Початок будь ласка читайте:
http://gak.com.ua/creatives/1/5551
http://gak.com.ua/creatives/1/6331
http://gak.com.ua/creatives/1/6616
РЕЧИСЛАВ
1.
У камері повільно загорілося світло – це означало, що десь там, за стінами, починався ранок і за півгодини Речислав матиме сніданок. Так тривало вже тиждень. За час свого перебування у камері Речислав не бачив жодного охоронця чи наглядача – та й вони були б тут непотрібні. В абсолютно гладеньких стінах камери годі було й намагатися знайти дверний прочіл, а їжу подавала автоматична система, спускаючи її зі стелі. Звісно, усе це робилося для того, щоб ізолювати потенційно небезпечного мовника і вберегти персонал в’язниці від контакту з ним.
Речислав був спокійний, аж сам дивувався своєму спокою. Тоді, тиждень тому, він втратив витримку і зараз із жахом згадував свою істерику. Мало того, що він викрив себе з головою, вчинив нерозумно, спалюючи будь-які мости до порятунку, та ще й ледь не вбив власного батька. Він не міг знати, звичайно, як впливають звуки мови на звичайних людей, але ж коли батько впав...
Він був майже вдячний слідчим, що увірвалися тоді до квартири і оглушили його, адже тим самим вони врятували Меркурія. Речиславові довго здавалася дивною така оперативність слідчих, аж доки він не згадав про батькову роботу – просто спрацювала система оповіщення. Як тільки батько з сином почали тоді балакати відкрито, їх засікли у місцевому центрі прослуховувань. Тільки шалене напруження і шок завадило тоді головному слідчому Меркурію передбачити це. Зрештою, цей прорахунок врятував йому життя.
Речислав потягнувся, підвівся з ліжка і почав походжати по камері, розминаючи ноги і чекаючи на сніданок. Той не забарився, тож невдовзі Речислав уже був ситий і готовий до роздумів. Ось вже кілька днів, як він намагався встановити контакт зі своїми тюремниками. Він був переконаний, що його камера знаходиться під постійним контролем, тому його думки, висловлені відкрито, повинні б бути почутими.
За увесь цей час його ні разу не викликали на допит, ні разу не повідомляли йому новин про батьків стан і про те, що сталося (або не сталося) з Кларіс. Речислав знову й знову прокручував у пам’яті свою останню розмову з батьком. Тоді він сказав, що Кларіс відправлять у заслання. Отже, і йому самому загрожує те ж саме. Що таке заслання – не знав майже ніхто, а якщо врахувати, що про мовників взагалі мало що було відомо загалу, то й зовсім ніхто. У заслання відправляли кримінальних злочинців, це він знав. Пам’ятав лише, що років зо три тому в доповідях Міністерства постійно наголошувалося на добрих умовах утримання в’язнів, що ще раз свідчить про великий і всеохоплюючий гуманізм Імперії, на противагу жорстокому Альянсу, де все ще існувала смертна кара...
Ні, заслання не турбувало Речислава – йому хотілося побачити Кларіс. Адже батько сказав, що вона думає, ніби це він, Речислав, виказав її. Ця думка й досі не давала йому спокою, виводила з рівноваги і змушувала шукати хоча б якогось виходу із ситуації, коли лишалося лише сісти й чекати неминучого заслання. Якби ж то він міг казати неправду подумки, так, як і вголос! Це була одна з незбагненних особливостей мовлення, які знав Речислав від Кларіс. Згадалось, як півроку тому, коли він вперше заговорив, вони тренувалися вимовляти слова „небо – зелене!” і раділи, мов малі діти.
Речислав мимоволі посміхнувся – ще одне дивовижне вміння, яке з’явилося невдовзі після мовлення. Коли це сталося перше, він неабияк налякався, ледве не розповів усе батькові... Вмостившись на краєчку ліжка він заплющив очі і почав посилати у простір телепатичний сигнал: „Я вимагаю допиту, я вимагаю допиту, я вимагаю очних ставок...” Але простір німував.
Потім був обід. І вечеря. Світло стало поволі згасати. І лише тоді у стіні навпроти ліжка з’явилася тонка жовта смужка, яка розширювалася доти, доки не перетворилася на двері і з прочілу пролунав наказ підвестися і вийти назовні. Речислав підвівся, тамуючи дрож у колінах, і вийшов з камери. Яскраве світло осліпило його, а потім він побачив...
Речислав добре пам’ятав ту похмуру будівлю з довгими коридорами, у якій його запроторили до камери. Він і зараз очікував побачити такий коридор і почути наказ когось із своїх тюремників, але нічого цього не сталося. Натомість, він стояв на гарячому осонні, у небі над ним ліниво лежали хмари, а кругом не було ні душі. Майже інстинктивно, Речислав зробив крок у перед і почув, як за ним зачинилися двері камери. Велетенський сірий циліндр, з якого він щойно вийшов, поволі занурювався в землю і за ним теж не було нічого, окрім синювато-зеленуватої площини і легкого мерива теплого повітря.
Речислав нахилився, щоб торкнутися до незвичайного килиму під ногами, і відчув пальцями теплу трохи шорстку поверхню. Пошкріб її нігтем – вона не піддавалась. Тоді Речислав сперся на неї долонями і навалився на них усією масою. Відчувши, що поверхня прогнулась, він підвівся і з усієї сили вгатив по ній каблуком черевика. Різкий біль пронизав тіло – поверхня, що на дотик була такою м’якою і податливою, виявилася твердою, мов камінь. Речислав застрибав на одній нозі від болю і спересердя плюнув під ноги. Слина, що торкнулася поверхні, розтіклася по ній тонким шаром і за мить всоталася, не лишивши й сліду...
– Якщо ти вже досить набавився з нашим тюремником... – озвався спокійний і трохи глузливий голос з-за Речиславової спини. Речислав стрімко обернувся і побачив невисокого огрядного чоловіка років п’ятдесяти, що мав на собі таку ж як і в нього в’язничну робу і посміхався. Але не це здивувало Речислава – чоловік говорив! Раніше він чув мову лише від Кларіс; звісно, він знав, що існують ще мовники, але ця інформація раніше ніяк не вкладалася в його свідомості і він звик вважати мову чимось особливим, чимось між ним та Кларіс...
– Ви хто? – запитав Речислав, але чоловік лише похитав головою, так само посміхаючись.
– Ви мене не розумієте? Де я? – знову озвався Речислав, але чоловік лише знову заперечно похитав головою.
І раптом Речислав збагнув – за тиждень мовчанки він відучився розмовляти і тепер задає запитання подумки, а незнайомець же озвався до нього словами!..
– Хто ви і де я? – хрипко повторив Речислав і аж сам здивувався тому, як швидко він забув, що вміє говорити. Незнайомцеві посмішка поширшала.
– Ось так краще, синку! Мене звуть Фабіян Шевчук. Ти в місці, котре звуть засланням, бачиш, чим тут усе заслано?
Речиславові здалося, що останні слова Фабіян вимовив з гіркотою, але він не надав цьому жодного значення, його так і розпирало від питань.
– А що це за покриття таке кругом? – допитувався він.
– Та ж заслання. Чи ти, синку, не відчуваєш різниці? – Фабіян допитливо вдивлявся у очі Речиславові, ніби шукаючи там відповідь на своє питання.
– Якої різниці? – не зрозумів Речислав.
– Не важливо. Ходімо, синку, тобі треба відпочити – важка була дорога, і ще важча буде... – Фабіян обійняв Речислава за плечі і кудись повів. – Бачиш, телепатія нищить свідомість людини, збіднює і розхитує уяву. Вони дали один єдиний образ – заслання, але це лише один образ і одне поняття, а між тим за цим словом стоять тисячі понять і тисячі значень. Одним цим питанням я дізнався про тебе все, що мені треба про тебе знати. Ти не вроджений мовник, тобі зробили операцію, і то нещодавно, так що ти лише навчився видавати звуки, але й досі мислиш образами, лише змінив форму їх окреслення... Розумієш?
