Удача – це одноразові крильця,які тобі дає доля,
щоб ти перелетів, в потрібному напрямку
Віктор Кротов
Знання деяких принципів,
легко замінює незнання деяких фактів
Гельвецій
Олівер Левицький народився у Лемберзі, у звичайній галицькій сім’ї, вчився у звичайній школі, поступив в університет, на історичний. Все було звичайно. Але кільком людям в Москві, видалося, що все надто звичайно, і все треба перебудувати. Перебудову тоді ще Олег зустрів з ентузіазмом. Після пар, він займався всім, що приносило гроші – підробляв на кооперативах, що з’являлися як гриби, давав репетиції, приторгував чим годі. За це вже на третьому курсі він став своєрідним денді: одягався в імпортний одяг і витрачав гроші, направо і наліво .
Але так склалося, що за рік до незалежності, його батьки отримали запрошення переїхати в Канаду, де їх обіцяла влаштувати родичі з діаспори. Проти цього на сімейній раді, різко виступили Олег, тоді вже студент четвертого курсу, і його брат Сашко, який того року поступив в Київ, на міжнародні відносини. Тому було вирішено, що в еміграцію відправляться лише батьки, і молодші сестри близнючки – Уляна і Роксоляна. Квартиру у Львові переписали Олегу, а всі збереження – Сашку.
Перший місяць самостійного життя був для Олівера раєм на землі. Але вже на наступний він лишився без копійки. З Канади, ще нічого не присилали, просити грошей в Сашка не дозволяла гордість, а колишні дрібні операції, вже не приносили такого прибутку, і ними займалися вже інші люди. Єдина реальна пропозиція надійшла від знайомого, який починав рекетирську кар’єру, але Олег відмовився.
Другий місяць він жив впроголодь, і постійно був вдома. За цей час, він дочитував свою домашню бібліотеку, і одного разу наткнувся на зовсім непримітну, пошарпану книжечку. Але ця брошурка: “Аферы с произведениями искусства” змінила все його життя. Перед ним відкрилися нові горизонти і перспективи. Звичайно був ризик, але Олівера це розпалило ще дужче. Він зачастив в Академію Мистецтв, годинами сидів в бібліотеці Стефаника, заводив знайомства серед реставраторів, через знайомих діставав закордоном спеціальні фарби і полотнища.
Проблему фінансів він вирішив радикально – продав квартиру, і накривши поляну голові профкому, вселився в гуртожиток. І одного дня він вирішив, що пора. Двом знайомим художникам-реставраторам, запропонував намалювати кілька картин-репродукцій Рембрадта, Рубенса, ван Дейка, з тих, які зникли або були викрадені. Ці копії мали бути зроблені під оригінали, тобто мати старовинний музейний вигляд. На роботу він дав три місяці, але заплатив такі гроші, що вони зробили все вчасно і в них не виникло жодних питань. Вони навіть дістали йому документи, що він має перевозити ці картини на реставрацію в Москву.
Задум Олівера був простий – в час коли багато людей “дорвалися” до великих грошей, вони будуть їх витрачати в таких самих великих кількостях, було-б лише на що. І ці псевдокартини легко підуть, була б тільки пропозиція.
В прекрасний весняний день, коли в Лемберг, приїхав завідомлений родичами батько, щоб вразумити своє ненаглядне чадо, Олівер вигружався в Москві. Останні гроші він потратив на таксі, і приїхавши в “Інтурист”, замовив номер на тиждень, хоч грошей в нього вже не було. Тубуси з картинами, він обережно склав в шафу, а сам чекав вечора.
Ввечері, він спустився в ресторан, і деякий час роззирався. Нарешті він помітив клієнта. За великим столом вечеряла шумна компанія кавказців. Особливо виділявся серед них високий статний грузин. Коли він спробував підійти, його зупинив амбал-охоронець, але грузин кивнув йому, щоб його пропустили. Вперше представившись Олівером, він в двох словах виклав пропозицію купити по дешевці крадені “за бугром” картини. Грузин виявився з кмітливих людей. Навіть надто.
