Усю ніч в Дніпропетровську, що розташувався на трьох пагорбах величного Дніпра, ішов сніг. Лапатий, гарний, але трохи сумно ставало активістам громадського руху "Не будь байдужим!", коли вони дивилися на лінивий снігопад за вікном.
Як же не будуть байдужими люди, коли наче сама природа змовилась проти української мови?.. Чи це така кара місту за те, що колись носило ім’я цариці-руйнівниці Запорізької Січі?..
Вранці місто накрила заметіль. До початку акції залишалося кілька годин.
Коли перші учасники вийшли на вулиці, заметіль ще не вщухла. Зима випробовувала молодь, чи та не злякається, чи не відступить, чи не вирішить, що все це їй не треба.
Та випробовувала недовго. Раптом розвиднилось, і між сніжними хмарами проясніло яскраво-синє небо.
Повернулася зима лише раз, хвилин на п’ять, знову захопивши місто, але те було вже неважливо.
Дивно дивитися на заклопотаних людей, які не чують світу, не бачать його і не відчувають. Варто людині зупинитися, лише зупинитися, відповісти на привітання і посмішку, і майже точно, що вона вислухає тебе, зацікавиться і продовжить шлях вже з малиновою книжечкою у руках.
Відмовляються від розмови, та й від рідної мови теж, здебільшого ті, хто замість вітру і галасу вулиці слухають музику в навушниках, хмуро дивляться в землю чи все сприймають за нав’язливу рекламу. Навіть посмішку...
Шкода, що серед таких так багато молоді...
Різні люди зустрічалися мені сьогодні. Та здебільшого вони були привітні, намагалися зрозуміти, дехто радів і навіть пишався. Деякі залишалися неподалік, щоб "охороняти" дивних "дітей" з малиновими книжечками від тих сволот, що могли до нас підійти. У мене таких охоронців за день було троє вже досить літніх людей, зовсім не знайомих між собою, але очі усіх трьох були яскраві.
Про кількох з тих, що зустрілися мені сьогодні, і хочу розповісти зараз.
"Чужа мова".
Ця жінка була однією з перших, яка зі мною заговорила. Вона дивувалася, що ми стоїмо тут на площі, запорошені снігом. Але очі у неї були якісь лихі, не викликали довіри.
Ця жінка доводила, що мова наша чужа, не українська, западенська. І ніякі докази, що ми народилися і виросли з нею в одному місті, не допомагали.
І тоді я зрозуміла, яке запитання треба поставити цій жінці. Виявилось, що вона впізнала у нашій мові "чужу" по наявності кличного відмінку.
Було так дивно слухати її доводи і з сумом розуміти, наскільки майстерним хамелеоном виявився комплекс меншовартості, замішаний на страхах нашого народу. Так хотілося назвати її на ім’я, не просто, а покликавши, щоб задзвеніло, як закляття, щоб відлунилося від її душі.
Та я розуміла, що вона ніколи не відкриє мені свого імені, бо відчуває, що жива рідна мова - то не зовсім слова, а чари. І, дивлячись у знову похмуре небо, я розуміла, що сьогодні у рідному місті ми будемо не говорити українською мовою, а чаклувати, звертаючись до приспаних душ людей.
З хмар зривались поки поодинокі сніжинки.
"Кіт і миша".
Цьому чоловіку було десь під п’ятдесят. В побуті російськомовний, як і більшість в місті, та голос м’який і трохи дивний. Він запитав мене, нащо ми це робимо, і коли я відповіла, розказав "анекдот".
- Втікала миша від кішки, забігла до щілини, затаїлася. Чекає, серденько маленьке калатає, подих від ляку перехоплює. І вилізти хочеться, і страшно, раптом кішка ще полює, то ж з’їсть, й оком не кліпне.
А кішка теж чекала, доки миша наважиться вилізти, бо дуже голодна була. Чекали миша і кішка, аж чує миша, як собака гавкає, радісно, задоволено. Зраділа миша, бо ж то кішка, певно, злякалася собаки і втекла. Вибігла мишка з щілини, а кішка її гам, і з’їла.