– Ні. – чесно зізнався Речислав. Його забита п’ята досі боліла, до того ж у голові гуло від нових вражень, а може, від дивної Фабіянової мови.
– Правильно, синку – зараз ні, але я тебе навчу всьому. Дай лише трохи часу... Зрештою, його буде дійсно трохи...
2.
Несподівано з-за обрію вигулькнули невисокі будівлі, довкола яких рухалися людські постаті. Речислав не міг позбутися почуття нереальності, адже вони з Фабіяном пройшли заледве сто кроків, а будівлі виросли, наче з-під землі. Оптичний обман – вирішив він.
Довгі тіні лягли на гладеньку поверхню, забарвивши її в червоний колір – вечоріло. Кругом були люди у однакових в’язничних робах. Вони походжали невеличким групками або сиділи по двоє по троє і розмовляли. На нього ніхто не звертав уваги, зате з Фабіяном віталися всі, при тому не звичним для Імперців помахом руки чи сигналом думки, а словами. Кожен, хто бачив Фабіяна казав „вітаю тебе, Фабіяне!” і від того простір довкола так наповнився вигуками, що у Речислава аж заболіли вуха.
– Ось ми і вдома, синку. Тепер можеш сказати мені, як тебе звуть. – лагідно заговорив Фабіян примостившись на землі, спершись спиною на одну з будівель. Речислав сів поряд.
– Я Речислав. У мене нема прізвища.
– Чому ж, Речиславе?
– Ми з Кларіс не встигли його вигадати...
– Ні! – обурено вигукнув Фабіян. – Прізвища не можна вигадувати! Їх або віднаходять, або заробляють! Ти ще не заробив нове прізвище і ще не віднайшов втрачене, тому поки що зватимешся просто Речиславом. Згода?
– Про мене... – байдужо озвався Речислав.
Між тим, прізвище таки мало для нього значення. Ще Кларіс розповіла йому, що кожен мовник обов’язково має прізвище і що воно містичним чином висловлює внутрішній світ людини. Здатися байдужим Речиславові було не так вже й складно – адже він майже все життя був телепатом, а отже не користувався ні мовою, ні мімікою. Проте, уважний Фабіянів погляд безсумнівно вловив би той розчарований блиск, що на мить ковзнув у очах Речислава, якби не прийшла пора вечеряти.
Просто біля людей із покриття виростали невеличкі квадратні буханці, такого ж зелено-синього кольору. Фабіян узяв свого буханця і жестом вказав Речиславові зробити те ж саме. Буханець був м’яким і ледь теплим на дотик, Речислав відкусив шматочок і відчув, як живильне тепло розтікається тілом. Дивно, але й пити одразу ж розхотілося, до того ж, наїдок був таким поживним, що Речиславові аби наїстися вистачило й половини Він обережно поклав решту долі і подивився на Фабіяна, який досі ремиґав свою частку беззубим ротом.
– Вважай, твоя частка! – кинув він Речиславові і знову почав натхненно жувати. Речислав опустив очі і побачив, як його хлібець розпливається і поволі занурюється. Він спробував знову взяти його до рук, але лише вломив окрайчик.
– Ти обережно тут. – стиха промовив Фабіян. – Воно поглинає все, що неживе...
– Ви маєте на увазі, всі предмети? – перепитав зацікавлено Речислав.
– Ні. Я сказав – все неживе.
Сонце згасло і одразу ж без сутінків стало темно.
– Ну що, синку, пора нам спати... – промовив, позіхаючи Фабіян.
– А де? У тих будівлях? – запитав Речислав, але Фабіян заперечливо похитав головою, хоча було так темно, що Речислав не міг бачити його жесту.
– Ні. Ті будівлі, будки спостережень. Вони так за нами наглядають. – Фабіян коротко реготнув. – Ми будемо спати просто у нашому засланні, побачиш, воно дуже зручне.
– А... А воно мене не поглине? – боязко запитав Речислав.
– Не бійся, синку, воно поглинає лише неживі предмети, я ж казав. Воно тебе на мить занурить в себе – не лякайся, воно лише тебе почистить з усіх боків. Це трохи неприємно, але необхідно.
Речислав ліг долі і здивовано усвідомив, що починає занурюватися. Лише неймовірним зусиллям волі він примусив себе не схопитися на ноги і не опиратися. Він відчув, як дивна субстанція змикається над ним, почав задихатися, але в ту ж мить його різко виштовхнуло на поверхню.
– Вже готовий, синку? – лагідно запитав Фабіян.
– Начебто.
– Добре, мусиш гарненько виспатися, завтра матимеш важкий день. Починається твоє навчання.
– Навчання? Що за навчання?
– Тобі багато чого слід взнати, синку. Ти писати вмієш?
– Ні.
– Я тебе навчу. Так, щоб ти потім зміг навчити наступного. І розповім тобі все, що нам відомо. І ти мусиш запам’ятати так добре, щоб безпомильно переказати наступним... І на все це в тебе буде лише тиждень...
– Чому ж тиждень, Фабіяне? – здивовано запитав Речислав. – Я думаю, мені присудили довічне...
Запала мовчанка. Речислав хотів було ще щось запитати, але клубок став впоперек горла. Врешті озвався спокійний Фабіянів голос.
– Не хотів тобі одразу ж говорити, Речиславе. Але доведеться. Я помру через двадцять днів, тому за цей час мушу тебе всьому навчити.
– Чому?! Тобто, звідки вам це відомо? Чому саме двадцять? – Речиславів голос звучав радше роздратовано, ніж збентежено.
– Синку, послухай. Жодна жива душа не живе тут довше трьох місяців. Ми не знаємо, чим саме вони нас труять – чи хлібцем, чи радіоактивним випромінюванням чи ще чимось! Але вісімдесят днів – це все, на що кожен з нас може розраховувати. Я сам учився три тижні, а ти в мене вже третій учень – останній. І досить про це!
Фабіян підвівся на ліктях і вдивлявся у темряву туди, де мав би лежати Речислав, але той не видав себе жодним рухом чи зітханням. Врешті, коли Фабіян вже вирішив, що хлопець або заснув, або помер з переляку, почувся хрипкий хлопців голос:
– Скажіть, Фабіяне. Те що ви сказали, це значить, що...
– Так. Тобі лишилося жити сімдесят дев’ять днів. Раніше, кажуть, жили довше, але в останні роки мовників стає все більше, і в них не вистачає потужностей... Вибач, Речиславе...
– Ні, цього не може бути! Якби вони хотіли нас вбити, вони б не стали витрачати час на це... заслання. Тут щось не так, Фабіяне, це не логічно!
– Навпаки. Ти ще так мало знаєш і вже ставиш мої слова під сумнів! Що ж, це добре, зрештою... Бачиш, головним набутком Імперії Міністерство вважає гуманізм. Вони постійно цим хизуються, постійно підтримують, потайки, правозахисні інститути, щоб ті свідчили про її всеохоплюючий гуманізм.
– Навіщо?
– По-перше, це одна з ідейних засад Імперії – що б вони там не робили, виглядати воно має гуманно. По-друге, це ще один козир проти Альянсу. Ти навіть не уявляєш, яка потужна пропаганда ведеться Міністерством серед аліянтів. Років десять тому, під час перемир’я, вони навіть запрошували тамтешніх урядовців, щоб ті самі побачили Імперське життя і його переваги. Між іншим, тим урядовцям показували й нашу колонію. Вони були вражені умовами, в яких нас тримають. Звичайно, звідки їм було знати, що це утримання триває так недовго...
– Звідки?! Звідки вам це все відомо. Якщо ви тут лише кілька тижнів?
– Хапаєшся за соломинку, так? Я добре вчився у свого попередника, Речиславе, просто добре вчився. Сподіваюсь, ти теж добре вчитимешся. Я знаю все, що пізнали сотні поколінь мовників, які загинули тут. Я передам тобі мої знання, ти доповниш їх своїми і сам передаси наступникові, щоб він їх також зберіг і примножив. Лише так ми можемо вижити, Речиславе. Ми, приречені на смерть, житимемо вічно, доки наша пам’ять переходитиме до наступників і ми не маємо право її втратити...
