***
Подувом теплого осіннього вітру закрутило золоте листя, воно спіралеподібною фігурою піднялося високо в повітря і зникло за горизонтом.
Усе навколо буяло золотисто-теплими фарбами. Усе здавалося наче намальованим, надто об’ємним і надто реальним. Ще один подув вітру, і ще одна фігура з листя, схожа на попердню, зникла за горизонтом.
Дорогою йшли двоє. Вони трималися за руку і про щось говорили. Вона щиро посміхалася до нього. Її дивовижно зелені очі надзвичайно світилися, здавалося, що вся вона ніби випромінює щастя. Він був серйозним, хоча часом не стримувався і мило посміхався у відповідь на слова своєї супутниці.
Раптом вона відпустила його руку і вирвалася вперед. Вона бігла, а вітер роздував її довге, темне волосся. Воно пишними локонами спадало на її плечі, плуталося на обличчі і крутилося біля рота. Вона дзвінко сміялася, розмахувала руками і знову втікала від хлопця.
Дівчина зупинилася біля мосту через невеличкий потічок. Вона злегка налягла на перила і замріяно дивилася у воду, яка по-особливому відбивалася у її зелених очах.
- Ой! – скрикнула дівчина і оглянулася назад. Це так налякав її хлопець, що підійшов зовсім нечутно. Вона обняла його і стиснула в своїх обіймах.
- Обдурила! От ти і спіймався. Тепер я тебе нікуди не відпущу! – і вона поглянула в його очі з якоюсь особливою відданістю.
- Хочеш, я дам тобі щось послухати? - він витягнув з кишені мобільний телефон і включив мелодію. – Коли я чую її, то завжди згадую тебе. Ця пісня про тебе. Вона така ж жива й яскрава, сумна й весела, знайома і водночас непередбачувана, як і ти. Чи не так?
- Можливо. Тобі краще знати! – вона ще раз посміхнулася до нього, заплющила очі й із задоволеною посмішкою міцно прихилилася до його грудей. Якесь дивне тепло пройшло усім її тілом, починаючи від серця, воно поширилося до всіх, навіть найпотаємніших, куточків її єства. Відчувши його, дівчина ще раз з приємністю зітхнула і стиснула хлопця в обіймах ще сильніше.
Раптом йому здалося, що щось ніби похолонуло у ньому. Він налякався цього відчуття. Він зрозумів якось дуже виразно, усіма фібрами свого тіла, що йому не слід бути тут, з цією дівчиною. Йому тут холодно і незручно. Йому потрібно йти, втікати і якнайшвидше, якнайдальше.
- Люба... – крижаним голосом почав він, - мені потрібно йти. Я зовсім забув про це. Не ображайся. Добре, мала? Я швидко повернуся. Добре?
Дівчина підняла на нього свої зелені очі. Посмішка зникла, натомість з’явилося якесь занепокоєння.
- Я не хочу тебе відпускати... Але, коли тобі треба... Але пообіцяй мені, що коли ти повернешся, ми будемо разом, і ти ніколи-ніколи не кинеш мене! – і вона засяяла посмішкою.
- Обіцяю. – холодно відповів він. І пішов байдужим кроком, не оглядаючись.
***
Марія стояла на зупинці. В одній руці вона тримала велику темно-синю парасолю, а в іншій мобільний телефон. Дощ не те, щоб падав, але моросило, а кілька великих крапель води вже встигли налякати дівчину. Не зважаючи на таку погоду, повітря було дзеркально чистим, а все навколо надто виразним, опуклим і яскравим. Здавалося, що сьогодні художник нового дня попрацював особливо вдало: усе вийшло надто реалістичним і справжнім, живим, свіжим, сповненим життям.
Марія ось уже двадцять хвилин чекала на автобус. Вона стояла спокійно, не оглядаючись, не повертаючись, не рухаючись. Її погляд був спрямований на невеличку калюжу, але дивилась вона так, ніби в тому болітці було заховано весь Всесвіт. Що вона там шукала? Відповіді. Їй були потрібні відповіді. Коли людина зазнає відчаю у пошуках, вона ладна звернутися по допомогу до всього, тому у даний момент Марія рятувалась поглядом у цій маленькій калюжі.
Раптом задзвонив телефон дівчини. Це була її подруга. Марія відповіла:
Так...