Поверталася у своє підворіття сита кішка, розмірковуючи, як гарно знати іноземні мови.
Сумно було чути той анекдот, та і не для сміху його оповідали. Бо, дивлячись мені в очі, запитав той чоловік, чи зрозуміла я його слова? І я кивнула, що зрозуміла, та він все одно нагадав мені, щоб пересвідчитись, чи не збрехала я йому, і про українізацію, і про 37-й, що після тої "українізації" настав.
Не взяв у мене той дивний чоловік малинової книжечки. А я, дивлячись йому вслід, сподівалася, що помилився він, і не буде в новому столітті того, що в минулому було.
"Альф і Сімпсони".
Дівчинка рочків восьми тримала за руку молодого татуся. Вони були такі милі, ці двоє, прийшли на Книжковий ринок за підручниками для малої. Російськомовні, та виявилось, що обоє шанувальники рок-музики, а дівчинка (шкода, ім’я малої красуні не запитала) обожнює українські мультики (тобто дубльовані українською).
Татусь і сам не пас задніх: він дивився українською не тільки мультик про навіжену сімейку, але і серіал про симпатичного прибульця, та й ще з десяток фільмів і серіалів з українськими дубляжем з ходу назвав.
І тільки сумував молодий татусь, що "ці сволоти" знову зекономлять на дубляжі, знову запросять на озвучку співаків замість професійних акторів, і герої фільмів розмовлятимуть двома голосами.
Ми побажали одне одному щастя, і коли вони поверталися уже з книжками, на дублянці усміхненої дівчинки яскравів наш зелененький значок.
Ще кілька значків вже наступного тижня будуть зі змовницьким виглядом подаровані найближчим друзям і однокласникам.
"Шукачі малинових книжечок".
Було так дивно, коли люди підходили до нас і казали, що не просто чули про нашу акцію (а це говорив багато хто), але і спеціально приїхали, щоб отримати малинові книжечки.
Ці люди, вже немолоді, до мене їх підійшло четверо за день, дякували нам за нашу сміливість і казали багато приємних слів, вони вірили в нас і в те, що ми робимо. І від того на морозі вже заледенілим рукам ставало не так холодно.
А інші люди, що вже отримали від нас малинові книжечки, коли поверталися з ринку за півгодини чи годину, посміхалися нам, кивали, не ледь схиляючи голову, а по-справжньому, із шануванням, запитували, як наші справи, і бажали успіхів.
А ми бажали успіхів їм, бо в них бачили товаришів і союзників, чиїх імен не знаєш, але відчуваєш, що вони поряд із тобою. В одному місті. В одному спільному Січеславі.
Різні вони були. Похмурі і усміхнені. Зовсім юні і вже сиві. Вони втікали від заметілі і раділи їй. Повз нас їх пройшли тисячі.
Тисячі наших співвітчизників, українців, звичайних людей, чиї очі так часто змінюються, розтають, як крижинки, стають живими, коли до них звертаєшся рідною мовою, якою вони поки не говорять між собою.
Поки не говорять...
Ми поверталися додому, щоб напитися гарячого чаю з лимоном і загорнутися в теплі ковдри, зігрітися. Наші руки замерзли, на віях танув сніг, але ми вірили... Не розумом, не серцем, а якось підсвідомо, самі до кінця не усвідомлюючи цього почуття, що пройде час, і те, що зараз здається незрозумілим і неможливим, стане дійсністю.
Під вечір небо знову затягнуло хмарами, сріблилися сніжинки в світлі ліхтарів. Завтра обіцяли мороз (ледь не -11°). Але сьогодні, у тому потаємному блиску, Дніпропетровськ був Січеславом. Був по-справжньому українським, зачарованим містом на трьох берегах сивої прадавньої ріки.
P.S. Казка заснована на реальних подіях, які відбулися 15 лютого 2008-го року у місті Дніпропетровську.