Тому спи, Речиславе, набирайся сил. Ти мусиш працювати, як ніколи, щоб твоє життя не завершилося... Ти ще слухаєш мене, синку?
Ні слова не почулося у відповідь. Фабіян ще якийсь час прислухався, а потім зітхнув і промовив:
– Правильно, синку, спи. Завтра важкий день... Он вони яких почали присилати, майже дітей ще...
3.
Коли вранці Фабіян прокинувся, Речислав уже не спав. Він мав червоні стомлені очі і гарячковий погляд. Фабіян похитав головою, але змовчав. Йому було знайоме те почуття, що зараз, він бачив, охопило хлопця. Колись, два місяці тому (а здавалося, що так давно), він два дні витратив на марні спроби вибратися із ув’язнення, в розпачі б’ючи кулаками у стіни силового бар’єру. Речислав реагував краще, аніж колись реагував його вчитель, отже, попри суттєву вікову різницю, виявився врівноваженішим за нього.
Вони снідали тими ж самими дивними хлібцями. Речислав хотів було відмовитися від їжі, щоб не стати мішенню ймовірної отрути, але Фабіян переконав його все ж поїсти. Адже смерть від голоду і спраги натає значно швидше, ніж навіть вісімдесят днів... Майже ніхто, за виключенням того моменту, коли Фабіян знайомив його з рештою, не звертав уваги на Речислава. Переважно мовники ходили по двоє, постійно перемовляючись пошепки і підвищуючи голос лише тоді, коли треба було привітатися з кимось із товаришів по нещастю. Тут були самі лише чоловіки, для жінок було створене окреме заслання, знов таки із міркувань гуманізму, як сказав Фабіян.
Одразу ж після сніданку розпочався перший урок. Фабіян з Речиславом вмостилися біля однієї зі спостережних будок.
– До речі, Фабіян, а чому ми не відходимо подалі від цих будок? Вони ж мабуть занотовують усе сказане нами. – запитав Речислав.
– Бачиш, синку, вони виростають там, де ми стоїмо. А потім вони все одно не можуть сприймати мову, зате часом дуже корисні, ти розумієш, що я маю на увазі...
Фабіян зробив красномовний жест і Речислав засміявся своїм химерним металевим, як здавалось Фабіянові, сміхом.
– О, ти смієшся вже значно краще! Скоро навчишся. Але зараз ти повинен зосередитися, щоб навчитися писати й читати.
– У нас є книги? – з зацікавленням запитав Речислав. Кларіс колись показувала йому книгу і навіть переповідала зміст, але навчитися читати він тоді не встиг...
– Ні. Звичайно ж нема. Зате ось, диви! – Фабіян протягнув Речиславові правицю і той із огидою побачив довгого тонкого нігтя на Фабіяновому вказівному пальці.
– Якщо його правильно обгризти... – продовжував Фабіян, але раптом зауважив Речиславів вираз обличчя. – Що таке, синку?
– Нічого. – відповів Речислав, дивлячись просто перед собою і заледве тамуючи нудоту. Фабіян похитав головою і взяв його за плече.
– Ти теж мусиш почати відрощувати такий. Коли тебе увечері поглинатиме покриття, просто поклади палець до рота, бо воно обстригає нігті. Це просто необхідно, хоча й не дуже приємно. Дивись!
Переконавшись, що Речислав дивиться на нього, Фабіян витягнув перед собою цього разу вже ліву руку і загостреним нігтем впевнено різонув вену. Речислав зойкнув, але Фабіян лише посміхнувся і зігнув ліву руку в лікті, щоб зупинити кров.
– Не переймайся, синку. Заслання швидко гоїть такі рани. Зате тепер маємо все необхідне для першого уроку.
Фабіян вправно намалював на Речиславовій долоні літеру А. Для цього він мусив кілька разів вмочати нігтя у власну кров, але літера вийшла гарна. За деякий час кров згорнулася і йому довелося зривати з вени згусточок, щоб продовжити навчання. Вони вже дійшли до середини алфавіту і Речислав був захоплений. Літери, що одна за одною з’являлися і зникали на його долоні, дали йому силу, примусили забутися про заслання і про неминучу загибель, про втрачених назавжди Кларіс і батька. Він радів кожній новій літері, як мале дитя.
– Може, давай візьмемо мою кров? – запропонував він.
– Ні. Ти ще встигнеш. Головне, починай відрощувати стилос якнайшвидше. Тобі ж інших учити...
Ці Фабіянові слова повернули його до реальності. Він раптом усвідомив, що вони отак сидять вже кілька годин і що скоро обідня пора. Фабіян посміхався:
– Ну, то що це за літера? – він намалював літеру К.
– К. – сказав Речислав.
– Правильно. А що починається з цієї літери?
– Кларіс. – відповів Речислав раніше, ніж усвідомив, що він говорить.
– Ага, он воно як! – опустив обличчя Фабіян, щоб приховати посмішку. – Пора обідати і слухати звіти.
– Що за звіти?
– Ми поповнюємо наші колективні знання. Адже існують речі, які я не можу тобі розповісти, бо просто їх не знаю. Тому всі, хто знає щось особливе, невідоме іншим, повинні ділитися знаннями. Для цього й існують звіти. Пішли, вже починаються.
І дійсно, мовники зібралися в коло біля високого вусатого чоловіка. Оті його чорні вуса вказували на те, що він прибув лише сьогодні, адже заслання зголює з обличчя усю рослинність. Це насторожило Фабіяна, адже зазвичай у перший день ніхто звітів не складає.
– Братове! – почав чоловік густим басом. – Я був заарештований кілька днів тому і маю для вас деяку цікаву інформацію!...
Гарно тримається – подумав Речислав, – чи він уже знає, скільки йому лишилося жити? А вусань продовжував.
– Три дні тому південний кордон Імперії перетнули війська Альянсу. У новинах повідомили, що імперці швидко дадуть їм відсіч, але я переконаний, що їм вірити не можна. У зв’язку з бойовими діями почалися арешти і чистки. Я думаю, одразу за мною почнеться просто потік нових в’язнів. Перевіряють майже всіх. Повідомляли, що навіть у міністерстві знайшли мовника. Такий собі Протей із таємного відділу, працював на спецслужби більше десяти років. Преса роздула цю історію, адже він зумів якимось чином вкоротити собі віку. Підозрюють, що йому передали отруту, тому зараз у Міністерстві познімали усю Раду і одноосібне правління оголосив військовий міністр. У мне все.
Доповідач вийшов із центру кола і став біля свого учителя, а простір одразу ж наповнився шепотом. На подив Речислава, майже ніхто не говорив про війну, зате усі чомусь обговорювали смерть Протея. Він вирішив звернутися з поясненнями до Фабіяна, але той лише відмахнувся і стрімко вийшов на середину кола. Мовники одразу ж примовкли – Фабіяна тут поважали.
– Друзі! Інформація, яку ми щойно отримали важлива лише з двох позицій, тому не варто витрачати на неї надмір часу. Перше – більше не потрібно переказувати учням легенду про Протея. Друге – наше життя може стати ще коротшим.
Натовпом знову прокотився гул, але він вщух одразу ж, як Фабіян підняв руку. Вусань обернувся до свого вчителя за поясненнями і Речислав відчув дивне вдоволення – він таки не знав...
– Якщо я правильно зрозумів, то незабаром має збільшитися кількість в’язнів, а отже, вони муситимуть економити для них площу. Минулого разу вони вкоротили нам усім життя. Я думаю, ніщо не заважає їм знову так вчинити, а надто тепер, коли йде війна. Тому, друзі, давайте прискоримо навчання і нехай усі будуть готові взяти по двоє учнів. Викидайте неважливу інформацію. Нехай зараз ті. Що стоять попереду мене зосередять увагу на історії та книжках, а ті, хто ззаду – на фізіології та розвитку емоцій. У мене все. Пропоную обговорення закінчити і часу більше не гаяти.
