Думаю, що я витоптав у поезії якісь свої стежки, якими зі мною ніхто не ходив. Чи вони заростуть травою, чи виявляться придатними – не знаю.
Єжи Фіцовський
Якось його запитали:
– Ви стільки вже написали і продовжуєте писати про євреїв та циган, їхню культуру. Чому? Ви єврей? Чи циган?
Він на те відповів:
– Я завжди був і є отим, кого найбільше б’ють.
Зі спогадів Ельжбєти Фіцовської
Усе життя є втратою чогось. Втратою дитинства, втратою віри у святого Миколая, втратою різних речей.
Пізніше теж є різноманітні втрати. Надходять певні події, певні епохи і проминають.
Єжи Фіцовський
Коли сірого лютневого дня я йшла на домовлену зустріч з пані Ельжбєтою, вдовою поета Єжи Фіцовського, то страшенно хвилювалась. Пригортала до себе букет жовто-червоних тюльпанів і всіляко намагалась позбирати докупи розбігані думки. Що я скажу його дружині? Кому призначені оці квіти? Мабуть, передо всім тій людині, з якою у цьому житті я вже невиправно розминулась. Пан Єжи помер у травні 2006 року. А наприкінці осени того ж року в одному з варшавських «емпіків» на полиці з малопопулярним написом «поезія» я випадково натрапила на томик його віршів. Відкрила, прочитала... і закохалась. У кожне його слово, доведене до несамовитої перфекції, у його поетичну візію світу, у світлу глибочінь його – не побоюся цього слова – величної душі...
Усі мої сумніви та хвилювання безслідно випарували, коли пані Ельжбєта зустріла мене на порозі їхнього затишного помешкання на Жолібожі. Так, ця висока харизматична жінка з магічним поглядом зелених очей – це, безсумнівно, була Його Бєта, велика – о, Господи, якже велика! – частина Його самого. Ідучи на цю зустріч, я підсвідомо боялась розчарування. Бо ж відомо, що кожен чоловік заслуговує ту жінку, з якою живе. Тепер я була у німому захваті. Бо лише Така жінка могла надихати Такого поета.
Вона запросила мене до кабінету свого чоловіка. Поки я розглядала фото, книги й графіку Бруно Шульца, принесла чай та солодощі. Теплий тембр її голосу, щирість інтонацій заспокоювали та дивно заколихували.
Господиня запитала мене:
– Про що ви хотіли б дізнатись?
Я раптом знахабніла:
– Про все.
І потім ловила кожне її слово, боячись що-небудь пропустити...
Фіцовський народився 4 вересня 1924 року у Варшаві. До речі, його батько походив з України. Спочатку Єжи навчався у гімназії ім. Сташіца, згодом – у гімназії ім. Замойського. Після вибуху війни продовжував навчання на так званих таємних комплектах, тобто у підпіллі. Згодом вступив до рядів Армії Крайової, підчас Варшавського повстання воював на Мокотові. Пізніше його нагородили за це Хрестом Доблесних і еміґрантським Хрестом Армії Крайової. Після придушення повстання був в’язнем німецьких концтаборів. Своє повернення у Польщу відмітив поетичним дебютом – опублікував на сторінках часопису «Сьогодні і завтра» вірш «Птахам небесним».
Фіцовський вивчав соціологію і філософію у Варшавському університеті. Від 1948 року – член Союзу польських літераторів. Публікувався у таких газетах і часописах, як «Відродження», «Варшава», «Творчість», «Нова культура», «Сучасність», «Літературне життя» та – згодом – у «Загальному тижневику». Співпрацював з багатьма часописами для дітей.
У грудні 1975 року Єжи Фіцовський підписав «Меморіал ‘59» - протест проти змін у конституції Польської Народної Pеспубліки, що затверджували провідну роль Польської Об’єднаної Робітничої партії та Радянського Союзу. Це спричинилося до заборони публікації його творів.
У 1978 році поет вступив до Комітету Суспільної Самооборони, що лише посилило негативне відношення до нього тогочасної влади.
Жінка на хвилину замислюється:
– Мушу сказати, що Єжи не був політиком, як, скажімо, Адам Міхнік, чи Яцек Куронь, які теж були членами КСС. Він був громадянином і просто порядною людиною, яка не могла спокійно дивитись на те, що тоді відбувалось у Польщі.