Він щось прошепотів одному з охоронців, і той вийшов з ресторану. А тоді розлив в два бокали вино, і один простягнув Олегу:
-Зараз приїде експерт. Якщо картини справжні – я візьму всі. Якщо хоч одна підробка – ти труп.
І він усміхнувшись підняв бокал. Тільки титанічне зусилля змусило Олівера зробити теж саме. Експерт виявився дядьком років сорока, що привіз купу альбомів і інструментів. Він зачинився в його номері, і за годину спустився. Олег за цей час проказав всі молитви які знав, і в принципі був готовий предстати перед предками.
-Всі картини – справжні, - втомлено проказав експерт.
В перший момент, Оліверу здалося, що зараз прозвучить постріл. Але грузин поцмокав губами і знову розлив вино:
-Скільки ти за них хочеш?
-Півмільйона, - ледь чутно прошепотів Олівер...
...Цілу ніч Олівер безпробудно пив з Шалвою (грузином), і зранку він почувався препаршиво. Ледве вставши з ліжка, він напився досхочу води з-під крану, і перевірши чи гроші на місці, почав готуватися, що б спуститися в ресторан і поснідати. Зненацька в номер подзвонили. Коли новоявлений “півмільйонер” відчинив їх, в них стояв вчорашній експерт:
-Добрий день, - він скептично оглянув його стомлене обличчя, - Хоча по вас і не скажеш... Дозвольте зайти?
Олег оговтався:
-Так-так, прошу!
Він зайшов, але навіть не роззувався і одразу пройшов в вітальню. Там сів в крісло і деякий час роздивлявся інтер’єр. Це був невисокого зросту чоловік, зсутулений, з густим рудуватим волоссям і такою-ж бородою, одягнений у вже поношений плащ і костюм. На ногах були запилені турецькі мешти, а рогові окуляри видавали його приналежність до совкової касти “інтелігенції”.
-Отже…, - він помітив на столику поруч паспорт Левицького, і припіднявшись, взяв його, - Олег Олексадрович! Хочу вам висловити свою повагу, до вашої винахідливості. Хоча, - він встав і підійшов до вікна, - робота відверто кажучи не витримує жодної критики. Для експерта – навіть візуально. Полотно взагалі ніяке.
-А чому-ж ви сказали, що вони справжні?
-Тому, що експерти, не будуть їх бачити. Тому-що їх будуть бачити лише такі самі, - тут “експерт” скривився ніби від огиди, - такі-ж, як і цей Шалва “автарітєти”. Ви правильно розрахували їх психологію. А за кілька років його вб’ють, а шакали, що прийдуть на його місце, навіть не глянуть на ці фальшивки.
В його голосі відчувався легесенький зовсім непомітний прибалтійський акцент. А на пальці тьмано блистів старовинний перстень-печатка. Золото було старе, і, видно, перстень був сімейним. Експерт помітив погляд Олівера на своїй єдиній прикрасі:
-Родинна каблучка, - він підніс її до очей, - з родинним гербом. Мої предки-хрестоносці воювали від Палестини до Литви. Я, до речі, барон. А ось мушу торгуватися з вами, ніби якийсь базарний барига. Отже, ми домовилися?
Олівер вже хотів було кивнути, але... А про що власне вони домовлялися?
-Вибачте?..
-Зрозумійте мене – я поважаю зроблену вашу працю, але якби не я – ви б зараз лежали десь в підмосковних лісах. Тому думаю ви будете достатньо благорозумні і заплатите мені... кгм... “комісію”. Я не Плюшкін, тому думаю так 20 % влаштують нас обох. Ви згодні?
І тут Оліверу прийшло в голову задати, найдурніше в такому випадку питання:
-А якщо я відмовлюся?
Експерт навіть хихикнув:
-Тоді ви опинитеся у тих самих лісах, а я отримаю 50%. Я навіть знаю людей, які на таке підуть! Часи-ж лихі. Стріляють всіх підряд, а про заїжджого, ніхто і не згадає. Питання є?
Замість відповіді, Олег вийняв з спортивної сумки, в якій були гроші пачки рівно на сто тисяч “американських карбованців”, і обережно склав їх в портфель, який приніс з собою експерт. Чорт забирай, як же його звати? Тим часом нащадок хрестоносців, з цікавістю гортав його паспорт.
-Ви з Лемберга? Я бував там на практиці. Чудове місто, а яка архітектура! А до речі – яка ваша професія?
-Я... поки що студент. Історик.
-Історик? Ну тоді ми з вами колеги!, - барон усміхнувся, показавши кілька золотих зубів, - Я теж історик, але самі знаєте наукою собі зараз на життя не заробиш. Тому й доводиться..., - він скрушно захитав головою.
Вже в дверях він дав Оліверу свою візитку:
-Був би радий знову з вами зустрітися!
На візитці значилось:
Рейнгольдс Ернест Карлович
Кандидат історичних наук, доцент МДУ
…Біля залізного паркану біля траси, присів хлопець. Точніше вже юнак. Він був досить високий, але в його постаті відчувалася певна незграбність, скутість. Довге чорняве волосся було незграбно зачесане, і він намагаючись його пригладити, створював в себе на голові, ще більший розгардіяш. В його обличчі – від природи смаглявому з широкими носом і очима, було щось циганське, і тільки поношений, але чистий і акуратний одяг, відштовхував думку, що він і справді циганчук.
Гуляючи тут вже з півгодини, він з цікавістю роздивлявся будівлю, що ледь виглядала з-за густих дерев і високого паркану, ворота і машини, які то в’їжджали, то виїжджали. Охоронець Сергій, вже кілька разів поривався прогнати його, і коли нарешті наважився, то почався дощ. Він пом’явся, і вже хотів було покликати “цигана” до себе в будку, але побачив як він став під дерево, підставив обличчя каплям, які падали крізь гілки, і якось дивно сміявся.
“Шизік!”, - подумав Сергій, і від гріха подалі вирішив не зачіпати його. Коли дощ закінчився, він знову ходив туди-сюди, якось смішно перескакуючи калюжі. Коли Сергій вже знову намірився його прогнати, до воріт під’їхав джип Х5. По номеру машини, охоронець швидко визначив, що це один з найдавніших і найповажаніших їх клієнтів, хоч і не знав його імені – охоронцям це було ні до чого. Він натиснув кнопку, щоб відкрилися ворота, а сам вискочив з свого приміщення, щоб виявити свою присутність.
Зненацька “циган” хвацько підбіг до машини. Сергій хотів крикнути, щоб він забирався геть, коли задні дверцята відкрилися, і він заскочив всередину, при цьому вдарившись об дах. Ворота розчинилися, і машина заїхала всередину, залишаючи здивованого Сергія, що так і залишився стояти біля воріт...
-Давно чекаєш?
-Нормально. А ти чого так довго?
-Мені треба було зустрітися з одніє людиною, - Олівер трохи попустив вузол галстука, - Що дізнався?
-Багато! Але зображення не знайшов. Лише опис.
-Диск, дискета?
Чорнявий лукаво посміхнувся і постукав себе по голові. Олівер беззвучно ворохнув губами, і по гримасі на його лиці “циган” міг легко здогадатися про приблизний зміст:
-Я ж тебе просив, Доріан!
-А, шо таке? Інфи набралося на сторінку, в мене дисковод не паше, а сідішку було шкода!
Машина зупинилася, а Олівер роздратовано похитав головою:
-Бодю, йди покури, ми ще тут поговоримо, - і коли Бодя вже вийшов, він повернувся до чорнявого, - Ну добре, розказуй!
-Отже!, - Доріан зручніше вмостився на сидінні, - Мікельанджело Мерізі Караваджо. Дата народження – десь 1571-1573, точно не відомо. Народився в заможній ломбардській сім’ї, рано лишився сиротою, був відправлений на навчання живопису в Мілан. Потім переїжджає в Рим. Заслужив репутацію хулігана і гм... голубого. Його “любов” – Маріо, чи щось в тому роді зображений на картинах “Лютнист”, “Вакх”. Але любив він і жінок – його коханка Лена присутня на картинах “Мадонна пілігримів” та “Смерть Марії”, до речі останню він малював з натури, тобто тільки вона померла…
-Коротше, Скліфасовський!
Густі чорні брови Доріана, незадоволено зійшлися на переніссі:
-Добре, добре. Отже цикл картин “Апостол Матвій” складається з трьох картин – “Призвання апостола Матвія”, “Апостол Матвій і ангел”, “Мучеництво апостола Матвія”. Він був замовлений Крешенці – виконавцями заповіту кардинала Матео Контареллі, для прикрашення його каплиці в церкві Сан-Луїджи, - Олівер здригнувся, але дав Доріану знак продовжувати – поки що все збігалося, - Дві картини –“Призвання” і ”Муки”, ”проканали”, але “Матвій з ангелом” був визнаний надто реалістичним…
-Що за реалізм?
-Ой, там ціле богослов’я! На ній Матвій писав в щось книзі, а його рукою водив ангел. Ну, інквизіція і сказала – так і так, Євангеліє дійсно писали з Божим натхненням і духом, але-ж рукою ангелу було ні до чого водити, бо колишній митар Матвій і сам добре вмів писати. Текст в книзі був писаний на єврейській, а ти і сам знаєш – політкоректності тоді не було. Ангел був одягнений в якусь простиню. Матвій мав вигляд... Ну... О! Не надто менторський – кривився від писання, як першокласник на контрольній! Тому і забракували. Ну як?
Олівре заплющив очі, і задумався - Контареллі
Олівер закривши очі намагався виловити з слів Доріана, якийсь прихований зміст, але не міг. Він давно знав цього циганкуватого (хоч в ньому не було і краплі ромської крові) хлопчину, і прекрасно знав його пам’ять і аналітичні здібності, тому розумів, що нічого суттєвого він не пропустить. Але...
-Ще хтось присутній на цій картині?
-Нічого не писало, але мабуть ні. Все таки – “Матвій і АНГЕЛ”.
-Фон картини?
-З того, що я бачив, Караваджо переважно малює на фоні більше чи менше освітленої стіни. Він був генієм мистецтва світлотіні. І лише одна його річ створена на фоні маньєристського пейзажу...
-Добре, добре!, - він розкрив ноутбук і відкрив на ньому файл з другим варіантом “Святого Матвія і ангела”.
Отже, ще раз. Босий старець в якого над головою німб, спершись колінами на дерев’яну лаву, щось пише в книзі на столі. Він перелякано дивиться на чорнокрилого ангела, над ним, який щось показує на пальцях. Тло – темна стіна. Олівер відчував, що він близько до розгадки, від цього передчуття з’явилося тремтіння в пальцях, але він ніяк не міг зрозуміти де ключ. Де?
-Доріан, ще раз про картину. Спробуй повторити її опис.
Тезка Уайльдівського героя замружив очі:
-Рукою Матвія водить ангел... Ангел одягнений в якусь простиню... Матвій морщить чоло, наче не хоче писати... В книзі слова писані на єврейській мові... Що ще? Не пам’ятаю... Досить? Ау, Олівер!
Але Олівер не чув. Його погляд був сконцентрований на одному-єдиному елементі картини. Порівняно з іншими він займав мізерну кількість пікселів екрану, але... Це був ключ! Рейнгольдс здогадався про нього! А може він має і вказівку на нього. Саме в ньому і полягала основна відмінність між двома картинами, а не в образах Матвія чи ангела. Звичайно можливо це помилка. Але якщо не це, то що?
-Кажеш політкоректності тоді не було? Може, і добре, що не було!, - і різко закривши ноутбук, обернувся до Доріана, - Виходь!...
...Від воріт і високого залізного паркану з охоронцем, до приміщення сховища, було метрів сто, по дуговій дорозі. По обидві сторони дороги, був розбитий розлогий і густий парк, який, до того ж, закривав будівлю від цікавих очей. Саме приміщення на перший погляд було одноповерховим коттеджем з матовими вікнами, ззовні облицьованим декоративним каменем. Поруч стояло ще кілька будиночків і гаражів – Левицький, не був би надто здивований, якби виявилося, що в одному з них стоять танки. Для “Bern Kredit Bank’ безпека збережень клієнтів була не просто красивими словами.
Наприкінці минулого століття, коли стало зрозуміло, що на “Дикому Сході”, життя налагоджується, а людям є, що приховувати і зберігати, цей банк, який заслужив високу репутацію, як як місце для зберігання на Заході, вирішив відкрити кілька сховищ депозитів і власності клієнтів в Східній Європі. Одне з них постало поруч траси, що вела з Лемберга в Польщу. Спершу вибір місця видавався дивним, але клієнти швидко з’явилися – як і з України, так і з Польщі, були навіть з інших країн. Зверху сховище мало один поверх, але вглиб набагато більше.
Камери зберігання були звуконепроникними, термоізольованими, могли витримати десятибальний земелетрус. Система вентиляції, дозволяла коригувати температуру і кількість кисню залежно від вимог клієнта, а якщо комусь вдасться потрапити всередину, без вказання всіх паролів, то коридори і шахти заливалися водою. Зберігати можна було все крім наркотиків, зброї і дитячої порнографії.
Охорона теж була солідна. Присутність одного Сергія на воротах, була лише ширмою. Та й сам Сергій, як і інші охоронці – колишній спецназівець.В тінистому парку, між деревами, було кілька на перший погляд альтанок, які насправді були приміщеннями охорони. Кожна людина, кожен її крок контролювався комп’ютерами, сенсори були на кожному клаптику огорожі, і в разі спроби перелізти (а ан початку, це ой, як часто траплялося), можна було ввімкнути струм на всій чи на частині огорожі. Охорона була вишколена і озброєна за останнім словом військової науки.
Олівер співпрацював з цим банком вже давно. Тут він зберігав картини, антикваріат і кілька речей про які знав лише він. Він міг цілком бути впевненій у секретності і конфіденційності. На територію банку не мав права проникнути будь-хто інший крім клієнтів, їх супроводжуючих і працівників установи. Навіть представники влади, які щоправда проникали, бо і самі були клієнтами.
Двері безшумно розсунулися, і Олівер з Доріаном ввійшли в середину. Всередені їх вже очікували двоє охоронців в костюмах. Вони швидко і легко обшукали їх, і перевірши через комп’тер картку Олега, пропустили їх всередину. На німе запитання відносно Доріана, Олег тільки процідив крізь зуби:
-Зі мною!
Вони ввійшли в невеликий холл, в одному кінці якого була невисока перегородка – a-la барна стійка чи прилавок.З під неї поступово, по частинах з’явилася невисока постать лисуватого повненького чоловічка у пом’ятому костюмі, років п’ятидесяти:
-Добррий день, пане Оліверр!, - він говорив з акцентом, а“р” в нього виходило розтягнуте, - Дуже ррадий вас бачити. Як жінка, діти? Ой, pardone, забув, що ви не одрружені!, - не чекаючи реакції співрозмовника, він розсміявся, і продовжив, - Давно вас вже не було. А хто ваш юний дрруг?, - він легенько кивнув в сторону Доріана.
-Д...,- спробував почати Доріан, але Олег перебив його.
-Дмитро... Дмитро Дор’янський!, - швидко вигадав він прізвище, на що Дмитро незадоволено покосився, - Сьогодні він пройде зі мною.