Майже хвилину тривала мовчанка. Чулися лише гучні схлипування вусаня, що нарешті дізнався те найважливіше, що йому було потрібно, і зараз ридав як мала дитина. Потім, наче за командою, мовники розійшлися. Речислав із Фабіяном лишилися удвох. Учитель поглянув на свого учня і посміхнувся.
– Ну що? Ти стояв позаду чи попереду?
– Розкажіть мені про Протея.
– Нема часу, синку...
– Мені треба. Він був другом мого батька, вони часто спілкувалися...
Це була неправда. Меркурій лише одного разу згадав про Протея в присутності Речислава, та й то ненароком, але це ім’я ще тоді чомусь врізалося у хлопцеву пам’ять. Можливо, свою роль тут зіграв дивний вираз очей Меркурія, коли він називав це ім’я, але зараз Речислав просто згорав від цікавості.
– Що ж. – зітхнув Фабіян. – Я тобі розповім. Але не лише про Протея, а і все, що я знаю про мовників та Імперію. Зрештою, ти стояв поперед мене...
4.
Ще задовго до Переходу, коли не було ні телепатів ні мовників, таких, якими ми зараз є, але вже існувала Імперія, почалася велика війна. Почала ту війну Імперія і спочатку все складалося для неї успішно, але потім решта країн світу, що ще якимось чином змогли встояти, утворили Альянс і виставили проти Імперії спільні потуги. Нам невідомо, чому не було застосовано ядерну зброю. Колись серед нас був фізик-ядерник, він казав, що кількох бомб було б достатньо, щоб вгамувати конфлікт і принести перемогу одній зі сторін. Вірогідно, відповідь слід шукати у самій причині війни. То була боротьба за життєвий простір. Не за панування на планеті, не за утвердження ідеї, навіть не за ресурси, а просто за життєвий простір, якого не вистачало, та й зараз катастрофічно не вистачає, як Імперії, так і країнам Альянсу.
Та як би там воно не було, Альянс тоді зміг зупинити просування Імперії і бойові дії переросли у тривалу і виснажливу облогу. Жодна зі сторін не могла здобути першість, бо обидві сторони були виснажені і не могли форсувати події. Натомість, хоча фронти й не були розформовані, почалася гонка озброєнь. Не знаю, чи був у тому сенс, адже діяльність розвідки була так добре налагоджена, що про нову військову технологію одразу ж дізнавалися конкуренти. Саме на той час застою і припала незвичайна розробка скромного провінційного вченого, який займався дослідженнями головного мозку. Він відкрив, як ти мабуть здогадався, спосіб стимулювання телепатичних здібностей. Спочатку це був лише хірургічний спосіб і хоча він його зареєстрував і захистив дисертацію, йому так і не вдалося нікого зацікавити.
Та ось, намагаючись створити кіборга, один із військових вчених натрапив на незатребувану розробку того вченого і дуже зацікавився. Його ідея полягала у створенні надлюдини методом генетичної модифікації. Зрештою, всі його пропозиції були відкинуті Штабом. Всі, окрім однієї. Було вирішено створити експериментальне військо телепатів. Маючи на увазі можливість використання генетичного шляху, дослідники все ж скористалися хірургією, щоб зекономити час. Нам невідомі точні результати експерименту, але вірогідно, він виявився таким вдалим, що незабаром, а точніше через дванадцять років, було прийнято програму Переходу на телепатичне спілкування на рівні всієї Імперії.
Чому Міністерство пішло на такі витрати? Важко сказати. Можливо, вирішальну роль тут зіграла військова вигода, хоча звісно, без телепатії вони ніколи не змогли б організувати систему стеження на такому рівні, на якому вона є зараз, та й уніфікувати освітній процес було б важче... До того ж, це повністю знешкоджувало шпіонів Альянсу, що теоретично могли бути у всіх верствах населення Імперії.
Таким чином, одним розчерком пера і за допомогою генетичних змін було повністю знищено мову. А разом з мовою і книги і пісні і всю культуру. Вони почали нову епоху і всі, хто не був згоден попрощатися зі старою, мусили загинути. Бажаючих було не багато. Головним чином, це були історики, письменники та любителі книг. Іноді вони півжиття витрачали, щоб знайти одне одного, спілкувалися жестами. Потім повсюдно почали робити зворотні операції, щоб повернути собі мову. Дуже часто такі спроби закінчувалися трагічно.
А через кількадесят років почали з’являтися вроджені мовники. Щось видно не спрацьовувало у схемах вчених і генетичний дефект, який вони вносили, нівелювався. Ми не знаємо напевне. Але головне – це дало значний поштовх усьому мовницькому руху. Вроджених мовників було важко викрити, а якщо їх вчасно брав під свою опіку старший мовник, то й зовсім неможливо.
Тим часом у військовій сфері Перехід бажаних результатів не дав і сторони – одна розчарована, а інша налякана – пішли на перемир’я. Воно тривало десять років, п’ятнадцять літ тому припинилося, а нещодавно, як ти знаєш, знову почалися бойові дії.
Проте, мовники існували відсторонено від імперського життя. Головною нашою задачею було, окрім збереження мови, ще й збереження книжок. Ми вчили їх напам’ять, іншого способу тоді ніхто з нас так і не знайшов. Дехто ризикував тримати вдома книги, але таких було небагато. Найвідомішим зберігачем книг була Марія Бердник. Вона була дружиною працівника спецслужб, а отже перебувала у відносній безпеці. Особисто її знали лише кілька осіб, щоб убезпечити її від викриття, бо нас час від часу таки ловили. Коли помирав або відходив від справ хтось із її безпосереднього оточення, на місце тієї контактної особи одразу ж заступала інша. Така система вироблялася десятиліттями і жодного разу не давала збою. Окрім одного разу.
У Марії, окрім контактних осіб, був один знайомий мовник на ім’я Протей. Він був її другом і, можливо, був у неї таємно закоханий. Хтозна... Відомо лише, що вона наполягла на тому, щоб він став однією з контактних осіб. А через місяць усю групу було викрито. Їх усіх переловили і запроторили у заслання. Марію також, щоправда, через кілька років після решти. Всі книги були вилучені і знищені. Отже, вони взяли усіх, окрім Протея, а ще за якийсь час один із засланих мовників повідомив, що Протей працює у Міністерстві.
Думаю, він увесь цей час лишався мовником. Може, вони сподівалися використати його для ще однієї підстави, а може він зробив вигляд, що прооперувався. Не знаю, але тепер, коли знову почалися активні бойові дії, вони певно вирішили, що занадто ризиковано тримати у Міністерстві мовника чи того, хто знався з мовниками. Ось і все, синку. І не треба, мабуть, переповідати другу частину цієї історії своїм учням.
Речислав сидів закривши обличчя долонями і плакав. Сльози просочувалися крізь пальці і стікали йому порукам. Фабіян лише зараз це зауважив, так він захопився власною розповіддю.
– Що сталося, Речиславе? Що з тобою?
Він спробував було обійняти хлопця за плечі, але той рішуче відкинув його руку, витер сльози рукавом сорочки і прямо й рішуче глянув у обличчя своєму вчителеві.
– Нічого, Фабіяне. Ви мали рацію – у нас нема часу на дрібниці. Ми мусимо продовжити моє навчання, тим більше, що я щойно дізнався своє прізвище.
5.
Минув тиждень. Речислав уже навчився писати. Хоча його письмовому нігтеві, або стилосу, як його називав Фабіян, ще треба було підрости, все одно він зумів написати власною кров’ю своє прізвище – Бердник – на власній долоні і був дуже з того втішений. Для того, щоб загоїти рану, достатньо було просто покласти руку на заслання. Воно одразу є занурювало її в себе і за мить від рани лишався лише ледь помітний рубчик.
Фабіян щодня переповідав йому те, що знав сам, але на Речиславову думку, нічого важливішого за історію про Протея він так і не почув. Хоча, минула вже майже половина терміну навчання. Удвох вони часто ходили, розмовляючи, аж до самих країв заслання, де починався енергетичний бар’єр, який не могла перетнути жодна жива істота. Якось Речислав припас з обіду свій хлібець і вирушив разом з учителем до бар’єру. Одразу ж за ним починалося якесь сіре вицвіле поле з благенькою рослинністю, а в долині сірів чи то лісок, чи то гірський кряж. Коли вони відчули, що далі рухатися не можна, Речислав широко розмахнувся і пожбурив свій хлібець просто в бар’єр. Хлібець якийсь час летів нормально, а потім почав вповільнюватися і врешті завис на висоті близько метра над землею. Енергетичний бар’єр затримував усе, а отже був іншої природи, аніж заслання. Наступного дня Речислав звітував про це перед рештою мовників, але вони сприйняли це відкриття без ентузіазму.
Наступного ранку ще затемна Речислава розбудило слабке хрипіння. Спочатку він вирішив, що це йому лише наснилося, перевернувся на інший бік і спробував було знову заснути, але хрипіння почулося знову, цього разу гучніше. Воно долинало від того місця, де спав його вчитель. Речислав підвівся і навпомацки знайшов руку Фабіяна, спробував намацати пульс, але безуспішно.
– Фабіяне! – гукнув він, але у відповідь йому була мовчанка. – Фабіяне, ще ж тиждень!
В розпачі Речислав припав до вчителевих грудей, дослухаючись стукоту серця. Йому здалося, що серце ще б’ється і він спробував зробити вчителеві штучне дихання, як їх вчили у школі. Горло душили ридання, але він не здавався аж доти, доки не відчув, що Фабіянове тіло почало вбирати заслання. Майже інстинктивно Речислав ухопив його за плечі, намагаючись утримати на поверхні, а відтак почав занурюватися разом з ним.
Переляк і розпач раптом зникли. Тепер Речислав міг думати лише про одне – що станеться, якщо заслання захопить живу людину. Чи викине воно її назовні, і якщо викине, то куди? Він набрав повні груди повітря і занурився разом із Фабіяновим тілом. Якісь десять-п’ятнадцять секунд його тримало всередині, а потім незбагненна сила відірвала його від Фабіяна і виштовхнула назовні. Важко відсапуючи він підвівся навколішки і озирнувся кругом – сонце, що саме зійшло, як і завжди раптово, освітило будки спостереження і сплячих мовників біля них. Він був на засланні, як і раніше у полоні.
Дві сльозини скотилися йому по щоці. Він плакав чи то за померлим другом, чи то за втраченою надією визволитися, але однаково заслання вбирало його сльози, як щойно увібрало мертве тіло. Речислав рвучко підвівся і попрямував до бар’єру, зустрічати своїх власних учнів, адже часу, щоб передати їм свої знання у нього з кожною миттю лишалося ще менше.
КЛАРІС
1.
Кларіс ішла заюрмленою вулицею великого міста. Це була стара вулиця, адже на ній ще був той колишній поділ на тротуар і проїжджу частину, який існував, доки транспортні мережі у містах не зробили підземними. Вона, власне, могла і під’їхати просто до потрібного будинку, але їй ще потрібен був час, щоб подумати. До того ж, її гріла думка, що отакими своїми походеньками вона добряче дошкуляє своєму конвоїрові.
Конвоїр приліпився до неї наступного ж дня після виписки з лікарні. Її про це не попередили, але вона очікувала на щось подібне. Вона кожну мить була насторожі, а коли вкладалася спати, міцно затискала край подушки зубами, щоб жодного слова не злетіло з вуст уві сні...
Кларіс наштовхнулася на якусь тітоньку, що несла клунок. Клунок упав і з нього просто на вулицю посипалися стиглі персики. Вона кинулася на допомогу незнайомці, та даремно – майже всі фрукти менш як за хвилину були потовчені ногами перехожих. Обурені думки тітоньки потонули у звичному невпорядкованому морі думок вулиці. Мабуть, саме через цей мисленнєвий потік люди й не люблять ходити вулицями, подумала Кларіс. Переважно усі користуються підземною мережею, але того вечора...
Вона тільки зараз зауважила, що перехожих забагато навіть для вечора вихідного дня. До того ж, усі були чимось занепокоєні. Можливо, якби Кларіс не мала проблем із читанням думок, вона б і розібралася, у чому річ. Але телепатія, хоч і була їй доступна, але часто не спрацьовувала, особливо, коли вона безпосередньо не була адресатом думки.
Вона вже тиждень як була вдома. У школі тривали канікули, тож вона на диво багато часу проводила з батьками і Мартою. Це було, м’яко кажучи, незвично. Раніше на час канікул їх з Мартою відправляли у табори фізичного виховання, де вони переважно бігали наввипередки з іншими дівчатами, що у обох виходило кепсько. Цього ж літа, напевно, лікарі порадили Кларисиним батьками присвятити себе дітям. Вони навіть з’їхалися на цей час докупи, але що робити з дітьми не знали. Більшість часу вони всі вчотирьох слухали схвалені Міністерством кристали з освітніми програмами та новини, тож кожного разу, коли вже був час іти спати, Кларіс почувалася найщасливіше за цілий день.
Раптом з’ясувалося, як мало спільного вона має із своєю сестрою – цією пихатою і зухвалою дівчиною, що вже й забула про своє нещодавнє мовництво. Найбільше Кларіс хотілося б зараз відвідати Генріха – їхнього вчителя фізкультури, єдиного знайомого мовника. Кларіс боялася зізнатись сама собі, що того вже мабуть заарештували. Найпростіше було б запитати Марту, чи вона розповіла їм про Генріха, але вона боялася почути ствердну відповідь і усі ці дні жила марною надією, що той якимось чином зумів вберегтися...
Залишалася лише одна людина, яку вона могла безперешкодно і без зайвої небезпеки побачити – це був Речислав. Але з часу своєї виписки з лікарні вона не мала від нього жодної звістки, тож вирішила, що його батько певно заборонив йому з нею спілкуватися. З Речиславових слів вона знала, що Меркурій – слідчий, тож з його боку такий вчинок видавався не лише логічним, але й слушним... Проте ще одного вечора з батьками і Мартою Кларіс певно не витримала б, тому й ішла того дня просто до будинку, у якому мешкав Речислав. Ну й нехай її виженуть, думала вона, нехай! Головне, вона дізнається, як він там. Зрештою, це ж вона втягнула хлопця у мовництво.
Їй раптом яскраво пригадалося серйозне обличчя Речислава, коли він вперше звернувся до неї. Він тоді сказав, що знає її таємницю, і що якщо вона не прийме його до свого гурту, він викаже її. Принаймні, йому вже тоді стачило розуму не говорити ні про що прямо, а у всьому іншому – він був пройдою, яких ще пошукати, хоча й непоганим хлопчиною....
Кларіс ледве стримала необережну посмішку. Вона знала, що найменший вияв емоцій може зараз її погубити. Коли вона випадково розсміялася в перший день перебування вдома, її навіть возили до лікаря. На щастя, лікар був такий собі, сказав, що це залишкові рефлекси...
А ось і потрібний будинок...
– Туди не можна.
Кларіс навіть спершу не збагнула, звідки йде думка, а потім пригадала про свого конвоїра і оглянулась. Він вперше звернувся до неї за увесь час конвоювання, хоча Кларіс і підозрювала, що конвоїрів змінювали через день. Конвоював її невисокий смаглявий атлетичної статури хлопчина у непримітному сірому костюмі. Якби не обставини їхнього знайомства, Кларіс би сказала, що він дуже милий.
– А мені треба саме туди. – зухвало від думала вона у відповідь.
– Дуже жаль, тому що це заборонено. – відповів хлопець і почав наближатися до Кларіс, явно збираючись перекрити їй шлях до під’їзду.
– Що тут відбувається? – увірвалася раптом у простір чиясь потужна і владна думка. Обидва, і Кларіс і конвоїр, аж підскочили з несподіванки. Назустріч їм із будинку вийшов Меркурій. Неприємний холодок пройшов поза шкірою Кларіс, коли вона згадала їхню останню зустріч – холодні сірі стіни, лампа над столом і кристал для нотування її показів...
– Нічого такого, що б вас стосувалося! – відрубав конвоїр, спопеляючи Меркурія поглядом. Така відмова вочевидь обурила головного слідчого, тож він зробив крок уперед і опинився просто на світлі ліхтаря.
– З вами говорить головний слідчий другого сектору зони особливої уваги, виконувач обов’язків керівника відділу по боротьбі з мовниками. Хто до мене звертається? – запитав він.
– Слідчий Зиґфрід. Конвоїр Кларіс за наказом координатора Галія. – неохоче відповів хлопець, але все ж виструнчився, перед старшим за званням.
– Так ось, Зиґфріде, ця дівчина зайде до мене на годину. На цей час можеш за неї не переживати.
– Я не маю права! Мене під трибунал віддадуть за таке самоправство! Я отримав чіткі вказівки...
– Та ну! – перебив Меркурій. – А ти не отримував вказівок не балакати з конвойованою?
При цих словах обличчя Зиґфріда почервоніло, але він змовчав.
– Ось-ось! – вдоволено продовжував Меркурій. – Тому сходи з годинку погуляй, випий пивця. Якщо не хочеш, звісно, щоб я ненароком розповів Галію про те, що ти нехтуєш прямими наказами.
– Та він і так дізнається. Вони ж чують нашу розмову...
– Ну, це ти загнув! Думаєш легко виловити одну невеличку розмову з такого потоку? Повір моєму досвіду і не переймайся цим! Вони ж тобі навіть посилювач сигналу не виділили, як потрібно за інструкцією. Перше завдання, так?
– Так...
– Нічого. Не останнє, я тебе запам’ятаю, Зиґфріде, а тепер іди. Коли повернешся, я її тобі передам з рук на руки. І все буде в нормі.
Зиґфрід стенув плечима, повернувся і не оглядаючись, пішов просто у гущу перехожих, скоро загубившись між ними. Меркурій стояв якусь мить, мовчки дивлячись на Кларіс.
– Ну, що. Ходімо... – врешті подумав він і увійшов до під’їзду. Трохи повагавшись, Кларіс увійшла слідом за ним.
2.
Квартира Меркурія одразу здалася Кларіс на диво запущеною і неприбраною, так, ніби тут давно ніхто не жив. Чомусь, одразу перетнувши поріг, вона збагнула, що Речислава нема. Меркурій запропонував їй сісти, сам вмостився поруч і відкоркував пляшку тоніку.
– А де Речислав? – нарешті зважилася запитати Кларіс, продовжуючи стояти посеред незнайомої кімнати.
– Сідай, мала. Він під арештом, а ти не знала? – Меркурій сумно посміхнувся і вдруге вказав їй на стілець.
– Але ж чому? – Кларіс почувалася збитою з пантелику. Речислава просто не могли засудити, він фактично був несвідомим, приневоленим мовником...
– Бачиш, ви із тим, як його, Генріхом зробили йому простеньку операцію, що обернулася великими проблемами. – відповів Меркурій тим крижаним голосом, яким він звертався до підозрюваних. Кларіс майже інстинктивно сіла за стіл, широко відкритими очима дивлячись у обличчя слідчого. – Так, Генріха вже відправили у заслання. Я б і тебе відправив, коли б моя воля, на рік на два, щоб дур з голови вибило...
– Генріх у засланні? – вихопилося у Кларіс. Вона заледве стрималася, щоб не задати це запитання уголос.
– У довічному. – підтвердив Меркурій. – Я не питатиму тебе, чи ти цим засмучена, щоб не почути у відповідь мовчанку. А ти краще сама подумай. Іноді речі, які здаються поганими, насправді є корисними і навіть вдалими. Ти зараз сама не усвідомлюєш, як добре для тебе позбутися впливу того мовника. Та й Речислав би був значно щасливіший, якби того Генріха вчасно викрили... Нічого, ми за це візьмемося. Бери тонік.
Кларіс машинально взяла у руку келих і зробила ковток. Смакувало огидно.
– А Речислав? Йому ж ніщо не загрожує? – запитала вона, тамуючи приступ нудоти.
– Я сподіваюся все владнати. Жаль, я раніше не міг узятися за цю справу – був у лікарні. Твій друг Речислав добряче розладнав мене, коли почав на мене кричати... А, ти ж не знаєш! – Меркурій відкинувся на спинку крісла. – Коли я йому розповів про твій арешт він мене ледь до сказу не довів своєю мовою, я навіть свідомість втратив...
Кларіс була здивована. Невже мова аж так може вплинути на дорослу людину? Тобто, про те, що часом їхні з Мартою слова лякали дітей, вона знала, але щоб змусити слідчого втратити свідомість – це щось неймовірне!
Раптом вона зауважила пильний погляд Меркурія. Слідчий вже не дивився у стелю, як під час розмови, а уважно вивчав її обличчя.
– Слухай, мала, а що, лікарі нічого не змогли вдіяти з твоєю мімікою? – запитав він.
– Вони сказали, що за якийсь час це мине. – відповіла Кларіс, ковтаючи неприємний клубок, що підкотився до горла.
– Ага. Це добре, бо виглядає моторошно, я тобі скажу...
Меркурій підлив собі тоніку і Кларіс помітила, як тремтить його рука. Видно, це була його не перша пляшка за вечір, слідчий був досить п’яненький і Кларіс раптом стало страшно.
– А чому ви мені це все розповідаєте? – запитала вона.
– Та вже ж не з особистої приязні! – відповів Меркурій і ледь не на половину спорожнив свого келиха. – Коли повернеться Речислав, а він скоро буде вдома, я вірю у наше правосуддя, ти будеш йому потрібна. Не перебивай! – Він рішуче відмів Кларисину заперечну думку. – Хочеш ти цього, чи ні, але хлопець щось до тебе має. І це щось заважає йому жити, ось глянь у яку халепу він встряв через тебе!
Кларіс знову спробувала щось заперечити, але Меркурій виразно не був налаштований на змістовний діалог.
– Особисто проти тебе я нічого не маю. Ти – всього лише зухвале зіпсоване дівчисько, не більше. І те, що ти втягнула мого сина у мовництво, ще півбіди, порівняно з тим, що ти потурала його дитячим симпатіям до тебе. Ось у чому суть!
Кларіс мовчала. Сказати було нічого, до того ж, вона боялась заперечувати п’яному слідчому. Той, видно, сприйняв її мовчанку за якусь форму каяття, тож вдоволено вів далі.
– Звісно, Міністерство заборонить вам усілякі контакти, але я краще знаю, що потрібно моєму синові. Коли він вийде на свободу, я організую вам зустріч, чого б це мені не коштувало, і ти його відшиєш, даси йому зрозуміти, що він з тобою не має жодних шансів, що ти його зневажаєш, в кінці кінців...
– Але ж Меркурію! – не витримала Кларіс. – Речислав ніколи й не думав, що має зі мною якісь шанси! Я вже вам казала, що ми просто друзі! Не більше!
– Так друзі! – відмахнувся Меркурій. – Для тебе друзі, це правда, а для нього? Чи ж не хочеш ти сказати, що мого сина привабила у вашій компанії мова? Безглуздо! Звісно, він просто запав на тебе, та й усе! Я надто добре його знаю!..
Слова Меркурія обірвав потужний потік думки, що линув від передавача десь під стелею. Кларіс, як не намагалася, все ж не могла вловити жодної думки, але меркурій щось чув. Мабуть, мисленнєвий пучок був не лише конденсований, а й спрямований виключно на слідчого. Кларіс ніколи раніше не чула про існування таких пристроїв передачі думки.
Меркурій рвучко підвівся і поглянув на годинника – минуло лише двадцять хвилин. Він знервовано покружляв кімнатою, а потім подумав:
– Збирайся, візьму тебе у наш центр, іншої ради нема.
– Але ж Зиґфрід! – заперечила Кларіс, більше налякана перспективою поїздки із Меркурієм, аніж можливими неприємностями для свого конвоїра.
– Нема ради! – повторив Меркурій. – Чутки про неспокій на південному кордоні справдилися. Там почалася війна і я мушу терміново бути в центрі. Ніколи чекати твого Зиґфріда.
– А може, ви мене лишите біля під’їзду, я дочекаюся! – з надією запитала Кларіс, але Меркурій лише знову відмахнувся від неї. За мить вони вже спускалися в підвал будинку, де був розташований паркінґ. Меркурій знайшов своє авто і вони помчали кудись довгим тунелем. Їхня гонитва тривала не більш як десять хвилин, але Кларі здалося, що вона тривала більше години.
Авто спинилося у просторому приміщенні повному авт. Меркурій узяв Кларіс за лікоть і повів кудись довгим коридором, що вів до пропускного пункту. Там Меркурій залишив відбиток своєї думки і розсувні двері одразу ж впустили їх до центру. Ще кілька коридорів і єврей – і вони опинилися у Меркурієвому кабінеті. Меркурій примостив Кларіс за власним робочим столом і вона могла чути, як він, ходячи по кімнаті, обмінюється із кимось думками.
– Плутоне! Тобі завдання терміново знайти слідчого Зиґфріда. Він перебуватиме у квадраті В2. Передаси йому повідомлення від мене. Повідомиш, що охоронюваний об’єкт знаходиться в моєму кабінеті, нехай особисто його забере.
Кларіс не одразу здогадалася, що то за охоронюваний об’єкт, а коли здогадалась, то її ледь не розібрав сміх і вона мусила нахилитися кудись під стіл, щоб приховати від Меркурія своє обличчя. Початковий переляк змінився цікавістю, тож вона почала розглядати кабінет головного слідчого. Коли вона була тут уперше, то він видався їй жахливо незатишним і навіть моторошним. Тепер, маючи нагоду роздивитися його уважніше, вона збагнула, що не помилилася. Голі стіни, відсутність вікон і ряди сейфів по стінам нагадували камеру схову у аеропорті, а стіл, що був тут єдиною меблею, окрім крісла, скидався на велетенську чорну потвору з шухлядами.
Меркурій увесь час перемовлявся з підлеглими, але Кларіс могла чути лише Меркурієву думку, видно, працювала та ж система спрямованого потоку, як і в квартирі Меркурія. Накази були нудні і однотипні, зокрема комусь було наказано мобілізувати резерви, ще комусь – провести арешти підозрюваних у зв’язку з переходом на військовий стан. Кларіс, що втомилася за день, почала вже нудьгувати, коли раптом Меркурієва думка дещо змінилася. Видавалося, що тепер він спілкується з кимось старшим за званням.
– Так. Я розумію. – казав він. – Але які можуть бути контрзаходи проти психічної зброї?.. Звісно, стандартні застережні дії ми вжиємо, але необхідна експертна оцінка, науковці повинні почати розробку захисних засобів. Так, я виконаю наказ, але внесіть, будь-ласка, на розгляд Військовому міністрові мою заувагу. Дякую.
– Плутоне! Чи зв’язалися ви із Зиґфрідом? Добре. Негайно налагодьте зв’язок з резервною групою. Нехай Меркс зі своїми хлопцями проінструктують наших працівників щодо основних невербальних сигналів, скажеш, аліянти застосовують системи, що повністю розлагоджують наші засоби комунікації... Так, повністю, це значить, що телепатія не діє, а за ще одне таке запитання я відправлю тебе під трибунал. Військовий час усе таки...
Кларіс затамувала подих, слухаючи уривчасті думки Меркурія, а той, здавалося, забувся про існування дівчини, чим вона, зрештою, була задоволена. Меркурій раптом перестав походжати кімнатою, а спинився, втупившись обличчям у стіну, так, що Кларіс могла бачити лише його спину.
– Так. Подайте думку Протея. Решта зачекає... – промовив він і замовк.
Кларіс відчувала, що щось відбувається. Меркурій не посилав у простір жодної думки, але почуття, що самочинно линули з його свідомості, так переповнили кімнату, що навіть слабенька в читанні думок Кларіс зрозуміла – Меркурій боїться! Страшенно боїться! Потім почуття страху змінилося гнівом і він промовив:
– Ти завжди приносив мені горе, Протею...
Розпач. Цього разу Меркурій випромінював розпач, від якого навіть у Кларіс заворушилося волосся. Вона зрозуміла, що більше ні хвилини не може знаходитися у цій кімнаті, сповненій розпачем, рвучко підвелася і вибігла за двері, Меркурій, здається нічого не зауважив, коли Кларіс востаннє кинула на нього поглядом, він стояв, упершись обома руками у стіну з сейфами. І плечі його здригалися.
Дівчина вискочила у коридор, намагаючись пригадати напрямок, звідки її привів слідчий лише годину тому. Здається, треба йти до жовтих дверей, вирішила вона і вже було рвонулася бігти, коли хтось схопив її за руку.
– Конвойована Кларіс! Прошу йти за мною!
Вона обернулася – то був Зиґфрід. Його продовгувате лице було бліде, а це для будь-якого телепата було ознакою хвилювання. Він потягнув Кларіс коридором подалі від Меркурієвих дверей у напрямку, протилежному тому, що його було обрала собі Кларіс.
– Треба ж повідомити Меркурія, що ви мене забираєте!.. – подумала вона.
– Слідчому Меркурію вже не треба нічого повідомляти. – відповів Зиґфрід і ще настирніше потягнув дівчину за собою. Коли Кларіс оглянулася, то перед дверима Меркурія стояли троє чоловіків у робах слідчих, двоє стали по обидва боки дверей, а третій рвучко відчинив двері і направив у прочіл жерло пістолета.
Кларіс та Зиґфрід завернули за ріг.
3.
Вся родина сиділа за обідом і слухала Імперські новини. Знову про війну. Ворог поволі просувався углиб території, попереджали про застосування психологічної зброї, але про природу тієї зброї ніхто нічого не говорив. Кларіс, звичайно, могла поділитися з батьками своїми думками з цього приводу, але вона із самого початку вирішила не розповідати нікому про свою пригоду із Меркурієм. Фронт поволі підбирався до столиці зони особливої уваги і скоро планувалося провести евакуацію. Родина вже навіть устигла спакувати речі, яких виявилося так багато, що довелося кілька разів перепаковуватися.
Марта знайшла ще один зошит із їхніми каракулями. Наче якусь гидоту, двома пальцями винесла з кімнати і поклала у поліетиленовий пакет – лікарі просили всі подібні речі здавати їм, для вивчення феномену. Минув тиждень з часу, коли Кларіс побувала у центрі слідчих, але за цей час нічого не змінилося. За нею продовжували слідкувати, але Зиґфрід не з’являвся. Це трохи засмучувало дівчину, адже для її задуму був потрібен саме цей конвоїр.
Швидше за все, Зиґфріда усунули від завдання, але, вирішила вона, з огляду на війну і на нестачу кадрів, його можуть і реабілітувати... саме це й сталося того дня. Кларіс одразу ж упізнала високу постать хлопця і не стримала посмішки. Звичайно, його ще хтось контролює, треба ще виждати...
За родиною вона не сумуватиме. Батьки давно вже не здавалися Кларіс чимось особливим і близьким, сестра стала звичайною імперкою з посередніми здібностями в телепатії і зі спокійним майбутнім виховательки ясел... Вона вже навіть знайшла собі порядного хлопця, на що недвозначно натякнула Кларіс кілька днів тому.
Підставити Зиґфріда? Хто він їй такий, щоб за це переживати? Хоча, ця думка насправді була їй неприємна. Зрештою, конвоїр нічого поганого їй не зробив, натомість був досить милий, тобто, намагався не траплятися на очі... Але вибір було зроблено.
Це сталося в день, коли було оголошено про евакуацію. Кларіс, непомічена у метушні зборів, прослизнула на вулицю. Краєм ока вона побачила Зиґфріда, що одразу ж приклеївся до неї і посміхнулась – усе йде, як треба. Поки що.
Вона навмисно обрала для втілення свого плану ринкову вулицю, досить людну, але на околиці міста. Люди тут метушаться і ні на що не звертають увагу. Не звернули вони уваги і на сімнадцятилітню дівчину, що раптом притулилася до стіни і почала повільно сповзати вниз. Здається, з усієї вулиці, її зауважив лише один хлопчина, що налякано підбіг до бідолашної і заходився допомагати їй стати на ноги.
– Дякую, Зиґ! – раптом промовила дівчина, розплющивши очі. – Сьогодні останній день твого конвоювання. Думаю, тобі пора у відпустку. Чи не так, імперський прихвостень!?
Зиґфрід відсахнувся від Кларіс, але вона міцно ухопилася за нього руками, продовжуючи осипати бідолаху потоком слів. Кларіс пішла ва-банк і її розрахунки справдилися. Зиґфрід, приголомшений звуками мови, втратив свідомість. Дівчина не змогла втримати його непритомне тіло, тож він упав на землю. Якщо цю сцену і бачив хтось із перехожих, то ніхто не надав їй особливого значення – надто багато у всіх було власних клопотів. Дехто випадково почув звуки Кларисиних слів і потім скаржився на головний біль.
Але вона стала вільною! Кларіс якусь мить постояла, дивлячись на нерухоме Зиґфрідове тіло, а потім, ніби отямившись, швидким кроком влилася у натовп на вулиці. Вона йшла до лінії фронту.
Радість наповнювала груди. Ось нарешті вона втече з Імперії, їй не треба буде більше ховатися, боятися за своє життя. Можна буде розмовляти, адже люди Альянсу користуються мовою, вони вміють балакати! Вони принесуть порятунок, думала Кларіс, мовники нарешті вийдуть із підпілля, припиняться жахливі генетичні втручання у людську природу... Вона звернула у бічну вулицю, що впиралася у невеличкий лісок. Взагалі-то, перейти фронт мало бути нескладно. Імперські війська відступили з міста ще два дні тому, Кларіс сама бачила, як вони бадьоро прокрокували містом, а отже вона могла не боятися потрапити до рук імперцям.
Лісок закінчився, за деревами замаячив вільний простір. Кларіс притишила ходу. Метрів за двісті від ліска у полі стояв якийсь табір. Вона бачила велетенську машину, що монтувала високу башту із антенною на вершині. Довкола машини юрмилися люди. Солдати Альянсу!
Кларіс втратила всяку обережність і вискочила з-за дерев. Вона витягла з кишені заздалегідь приготовану білу хустинку, виламала гілку клена, що ріс на узліссі і прив’язала хустинку до гілки. Високо піднявши свій прапор, вона пішла до аліянтів. Коліна їй тремтіли від хвилювання, а серце шалено калатало. Її помітили. Вона виразно бачила постаті людей, що покидали свою роботу і дивилися в її напрямку. Хтось показав на неї рукою.
Раптом, Кларіс злякалася, що вони можуть не розпізнати її білий прапор, як символ миру.
– Люди-и-и! Я своя-а-а! – на увесь голос закричала вона. Тепер вони знатимуть, що вона друг, адже імперці не вміють говорити, це вони мусять знати...
– Я дру-у-уг! Я йду до вас! Я йду!..
Сонце, що сідало за лісок, з якого щойно вийшла Кларіс, кинуло останній промінь на поле, освітивши напівзведену башту, велетенського робота, що ні на мить не припиняв своєї роботи і кількох солдат Альянсу біля нього. Назустріч їм ішла дівчинка, вимахуючи високо піднятою на кленовій гілці білою ганчіркою. Дівчинка щось голосно кричала солдатам. Солдати обмінялися короткими репліками, а потім один із них звів руку. Сяйнув спалах і тонка фігурка дівчинки упала на вигорілу траву, далеко поперед себе викинувши кленову гілку.
Сонце востаннє блимнуло червоним сяйвом, заграло на металевих деталях велетенського робота і згасло за деревами.
4.
Кларіс прокинулася від людських голосів. Балакали чоловіки, чітко, по-військовому карбуючи слова. Вона спробувала розплющити очі, але голову одразу ж пронизав такий гострий біль, що вона ледь знову не втратила свідомості. Останнє що вона пам’ятала – був сліпучий спалах білого світла, який пожбурив її на землю, що раптом виявилася такою жахливо далекою...
Шум у голові почав потроху стихати і Кларіс нарешті стала розбирати, про що говорять люди. А говорили вони, власне, про неї...
– Рядовий Два Мільйона Третій! Чому ти не вбив ворожого бійця, як це було наказано? – запитував владний голос.
– Руку повело, пане капітане! – налякано відповідав інший.
– Не вигадуйте! Якби вам вело руку, ви б не стали нашим солдатом!
Кларіс здалося, що вони знаходяться у якомусь приміщенні.
– Дозвольте звернутися, пане капітане! – озвався третій скрипучий і неприємний голос.
– Звертайтеся, рядовий Один мільйон дев’ятсот тисяч п’ять. – дозволив владний голос.
– Ми чули, як вона щось кричить, пане капітане. А ми ж знали, що імперці не вміють балакати...
– Бовдури! А раптом вона їхній шпигун? А ви подумали про сорок третю Директиву, яка забороняє будь-які зносини з ворожими силами?! Та ще й принесли її у ставку.
– Але ж... Але ж вона говорила! – раптом увірвався у розмову перший наляканий голос, тепер у ньому вчувалася паніка.
– Рядовий! За таку зухвалість вас треба було б розстріляти, але я розумію ваш переляк. – на диво лагідно промовив володар владного голосу, капітан. – Один мільйон дев’ятсот тисяч п’ять! Приведіть її до тями!
Одразу ж після цих слів дві пари дужих рук припідняли Кларіс з долівки і сперли на щось спиною. Вона чула, як хтось закотив рукав її комбінезону і відчула болючий укол у вену. Від болю вона зойкнула і розплющила очі. Цього разу вона змогла розгледіти перед собою три невиразні постаті. Двоє людей стояли перед нею, а третій, схилившись, укладав у невеличку валізку якісь невідомі Кларіс пристрої.
– Ну, говори! – промовила вища постать уже знайомим їй владним голосом. Минув якийсь час, доки Кларіс збагнула, що звертаються саме до неї. Та що ж це? Невже ці люди з Альянсу, невже вона врятована?
– Мене звуть Кларіс. – промовила вона.
– Вона щось сказала? – у скрипучому голосі звучала цікавість.
– Ні, щось пробелькотіла...
Невже вона так ослабла, що її голосу не чутно? Кларіс злякалася і спробувала говорити голосніше.
– Я Кларіс! Я втекла із Імперії до вас, бо я мовниця! Невже ви мене не чуєте?
– Безконтрольний потік звуків. – резюмував капітан. Кларіс охопив розпач, вона спробувала підвестися на ноги, але ще була заслабка для цього і впала долілиць просто до ніг солдатам Альянсу.
– Так, я чув що таке буває... – авторитетно підтвердив невисокий чоловік із скрипучим голосом.
Кларіс охопив розпач.
– Невже ви мене не чуєте?!! Я вас розумію, я йшла до вас...
– Пора це припинити. – озвався капітан. По спині Кларіс поповзли мурашки.
– Усунути? – запитав рядовий Два Мільйона Третій на диво спокійним голосом. Він переконався, що ця істота не знає мови, тому вже не боявся її усунути...
– Ні! – з останніх сил закричала Кларіс, але її знову схопили дужі руки.
– Не тут, бовдури! Поки що лише заспокойте. Влаштуємо розстріл перед усім корпусом. – з дверей кинув капітан.
Кларіс знову відчула болючий укол, але цього разу він її паралізував. Свідомість повільно гасла.
– Дивно, так схоже на мову... – долинув до неї голос рядового. Вона розуміла сенс слів, але тепер, окрім сенсу, почула дивне скрипіння і шамотіння. Обидва солдати Альянсу скрипіли і шамотіли, укладаючи її на щось тверде. Невже вони так балакають? Але чому ж вона їх розуміє? Кларіс провалилася в небуття.
