Я думаю, ти шизофренік, чи параноїк, одним словом, ти точно не нормальний. Ну як можна дозволити собі любити когось більше, ніж себе, любімого. Я часто прокидаюся з цією думкою, а, може, вона мені сниться. Не важливо. Вона є. Це факт. І крапка. Але не скажу, що це мені не подобається. Я ходжу з ідіотською посмішкою на обличчі і рухи в мене, як у кішки в березні. Одним словом, мені подобається, що ти мене любиш. Я теж тебе люблю. Але все ж таки я люблю себе, потім те, що ти любиш мене, а вже потім тебе. Але, напевно, тобі того знати геть не треба.
- Ти бачиш, дерева посміхаються… і птахи у небі також посміхаються. Трамвайні колії посміхаються, але трохи сумно, бо вони не можуть бути разом. Бачиш, у пам’ятників є охоронці, вони теж посміхаються, бо в них є їхні пам’ятники. І я посміхаюся, тому що в мене є ти, і тому що ти посміхаєшся мені.
- Ти божевільний.
- Я просто закоханий.
- Значить, ти закоханий божевільний.
- Я божевільний, закоханий у тебе.
- Ти думаєш, земля кругла?
- Земля синя, як апельсин.
- Таки божевільний.
- Ти відчуваєшся якось по-особливому, не так як інші люди. Я бачу твою присутність із заплющеними очима, наче кожна клітинка мого тіла прив’язана до кожної клітинки твого тіла міцною ниткою. Тому кожен твій порух відгукується у мені. Запах твого тіла вбирають мої пори. Твоє волосся переплетене з моїм. І навіть твої думки проникають у мою голову. Інколи я боюся, що стану тобою, та лиш інколи, зазвичай я прагну цього. Тоді ти б завжди була зі мною.
- Ти божевільний.
- Я просто тебе люблю.
- Навіть, коли мене немає поруч?
- Я завжди поруч з тобою, тому ти завжди поруч зі мною.
Від різкого удару мене відкидає назад. Спочатку рука, я відчуваю як тисячі перерваних кровоносних судин тужно скриплять. Біль сидить у плечі, з безжальною швидкістю пожираючи передпліччя, грудну клітку, шию. Я усвідомлюю його та єдину думку: «Вона збожеволіє без мене».
Прокидаюся на долівці, з іншої кімнати прибігає мама. Я плачу, скрутившись в клубок, біль втихає. Коли вона починає мене трясти, то відчуття вже зникає зовсім.
-Т-с-с, все добре, все добре. Моя маленька дівчинко, Господи, за що нам таке. – Вона гладить мене по голові, ніби, я справді все ще її маленька дівчинка. В іншій кімнаті плаче дитина.
- Як ти думаєш, куди ангели ховають свої крила, коли ходять по вулиці?
- Ангели не ходять по вулиці.
- Яка ти смішна, звісно, що ходять.
- Угу, і танцюють на вістрі голки.
- І танцюють на вістрі голки.
Мама простягає мені кружку гарячої кави. Я ковтаю, обпікаючи кавою губи, а кружкою долоні. Я ніяк не можу впіймати її смак, тому для себе підтверджую її присутність опіками. Мені потрібне щось реальне. Я повільно допиваю каву, вкінці вже не відчуваючи опіків, тому, можливо, я її не допила. Знімаю з вішака в’язаний шалик, зелений, з червоними смугами. Намотую на шию, навіщо мені шалик, я не знаю. Мама стоїть посеред кухні, заламуючи руки. Я ніколи не знала як це – заламувати руки, але, напевно, це робиться саме так. Вона нічого не каже, не питає, куди я йду. Вона знає, що мені просто треба йти. Вона знає, що, напевно, я не повернуся.
Я просто знаю, що земля під ногами синя. І небо синє, але зовсім по-іншому, тому що воно синє для всіх. Все ж птахи в небі посміхаються тільки для мене. Охоронці пам’ятників також посміхаються, і сумно дивляться мені у слід, і сумно зустрічають вже біля інших пам’ятників. Я йду туди, де трамвайні колії посміхаються весело, бо вони колись зійшлися, для тебе. Мені потрібно знайти інші колії, які ще сміються сумно, щоб вони зійшлися для мене. Ангели штовхають мене крилами, але не спиняють. Навіть вони знають, що так треба. Вони не заперечують, але й не танцюють. Знають, що я все зробила як належить, я дала часу пройти, я нікого не забираю з собою. Просто земля вже давно синя, як апельсин. І я люблю тебе більше, ніж себе.