Пані Ельжбєта з легкою посмішкою згадує про те, як одного дня відвезла чоловіка машиною на збори КСС, які відбувались у приватній квартирі пані Анєлі Штайнцберґ. Затрималась на хвилинку у передпокої, перекинулась з господинею кількома словами, згодом вийшла, сіла за кермо і поїхала по своїх справах. Зупинилась на червоний сигнал світлофора на одному з центральних перехресть... і раптом у машини відпало колесо. Згодом працівники автомайстерні красномовним жестом вказали їй на ще три майже відкручені колеса і привітали з неймовірним фартом. Адже все могло закінчитись трагічно...
– Знаєте, тоді у тому районі аж кишіло від агентів служби безпеки, у мундирах і у цивільному. Оце вони й постаралися.
– А ви не боялися?
-– Я? У мене не було страху, лише дивне переконання, що зі мною не може статися нічого поганого. Більше того, я була просто впевнена, що мій чоловік у будь-якій ситуації захистить мене. Наївна була, правда ж? Ну що б він зміг вдіяти, якщо б мене, наприклад, заарештували? Проте я завжди жила вірою у нього...
Переконання це взялося, мабуть, відтоді, коли 18-річна Ельжбєта Буссольд, студентка відділення педагогіки Варшавського університету, випадково взнала, що вона – єврейка, а її справжні батьки загинули підчас окупації. Жінка, яку вона до того часу вважала своєю матір’ю, насправді була її рятівницею. Працюючи акушеркою у лікарні варшавського ґетто, Станіслава Буссольд приймала пологи у матері дівчини. Породіля, добре розуміючи, що чекає євреїв з ґетто, благала врятувати її новонароджену донечку. Два місяці пізніше немовля приспали люміналом, поклали у дерев’яну скриньку, і переправили закладеною доверху цеглами вантажівкою на арійську сторону. Пізніше Фіцовський напише про це вірш «Твої матері обидві».
На дівчину впав непосильний тягар свідомости ситуації. Фіцовський, якому про це розповіли знайомі, дуже перейнявся долею Єльжбєти. Він допомагав їй збирати інформацію про батьків, усіляко підтримував, аж поки... не закохався у зеленооку вродливицю. Дівчина відповіла взаємністю. Адже поруч був хтось дуже надійний, турботливий, люблячий і такий талановитий...
– Знаєте, адже це Єжи допоміг мені усвідомити свою національну приналежність. Він, поляк, католик, збирав для мене предмети іудаїки, при кожній нагоді знайомив з історією мого народу. Він наче хотів компенсувати мені все те, що відібрала війна.
В Алеї Праведників у Єрусалимі росте дерево Станіслави Буссольд.
Бєта Фіцовська кілька років очолювала у Варшаві Товариство «Діти Голокосту». Писала теж чудові книги для дітей. Зі своєю неповторно теплою посмішкою вона розповіла мені про те, як прийшла з рукописом казки, яку написала для своєї донечки, в одне з варшавських видавництв. Боячись, що знане прізвище її чоловіка може вплинути на думку редакції, назвалась своїм дівочим. До того ж сказала, що живе у глухій провінції. Через тиждень знову завітала у редакцію і почула: «Приносьте ще!»
– Я ніколи не мала великих амбіцій, якщо говорити про творчість. Можливо тому, що усвідомлювала справжній вимір таланту свого чоловіка. І до того ж була щасливою слухачкою – зауважте, першою! – майже всіх його віршів.
Першою книгою Фіцовського стала збірка поезій «Олов’яні солдати» (1948). Згодом були збірки: «Визнання»(1952), «Польською» (1955), «Мої сторони світу» (1957), «Маковські байки» (1959, інспіровані творчістю художника Тадеуша Маковського), «Амулети та дефініції» (1960), «Піктограми» (1962), «Птах поза птахом» (1969), «Ґрипс» і «Прочитання попелу»(1979, видані без відома цензури Незалежним видавництвом), «Еррата» ( Лондон, 1981), «Смерть єдинорога» (Лондон, 1981) і «Пророцтво. Післязавтра» (Лондон, 1983), «Передчасся з післячассям» (2004), «Пантарея» (2006), а також цілий ряд дитячих збірок. Своєрідним оглядом поетичної творчости Фіцовського стала його власна добірка поезій «Гарячка речей» (2002) з чудовою післямовою Якуба Екєра. Серед його речей, написаних прозою, варто згадати збірку «В очікуванні собачого сну» (1970).
Пан Єжи був прекрасним перекладачем. Перекладав польською Федеріко Ґарсія Лорку, народну румунську поезію, російські вірші Болєслава Лесьмяна. Його захоплення циганською культурою принесло свої чудесні плоди. Це монографія «Цигани на польських дорогах» (1965), цілий ряд нарисів та спогадів (Фіцовський під кінець сорокових майже два роки подорожував з польськими циганами), а також переклади циганської поетеси Броніслави Вайс – Папуши. Зібрав і переклав циганські казки. Так з‘явилася чудова книжка для дітей «Галузка з Дерева Сонця» (1961).