- Привіт! – почулось на іншому кінці слухавки.
- Привіт... – якось зовсім байдуже відповіла Марія. – Щось трапилося?
- Я хвилююся за тебе. Куди ти зникла? Не пишеш, на дзвінки не пам’ятаю, коли останній раз відповідала. Щось трапилося?
- Все добре. Справи...
- Е, ні! Я тебе знаю! Ти моя подруга, і мені хочеться знати все. Це по-перше. А по-друге, мене хвилює твій останній електронний лист. Ти так і недописала. Здається, у тебе хтось з’явився... Чому ти мовчиш?
- Все правильно, з’явився... Але давай про це інший разом, у тебе, напевно, гроші знімає... Я передзвоню...
- Почекай! Не кидай трубки! У мене... хвилини... безкоштовні... Що трапилося? Сонечко, поділися, я дуже-дуже переживаю...
- Знаєш, тепер не час, не місце... Хоча, знаєш, - продовжила Марія, важко зітхнувши і байдужим поглядом подивившись навколо. - У мене дійсно хтось був. Проте він зник. Кілька днів тому. Я не знаю, що думати, що робити. Він не відповідає на мої дзвінки, смс-ки, я не можу знайти його в університеті... А я ж майже повірила, що все може статися, він обіцяв не кинути мене... Усе було так добре і так реально. Саме його я чекала дуже-дуже давно, і мені чомусь здалось, що йому була потрібна лише я. Зрозумій... У нас все було якось по-особливому, ми розуміли один одного без слів, тільки очима, лише посмішками... і він обіцяв не кинути мене... – маленька сльоза викотилась з правого ока Марії і зникла у складці її губ. – Усе було надто казковим... Де він тепер, що з ним, чому він не озивається!!! – ці слова вона майже кричала, не зважаючи на людей навколо. Подруга мовчала. Вона знала, що Марії краще дати виговоритися, ніж втручатися з порадами. – Знаєш, я навіть подумала, що все те, що мені сказали влітку, це брехня, вигадка, що я просто Марія, а не ...
- Хто? Що сталося, не мовчи! Маріє... – кричала в трубку подруга, але Марія її не вже чула...
Марія дивилася широко розплющеними очима десь вправо від себе. Жах, страх, розгубленість відобразились на її обличчі. Телефон випав з руки. Він впав в калюжу, яку ще кілька хвилин тому розглядала дівчина, здалося, що звук падіння став дуже голосним, наче тривожний дзвін... Кілька великих чистих крапель води полетіли в різні сторони. Усе було надто яскравим, живим, реальним...
Марія непорушно стояла на місці і все ще вдивлялась вправо від себе. Вона не кліпала, здавалося, вона не дихала, здавалося, вона скам’яніла на місці. Статуя, що плаче гарячими сльозами. Вони текли її поблідлим лицем, одні губилися в кутиках губ, інші стікали на шию, треті падали на світлий плащ. Марія все ще продовжувала дивитися туди, не припиняла плакати і не починала дихати. Знявся вітер, він розвівав її довге волосся, воно спадало їй на плечі, затуляло лице і торкалось рота, а вона все не реагувала, він вибив з її рук парасольку, дощ посилився, вона не звертала уваги, тільки стояла і дивилася туди ж. Жах. Розгубленість. Дикість. Ненависть. Страх. Очі. Усе це в них.
Вона дивилася на хлопця й дівчину, які щойно підійшли на зупинку. Вони стояли спиною до Марії і чекали автобусу. Він тримав дівчину за руку, іншою пригортав до себе, шептав щось на вушко і цілував у щічку. Вони обоє сміялися і здавалися щасливими, ну, принаймні, задоволеними. Під’їхав атобус і пара зникла в його салоні.
Це був він. Той, хто обіцяв не кинути її нізащо. Той, хто говорив про любов. Той, кого вона розуміла без слів, лиш поглядом і посмішками. Той, хто мав її врятувати від... Він зник кілька днів тому, а вона турбувалась. Не спала. Не їла. Не існувала у світі. А він знайшов іншу...
- Невже я ніколи не буду щаслива? Мене усі так і кидатимуть? Ненавиджу! Ненавижджу! І прокинаю... Це не може бути правдою... Я не така... Я не...
Вона розвернулась і подалася геть з того місця, не зважаючи на дощ, на вітер, що посилювалися все більше з кожним її відчайдушним кроком у невідомість.
