У велетенській мисці з гір і сосен –
передзвін тронок. Рідкі пиріжки хаток,
бек-вокал пташок, ...і
серце твоє падає у траву,
щоб загубитися.
17 серпня 2004 р. Б.,
Буковець. Гуцульщина.
Ти щось говориш, а я зовсім не чую тебе. Мова твоя велична, густа – наче піна. Ти кликав мене так давно. І ось – я прийшла. Я почула твій голос. Я зрозуміла твою мову. Я знайшла до тебе дорогу.
Говориш до мене таємницями. Хочеш викричати все, що тримав–ісь для нашої зустрічі. Кричи! Таким дужим легеням негоже мовчати. А я не затулятиму вух. Лиш погладжу тебе по мокрій кам’яній спині – долонею послухаю, як ти дихаєш і як говориш.
Я би теж тобі крикнула просто у вухо, але ти мене просто не почуєш. Навіть якщо дуже-дуже захочеш. Отакий ти, братіку, отакий...
Краще кину тобі жовтопузе яблучко. Вправно ти ловиш всяку здобич. Ковтаєш, та ще й облизуєшся. А до мене досягнути не можеш. Слизький ти, немов яка риба. Всі тебе бояться.І сам ти дрижиш. І до всіх тобі зась. Ось чому ти, старий самітнику, й досі без пари живеш на сім світі. Ось чому найпремудрішу науку ковтаєш так само, як випадкову гілку... Як оте моє жовтопузе яблучко. І навіть до двох рахувати не вмієш. Не хочеш. Не будеш.
Бо ти один. І не ділишся на три чи чотири... Тільки троє сміливців потрапили тобі в око. І ти витираєш їх велетенськими пальцями, – перетираєш вказівним і великим. До першої крові. До перших подряпин. До першого...
Каміння і час у твоїх велетенських руках – майже діти покірні. Ти зробив з них непрохідні сходи, несходимі доріжки, безчасові миттєвості краси.
Той, хто тебе ніколи не бачив і не знає силу такої любови, скаже: „Та все то байка. Нема такого легіня. Нема і не було”. Скаже той, хто ніколи не зазирав у твої зелені (відьмацькі) очі.
Запитала я у ліщини: „А чи добре тобі тут”? Ліщина звела на мене свої зелені (достоту, як у тебе) очі, подивилася мирно і нічого не відказала. Стоїть вона ногою на гострому камені, милується твоєю красою, а вмитися не може. І веселкою не зодягається. Отак то.
18 серпня 2004 р. Б., Шешори,
Гуцульщина.
Прибувають казкові карети із казковими назвами. Вирушають з одного королівства у інше... Перетинаються їхні дороги.
19 серпня 2004 р. Б., автостанція у м. Косів,
Гуцульщина.
Прокидаюсь у лігві драконів. Кинули мене у своє гніздо і пантрують. От один змигнув сизо-блакитним оком і обернув голову на Говерлу. А інший спить, немов убитий. Ні, ще дихає. Тихо-тихо так дихає, ніби чогось боїться. І дрижить весь. І хребет свій із сосен здіймає. А якщо ти станеш далі та придивишся краще, то.
Сплю я на велетенському мечі. Він виблискує на сонці, дзвенить і не розхитується. Хочу вдихнути драконячий погляд, сон і навіть поторсати його за хвіст. Але не дістати. Я така маленька. І так високо. І гніздо не має кінця-початку. І я тут зовсім-зовсім сама.
Кидаю дерев’яною ложкою просто драконові в ніс. Бач, сопе... Пускає цілі хмари диму. Плюється водою й камінням. Але то добрий дракон. Якщо дійду до його лівого вуха по хребту із сосен, то він упіймає мене своїми міцними лапами. Потримає. Подивиться. Мене відпустить, а серце моє залишить собі. Замість мого уставить дримбу, та й буду я так з тою дримбою жити.
А потім піду я додому по колії. Вітер здійматиме бурю на моїй голові. А меч блищатиме звіддался. Ще краще, як тоді. Ще могутніше.
20 серпня 2004 р. Б., канатна дорога у Ворохті,
Гуцульщина.
У твоїх очах розцвітає тирлич. І ще якась рожева квітка на твоїй долоні. Гори-хмари-гори. По хмарах біжать вівці. Телень. Тобі на маківку сів метелик. Не зжену його. Не забуду.
Тирлич. Папороть. Стежка. Церковця. Думка. Косів. Синій дашок. Банське озеро. Зрізане дерево. Легкий остуд. Телень-телень-тень. Сіро. Сизо.
Демаркаційна лінія твоїх бажань проходить через джерело. Тирлич. Телень. Ледь-ледь. Фіть-фіть.
„Якби була я зозуля тай крилечки мала. Я бим тую Україну за день облітала”.
22 серпня 2004 р. Б., Міхалків Верх, що біля Косова,
Гуцульщина.
Стане присмерк у нас на дорозі.
До Верховини і ген аж за Ворохту небо заростає густим тирличем. Я пірнаю углиб кожної квітки. Обпікаю їхнім синім вогнем спраглі губи і... за мною затуляються пелюстки. Темно.
Здіймаюся д’горі.
Шумлять лісові потоки.
Пахне грибами і ожиною.
Тирличева брама зачиняється до наступного літа.
Останній кадр: гриби на ниточці.
22 серпня 2004 р. Б., Косів,
Гуцульщина.