Фіцовський переклав теж народну єврейську поезію (збірка «Родзинки з мигдалем», 1964), «Пісні» Мордехая Ґебіртіґа, а також «Пісню про замордований єврейський народ» Іцхака Каценельсона.
Проте найбільшою пасією пана Єжи стали життя і творчість Бруно Шульца.
Він віддав їй понад 50 років свого життя. Фіцовський по крихті збирав розпорошений доробок Шульца, скрупульозно досліджував його біографію, щоб зберегти для прийдешніх поколінь пам’ять про автора «Цинамонових крамниць» i «Санаторію під Клепсидрою». Він відредагував і видав твори Шульца, впорядкував його переписку та цикл рисунків «Ідолопоклонна книга».
З’явилися об’ємні томи нарисів «Регіони великої єресі» (1967) та «Околиці цинамонових магазинів»(1986), а також багато статтей про пошуки шульцівського роману «Месія» та про дрогобицькі фрески. Проти їх вивозу з України до Єрусалиму Фіцовський категорично протестував.
– Щодо рукопису «Месії»... Колись до нас приїхав з Америки і досить довго гостював родич Шульца, властиве, позашлюбний син його рідного брата. Не повірите, з вигляду – вилитий Бруно Шульц. Саме з ним час від часу контактував українець, який неохоче розповідав про себе і який начебто мав цей рукопис. Потім племінник Шульца захворів, його паралізувало, і після його смерти телефонний зв’язок з таємничим власником рукопису обірвався. Єжи з цього приводу дуже переживав. Він до останнього моменту вірив, що рукопис обов’язково знайдуть.
Пані Ельжбєта розповіла мені про те, що збирається на фестиваль Бруно Шульца, який має відбутися 26 – 27 травня цього року у Дрогобичі (вже втретє). Дуже тепло відгукнулася про директора дрогобицького Музею Шульца – пані Віру Меньок та її покійного чоловіка. Це подружжя дуже багато зробило для відкриття музею, поширення його експозиції та організації шульцівського фестивалю.
– Так хотілося б, щоб українські діячі культури та мистецькі кола звернули увагу на цей фестиваль, допомогли у популяризації творчости Бруно Шульца. Адже це наша спільна спадщина – єврейська, польська і українська. Варто про це завжди пам’ятати.
У 1999 році фундація «Прикордоння» (Сейни) проголосила Єжи Фіцовського Людиною Прикордоння. Згодом це звання отримали Томас Венцлова і Арво Пярт.
У видавництві «Прикордоння» Фіцовський видав свою збірку «Все те, чого не знаю» (1999, з післямовою Петра Соммера), збірку «Майстер Маноло та інші» – своєрідний підсумок свого перекладацького доробку (2004) і «Регіони великої єресі та околиці» (2002) – том, що підсумував його понадп’ятдесятирічну працю над творчим доробком Бруно Шульца.
На Варшавському Міжнародному Книжковому Ярмарку - 2006 Єжи Фіцовський мав презентувати й підписувати свій найновіший томик поезій «Пантарея». Проте 9 травня 2006 року поета не стало...
На похороні його відспівували православний та грекокатолицький священники, протестантський пастор і католицький ксьондз. Костел святого Кароля Боромеуша ряснів барвистим ромським одягом – цигани прийшли попрощатися з видатним знавцем їхньої культури. Рабин виголосив на цвинтарі прощальну промову, а молода вродлива циганка заграла на скрипці жалобну мелодію...
На надгробку поета, що знаходиться на варшавських Повонзках, викуто наступне:
«Я, нижчепідписаний Єжи Фіцовський, переходячи дня 9 травня 2006 року у Вічність (рівноправна версія: у Ніщо), завершив тутешню екзистенцію, не закінчивши нічого, згідно зі Статутом Творця і одвічною практикою мешканців цього погано продуманого і ще гірше функціонуючого світу – дуже прошу моїх Близьких і моїх Далеких про благословіння усмішкою і ласку гарного настрою замість зітхань і смутку, так як не сталося нічого надзвичайного. Заздалегідь дякую за виконання мого прохання та прошу вибачення за клопіт. Єжи Фіцовський. Варшава, поза досяжністю часу».
Ці слова пан Єжи написав незадовго до своєї смерти.