- Маріє, Маріє... – все ще чулося з телефону, який вона впустила. Подруга намагалася зрозуміти, що сталося, але не судилось. Ніколи.
***
Вона стояла перед дзеркалом і розглядала себе. Вона водила рукою по контурах свого тіла легким дотиком правої руки. Вона зупинилася, скам’яніла на місці і скляним поглядом дивилася на відображення свого лиця.
Краплі води ще залишалися на її шкірі. Вона намагалася стирати їх руками.
Вона схопила великі ножиці до рук і різкими рухами почала обрізати своє довге волосся.
- Так. Ось так! Не треба мені цьої краси! Не треба його! Я не Жадана! Не була нею! Не є! Не буду!
Вона нещадно зрізала волосся, воно падало униз, залишалося на умивальнику, ванні, дзеркалі, руках, животі, стегнах, ногах. Воно було повсюду.
- Усе!
Вона закінчила. Обезсилено впала на підлогу.
- Усе!
Вона знову скам’яніла. Пройшло кілька хвилин-вічностей. Вона почала наспівувати якусь мелодію. Спочатку тихо, а потім усе голосніше і голосніше. По наростаючій. Урешті-решт вона дійшла апогею в цьому співі і закінчила риданням. Голосним, жахливим, роздираючим повітря!
Вона закрила лице руками і схилила голову до колін. Вона довго плакала, голосно схлипувала, ковтала сльози і захлиналася ними.
- Я не Жадана! Не вона! Не вона...
Вона почала збирати обрізане волосся різкими рухами, повзаючи по холодній долівці і мокрій плитці ванни. Усе, що зібрала, вона викинула до унітазу і спустила воду.
- Я не буду Жаданою. Не буду! Я не така!
І знову кімната переповнилася гірким риданням, яке знову змінилося ступором і мертвотною тишею.
Вона сиділа на долівці. Мокра. Гола. Розбита. Вона знову почала щось наспівувати. Вона взяла до рук ті самі великі ножиці й стала обрізувати нігті.
- Готово. Я більше не Жадана.
Закінчивши, вона почала розглядати свої руки, то наближаючи, то віддаляючи їх від лиця.
Вона підвелася.
Вона знову дивилася у дзеркало. Вона пильно вдивлялася у скло, зіщулюючи очі, проводила рукою по контурах тіла свого відображення. Жах і дикість спалахнули в її очах. Вона дико скрикнула і вдарила кулаком об дзеркало.
- Ні! Не помогло! Нічого не помогло! Не помогло! Я все-таки Жадана! Ні!
Вона лупасила рукою по склу, била нещадно, з усієї сили, не зупиняючись... Вона била і кричала, дико, нестримно, жахливо. Вона била, кричала і гірко плакала, кусала губи, заплющувала очі і не зупинялася.
- Я все-таки Жадана! Жадана! Жадана! Ні!.. Я Жадана...
Вона все ще била. Її руки перетворилися в місиво плоті, крові та скла, її тіло було усе порізане і залите червоним, вона плакала кривавими сльозами.
- Жадана... я...
Ледь прошепотіла вона, востаннє вдаривши по рамі колишнього дзеркала і знесилено впала на холодну долівку.
У калюжі з кров’ю між битого скла лежала дівчина. Вона пустим поглядом дивовижно зелених очей дивилася в нікуди. З куточків очей одна за одною повільно текли сльози, які змішувалися з краплями крові, що виступала з ще свіжих ран, перетворюючися у страшний потік.
Вона почала наспівувати якусь пісню, тихо і несміло, насилу долаючи хрип. Вона помирала. Помирала від туги. Усе сталося так, як говорила Христина. Вона не змогла справитися з своєю місією, подарувавши іншому вміння любити, вона пожалкувала про це. Покохавши сама, вона не змогла любов цю відпустити.
- Я... більше не Жадана... Моя душа... летить...
Вона заплющила очі і востаннє зітхнула. Кінець безумства. Стук її серця припинився.
У калюжі з кров’ю між битого скла лежала дівчина.
Кінець.
***
Сонячного осіннього дня у маленькому черкаському селі почало битися ще одне серце. Мати не могла нарадуватися, яка гарна у неї дочка: великі зелені очі, тоненькі довгі пальчики, біла-біла шкіра...
Початок.
