає старечий, звиклий до нудних промов, голос.
Так. Коли він виконає свою місію, вони зможуть все. Картавий казав, тут будуть міністри, депутати, генерали, консули, заслужені і не дуже. Картавий казав, тротилу стане всім. І вони відчуватимуть біль, а він – ні. Бо його розірве одразу ж, першої миті, а їх – калічитиме вибухова хвиля і душитимуть чужі нутрощі. Всі, хто є у цій залі – покидьки. Окрім прибиральників, але про це не слід думати.
Залунали гучні оплески. З’явився президент.
Він повільно підвівся зі свого місця, заплющив очі й смикнув за ґудзик.
Нічого не сталося. Оплески не вщухали, із задніх рядів просили сісти й не затуляти сцену. Він смикнув удруге, але намарне.
„Прошу вас зберігати спокій і разом з нами покинути залу.” – прошепотів йому до вуха м’який голос.
В ту ж мить йому заломали руки за спину і захряснули на них браслети. Чоловіки, що сиділи пообіч нього, підвелися і, легенько підштовхуючи, вивели на килимову доріжку між рядами.
Він вигнувся, ухопив ґудзика зубами і з усієї сили смикнув.
„Воно не вибухне, навіть не стагайся...”
„Героям слава!” – вигукнув старий і зал радісно заревів, поглинаючи і знайомий голос, і його розпачливий крик, і той біль, що пронизав кожну клітинку його тіла. Він зник, його не було – свято тривало.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Про Терориста

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Роман RemiK Котик, 22-02-2008

Далі буде?

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Олег Derim, 22-02-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.04230785369873 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати