- Чому ми сюди прилетіли?
- Вони чекають на неї.
- Чекають, але ще надто рано.
- І Він заборонив їй приходити в цей час.
- Якби не заборонив, то вона б не прийшла.
- І що буде, якщо вона прийде саме зараз?
- Вона все життя молитиметься, не стаючи на коліна.
В хаті пролунав крик немовляти. Три птахи здійнялися з клена, який ріс під вікном, і зникли в небі.
- Ти нікуди не підеш, я твоя мати і я тобі так сказала. Досить вже нас соромити перед людьми. І так все село про тебе говорить. Ти ж серед людей живеш, не в лісі. А ти навіть до сусідів не здороваєшся, а як глипнеш на кого своїми очиськами, то баби кажуть, що треба хреститися. Ми з батьком скоро в неділю до церкви перестанемо ходити. Навела стиду на хату. Єдина дитина, мала би бути розрадою. А ти… Гонишся як повітруля. Ну скажи мені, куди ти йдеш? Хто там на тебе жде? Схаменися, бо в таку годину до дівок лише перелесники ходять. Ото гідна тобі пара! Спинися, Наталко, бо біда буде. Послухай свою матір, я тобі злого не хочу.
У відповідь їй рипнули в сінях двері.
Ночі навесні холодні. Наталка бігла, притримуючи на грудях нову, куплену батьком в неділю на ярмарку хустку з великими червоними маками. Маки летіли за нею слідом. Бігла до нього, щоб зігрітися.
- Ах, мамо, мамо, ніякий він не перелесник, яка ти дурна, нащо то слухати, що кажуть люди. Нехай собі поговорять, коли він пришле старостів. Тоді вони швидко заткнуться. І все в нас буде добре. Все буде добре.
- Здоровий був, Остапе.
- Здоров, Наталко.
- Чого ти стоїш, обійми мене, ніч така холодна.
Обвив руками її стан, але не притулив до себе. Тримав на відстані. Тіло його було напруженим.
- Я маю тобі щось сказати.
- Кажи, мій любий, я готова слухати тебе хоч цілу вічність, я часом думаю, що ночі занадто короткі, а все, що в мене є, це наші ночі. Добре було б якби завжди була ніч, одна велика суцільна ніч, де є тільки ти і я, і тільки місяць світить для нас.
- Не кажи дурниць.
- Я знаю, знаю любий, скоро назавжди станеш моїм.
- Батько кажуть, що мені вже треба женитися. Восени засилатиму старостів.
Притулилася до нього ще ближче, обвила руками шию, ховаючи усмішку в нього на плечі.
- До Оксани.
Відсахнулася, обхопила себе руками. Зелені очі люто блиснули, Остап мимовільно звів руку, щоб перехреститися, але якось себе стримав.
- Зле про тебе люди балакають, Наталко. Мати каже, що недобра ти. І баба Горпина всім розказує, що відьма ти, бо з таким очима тільки відьми родяться. А на службу Божу як ідеш, то ніколи на коліна не стаєш.
- Ото зла я, Остапе. Як цілувати, то солодка, як зводити, то п’янка, а як женитися, то зла. Так от яка твоя любов, Остапе, слухаєш, що люди кажуть. А, може, ти чув, вони ще й кажуть, що то перелесник до мене ходить. Така то твоя любов, Остапе.
- Заходь, дитино.
Двері відчинилися і на порозі стала захекана Наталка, розпатлана, зі страшним поглядом.
- Поможи мені, навчи, що робити. Проси, що хочеш.
Хату наповнив дикий регіт, здається сміялося все: горшки на припічку, стара лавка, стіл, ослінчики, пучки зілля, розвішені над вікном.
- Нічого я з тебе не візьму, ти своя.
- Навчи…
Бабине літо. В селі вже повикопували картоплі, зібрали зерно, позжинали високі стебла кукурудзи. На спустошених полях все ще чекали на ґаздівські руки великі жовтогарячі гарбузи. В садах достигали ранети, наповнюючи повітря своїм запахом. Вулиці оживали вечорами: старі баби на лавках біля хат теребили соняшникове насіння і гудили молодь, яка збиралася великими гуртами, наповнюючи тепле осіннє повітря співами й криками. Восени в селі гуляли весілля. Для бабів то була найкраща тема, хто на кому вженився, що кому дали в придане, хто прогадав, а хто ні, як будуть жити молодята і коли в них підуть діти. Остапа поховали минулої неділя. Дівчата несли білі фани, бо молодий був хлопець. Священик, отець Іван, правив над тілом три ночі, щоб знайшла душа спочинок після такої смерті. Поховали там, де й найшли, біля могили Оксани. Натрапили на нього пастухи, які забігли на цвинтар за збицканою коровою. Не зразу впізнали хто. Тіло наче пошматоване вовками, очі повилазили з очниць, як з дикого переляку. Вовки в навколишніх лісах не водилися. Люди знали, хто то зробив. Люди у селах все знають.
До їхньої хати ніхто не заходив. Коли проходили поруч, хрестилися й плювали. Мати лежала хвора на лаві. Наталка сиділа на порозі й розчісувала коси. Сиділа цілими днями, поки батько штовханами не заганяв її всередину.
Перший камінь розбив шибку, Наталка рвучко встала, на миттєвість завмерла і кинулася до дверей. Вийшла на подвір’я. Другий камінь влучив у плече. Від удару вона навіть не хитнулася, стояла прямо, дивлячись на них своїми такими незвичайними великими очима. Під тином цвіли мальви, рожеві, червоні і білі. В небі курликали журавлі. На їхньому подвір’ї ніколи не гніздилися лелеки. В сонячному промінні літало павутиння бабиного літо. Третій камінь поцілив у голову, з чола стікала цівка крові. Підвела голову до неба. Стояла гордо, сліпила своєю чистою неземною красою, чорні шовкові коси огортали її саваном, очі світилися зеленню молодого листу. Була наче намальована, тільки кров, що капала з лоба, видавала в ній живу. Каміння все летіло й летіло, знаходячи її. Повільно, не відриваючи зору від неба, опустилася на коліна.
- Прости мені, Отче наш, ти же єси…
