Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2562
Творів: 46543
Рецензій: 90821

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

дамські витребеньки

© metamezol, 19-02-2008
В її голові з несамовитою силою, неначе удари молотків гаспидської кузні, дзвинчало і перегукувалось «Париж! Париж! Париж!» Чи почувалась Людка щасливою? О… у неї просто не було жодного шансу лишитися без щастя саме тепер: коли схудла всього за два місяці на 10 кг, коли  чоловік (похітлива скотина) кілька днів поспіль ніби той розчавлений дощовий черв‘як валявся в її ногах і вимолював прощення, коли діти вже не плачуть і дають спати ночами, коли…

- Послухай, ти, сонна тетеря, я їду до Парижу!!! Ну, вже прокинулась?

Це телефонувала Людка. Її манера звертання здалася досить дивною, навіть не типовою: без замріяного тону світської дами, без фірмового осино-медового солоду в голосі, навіть без важкого присмаку театральної пудри, яка пробивалась навіть крізь дріт та слухавку, липкою сумішшю присихаючи на моїй щоці.  
- Уявляєш, уже прокинулась, - погамувавши емоції, спокійно промовила я.
- Ох, а ми… - Людка на мить замовкла, а далі, майже пошепки, - до самісінького ранку з Максиком  очей не зімкнули.
- Романтично…
- Слухай, і що в тебе в голові?! – В людчиному голосі звучало стільки образи, ніби я їй нагадала про тих 10 кг, від яких вона страждала ще два місяці тому. –  Всю ніч із Максиком просиділи в інтернеті! Я ж тобі вже сказала і повторюю для особливо тупих, тобто… романтичних осіб: ми ї-де-мо до Па-ри-жу!
- Та зрозуміла, - вже сміючись, не витримала я, - але який зв‘язок між Інтернетом та Парижем?
- А такий… Ти ж знаєш – терпіти не можу третьосортного. Усе мусить бути по першому розряду (навіть у сенсі чоловіків). Отож всю ніч і просиділи у пошуках чогось суперквалітетного.
- Ти про що?
- Про отель, звісно, - Людка захіхікала в трубку, - навіть уявити не можеш, як важко знайти те «щось», щоб мені сподобалось.
- Можу тільки уявити… твій смак навіть кельнські магазини задовольнити не можуть, все більше боннський «секенд-хенд» дипломатичного світу влаштовує.
По тій паузі, що настала у слухавці, зрозуміла, що Людка на шаленій швидкості уже накладала свою театральну пудру і набирала чимале відерце добірних помиїв, аби щедро вихлюпнути на мене.

- Та ти просто із заздрощів казишся! - Майже прокричала вона, - А Максик, між іншим, графське помістя замовив під Парижем, ось так.

Я усміхнулась. Розуміючи, скільки може коштувати графське помістя чи… бо‘дай апартаменти у тому помісті, мене вже просто косило від сміху. Однак Людку так просто на чисту воду не виведеш. Тут потрібен був особливий механізм розкрути і я, віртуально позичивши театрального людчиного гриму, промовила:

- Слу… оце супер! А мій би до такого ніколи б і не додумався… Ціле помістя! Оце любов!
- Ну, про що ж я і кажу, - задоволено промуркотіла Людка і солодко позіхнула.
- Це ж мабуть заздалегідь «подарунок» готував?
- І не кажи, для своєї лярви поскупився: всього на трьохзіркову дешевку розмінявся. Хіба могла я на менше погодитись, ніж графське помістя під Парижем?
- Ні-ні, все вірно. Просто молодчина, що своє виборола. Ти йому трьох дітей народила, а він он за чужими спідницями таскається та до парижів возить, - піддакувала Людці.
- Завтра їду по новий гардероб. Хочу виглядати так, щоб очей від мене не міг відвести, я ж тепер як «дєєєвочка», фігурка – просто модель! І нехай два місяці нервів, сліз, істерик, зате аж на 10 кг схудла. П‘ять років не могла собі ради дати, а тут - бац! Одна його зрада – і моїх кілограмчиків як не було. Просто чудеса, ці нерви… і ніяких тобі шейпінгів.

- От що новий гардероб надумала купувати – це слушна ідея, хвалю. А от щодо Максика…
- А що мій Максик?! Краще на свого Борьку дивися!
Вона так дико заверещала, що мені здалося от-от вона вистрибне зі слухавки і вчепиться своїми довгими кістлявими пальцями мені в горло.
- Людко, та зачекай, ти навіть не дослухала, - намагаючись погамувати емоції подруги, промовила я, - хіба ж тільки для свого Максика марафет наводити, а глядь там сам нащадок графа до помістя навідається!
В моїй слухавці знову запанувала тиша.
- Ну, зві-і-існо, - розтягуючи слова, промуркотіла Людка, - саме в помісті нащадки і живуть. Ой! В сенсі… Ну, може бути…

Наша Люсі (саме так вона називалась у колах німецькомовного населення регіону Кельн-Бонн) як то кажуть «роз-ко-ло-лась». Тому тут потрібно було діяти швидко і оперативно.
- То значить, ви не ціле помістя, а частину його найняли, якщо там і нащадки живуть? – Перейшла у наступ я.
- Ну як сказати… Бунґало! – Випалила Людка.
- Бунґало, добудоване до помістя… Це як?
Людчин мозковий комп‘ютер явно зависав і видавав фальшиві програми, бо вона якось невпевнено продовжила:
- Це новенькі відреставровані бунґало, але майже на одному подвір‘ї  з графським палацом.
- Якщо неподалік, то в старовину це мали могли бути корівники чи свинарні…
- Та які свинарні?! – Людка явно вийшла з-під контролю, - Це ж не ферма, а графське по-міс-тя. Ти, історик-культуролог, а говориш таку нісенітницю! КОНЮШНІ будувались неподалік палаців!!!

Затиснувши долонею слухавку, я сиділа на ліжку і заходилась від сміху. Поруч, мій двохлітній синок весело плескав у долоньки, споглядаючи імпровізовану виставу, яку він явно сприйняв на свою адресу. Коли знову приклала слухавку до вуха, то Людка, певно, дійшовши до тями, жалібним та співчутливим голоском процідила:

- А я геть безсовісна. Все лізу зі своєю радістю… А про твоє горечко так і забула спитатись.
- Яке горечко?! – Ніби електричним струмом пронизали її слова.
- Ну як же, а твій синок? Все хворіє й хворіє… Не спиш, певно, ночами. Ох, а ти хоч у дзеркало час-від-часу дивишся? Щось би робила з собою, а то й дивитись на тебе моторошно.
- І не кажи, Людко! – Підтримала я подругу. – Навіть умиваюсь із заплющеними очима, аби зайвий раз не зустрічатись із власним відображенням у люстрі.  І щоб робила без тебе, подруго, і хто б мені очі на світ відкрив?!
Людка, задоволено щось нявкнула в трубку і побажала мені щастя приблизно такого, як у неї тепер: «Парижу! Парижу! Парижу!» А мені чомусь прийшли на пам‘ять слова моєї мами : «Дай, Боже, кожному свого щастя!"

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Виправте, будь ласка, помилку в назві

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© М.Гоголь, 21-02-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Камаєв Юрій Статус: *Історик*, 19-02-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© свєта, 19-02-2008

аналітика великої політики

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир Чернишенко, 19-02-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.47611403465271 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …