Ти у мене остання. Довга, тонка і біла... Мої пальці і ти. Це єдине. Ти – продовження. Тонке відгалуження моєї плоті. Спалах. Вогонь відбився в дзеркалі ока і згас. Твій дотик. Губи розслаблені. Вдих. Яскраво-червоне марево на кінці білої дороги... Дим. Запах. Твій смак по тонких тунелях проникає всередину... Легені дихають тобою. Видих... Все як завжди. Не вперше. Але востаннє. В очах вже не вогонь, а тільки кволе тління. Стою боса на коридорі. Чекаю на Нього.
Вдих другий. Глибший і повільніший. Він ще має час. Він може встигнути. Це тільки початок. Даю йому дорогу вздовж своєї останньої цигарки. Я чекаю... Видих спрямовує струмінь диму кудись у порожнечу. Тепло. Всередині все затихає. Щось густе і таке рідне проникає до усіх капілярчиків і рухаєтья ними вздовж тіла... Рука застигла у повітрі. Очі спостерігають за тоненькою цівочкою сірої туманоподібної істоти, яка прямує вгору – вітру сьогодні немає...
Вдих третій. Нарешті відчуваю твій справжній смак. Гірка і трішки солодка. З домішками полину, сліз, сонного неба і чиєїсь холодної руки. Видих. Дим не хоче виходити з мене. Я не насмілююсь виганяти. В Нього все ще є час... Пальці струшують попіл додолу. Попіл опадає легенькими пір’їнками на червоний килимок під порогом. Це ніби сніг – тільки сірий і не важкий. Попіл не стане водою і не зникне безслідно. Попіл залишиться лежати на тонких ворсинках, протиснеться крізь них і заляже глибоко всередині гарячим спомином. Час іде...
Вдих четвертий. Більший, глибший, довший. Затримую всередині, ніби найприємніші пахощі і висмоктую все єство. Видихаю уже себе – те, чого давно хотіла позбутись. Він має поспішити – я захоплююсь...
Вдих п’ятий. Навколо темно. Поодинокі тіні бродять десь вкінці коридору, не наважуючись порушити мого спокою. Пусто. Усмішки причаїлись на стінах і переховуються від людей. Маленька червона жаринка серед вічного спокою. Змінюю руку –
вдих шостий. Ілюзія чиєїсь присутності. Це не Він. Він пахне інакше. В його мовчанні немає заздрості. Його очі ніколи не відбивали світло моєї цигарки. Мої пальці ніколи не були його світлом. Вони завжди холодні. А він любить тепло...
Вдих сьомий. Жаринка збільшується. Ще одна порція цигаркового праху впадає у небуття. Очі призвичаюються до темряви. Стіни тепер засліплюють білизною, і я вже можу розпізнати вчорашні сліди на крижаній підлозі. Його слідів тут немає. Він завжди ходить босим. Це на нього схоже.
Вдих восьмий. Дим наповнює. Бажання підняти руки і стрибнути високо у повітря, розчинитись, розсмоктатись у небесах і випасти наранок прозорою росою на Його очі. Натомість даю Йому ще час. Час моєї цигарки.
Вдих дев’ятий. Знайомий дотик, смак і спомин. Спомини пахнуть цигарковим димом. Смак у них не зовсім далекий, тільки трохи віддалений. Пальці вільної руки торкають стіну і стирають з неї краплинки Його подиху. Він був тут колись. Пройшов. Спинився. Задивився. Часу небагато...
Вдих десятий. Наповнення. Ситість. Брак відсутній. Запах зливається з моїм, смак стає схожим на мене. Попелу вже не помічаю. Попіл сам по собі. Я – сама. Притискаюсь ще більше до стіни. Намагаюся злитись з нею, щоб відчути те, що й вона. Щоб Він ще раз прийшов сюди – прибіг, прилетів, примандрував. Зупинився, торкнувся рукою щоки, хай це буде лише стіна, і видихнув. Потім устами. Легенько, ледь торкаючись. Я змовчу – не видам своєї присутності. Він не помітить – піде назад до свого раю. Моя щока горітиме рум’янцем. Вуста блищатимуть краплинами Його роси...
Вдих одинадцятий. Його нема. Часу майже не залишилось. Цього вистачить лише на одного. Гіркий дим-видих-завмирання. Крізь шибку пробився промінь місяця, і, злякавшись мого блідого обличчя, зник. Його блідість проти моєї – рум’янець. Розтягую хвилину. Якщо Він почне бігти, то ще встигне. Принаймі, побачить у мороці зблиск тепла і знайде дорогу до мене...
Вдих дванадцятий... Довгий. Як і Його дорога. Густий, повний відчаю і непевності. Самодостатній. Насичений. Єхидний. Нема? – питається у мене дим. Нема – кажу. Ще нема. І дим розвіюється довкола, закутуючи мене в сіру пелену байдужості. Йому байдуже. Тобі теж. Мені...
Вдих тринадцятий... останній. Час закінчився. Він програв. Дорогу втрачено. Тринадцятий видих. Тепер я знаю, що означає це число. Пальці стискають м’який недопалок і втискують його в щілину між підлогою і стіною. Останні конвульсії диму і він зникає... Там ще залишився відтинок призначеного для тебе шляху, але тобі вже його не здолати.. Час вичерпано... Дорога згоріла. Потріскана бруківка затиснена у шпарині між минулим і майбутнім. Тишу розрізає глухий стук. Здаля долинають чиїсь кроки. Хтось впевнено і швидко йде. Поспішає. Біжить.... Різко розганяю залишки диму рукою, розтираю п’яткою іскорки ще тліючого жару і щільно протискуюсь в стінку – привиди не курять... Хай це залишиться нашою останньою таємницею....