-Дуже прриємно пане Дмитрре! Дозвольте прредставитися - Павло Вікторрюк в Укрраїні, і Pole Viktorua, в ррешті світу, хе-хе, а тут - дирректорр! Отже, давайте спустимось в підземелля Тарртарру, щоб подивитися на ваші скарби.
І не чекаючи відповіді рушив до стійки. За нею виявилися сходи, які звертали вниз, кудись піді підлогу. Павло-Поль зник, але Олівер впевненим кроком рушив вперед, і Доріан невпевнено рушив за ним. Сходи веле до великих броньованих дверей, в стіні біля яких була непомітна кнопка. Поводир натиснув її і зі стіни висунилася клавіатура. Він кілька разів клацнув по ній, і двері беззвучно розчинилися.
-Ого, майже “Скарб нації”, - пробуркотів Доріан. На лиці Олівера з’явилася і зникла бліда посмішка.
Далі відкривався широкий коридор в кінці якого було кілька прозорих дверей – здається ліфтів. Тут вже вперед пішов Левицький, який встромив у виїмку в стіні свою картку, і один з ліфтів розчинився. Вже всередині Вікторюк знову набрав код на невеликій панельці, і ліфт почав швидко опускатися. За прозорими дверима не було видно нічого, але коли за кілька секунд ліфт зупинився, то Доріану здалося, що вони прїхали щонайменше метрів двадцять-тридцять вглиб.
Їм відкрилася довга галерея, світло в якій спалахнуло, як тільки ліфт зупинився. По обох сторонах були такі-ж залізні броньовані двері як і нагорі. Олівер підійшов до перших справа від ліфту.
-Пан Оліверр, був одним з перрших наших клієнтів, - ніби “прро себе”, прошепотів пан Вікторюк.
Олег, тим часом, знову вставив у виїмку в стіні карточку, але реакція на це була дещо інша ніж нагорі - збоку висунулася клавіатура, по обидва боки з’явилися дисплеї з контурами людської долоні на них, а над дверима з’явилася камера. Вражений Доріан хотів пройти далі, щоб краще це все роздивитися, але Поль затримав його, а на його погляд лише похитав головою. Олівер вкотре знову набрав код на клавіатурі, приставив обидві долоні до дисплеїв, і вони засвітилися зеленим промінням... Левицький лайнувся, і повернувся до директора, і глянув на ньогог якось благально. Той зітхнув і розвів руками:
-Ну скільки можна! Все безпечно, вам нічого не загррожує. Легесеньке подрразнення, поплачете тррішки – вам це коррисно, - він знову засміявся.
Олівер кілька секунд барабанив пальцями по стіні – Доріан не розумів, що з ним. Насправді, ще одна річ якої він боявся – сліпота. Він побоювався і не любив, підставляти свої очі для сканування - очі після цього сльозилися. І хоч це було не вперше, але йому було страшно,що лазер випалить йому око. Тим більше тут треба було підставляти для перевірки обидва ока.
Він нарешті зібрався з духом, і поки лазер відскановував його рогівку, Доріан обернувся до Павла-Поля:
-Але-ж маючи картки і знаючи паролі, можна легко проникнути всередину, виколовши очі і відрубавши долоні, - при останніх словах він весь наче з’їжився.
У відповідь директор “хитрро” підморгнув:
-Не все так прросто, пане Дмитрре. Не все так прросто! Це нові технології, і пристрій рреагує лише на живі клітини. До того-ж на ті, - додав він “виперреджаючи” питання Доріана, - які напружені і активні. Тобто не можна викорристати непрритомну людину.
-А якщо її змусити це зробити? Зброєю?
-Сюди ще трреба донести збррою, - холодно відказав директор.
Дмитро невпевнено хмикнув. Тим часом двері розчинилися, і всередені виявилая невелика кімнатка, з залізним столом, і великим сейфом. На стінах, за склом висіло кілька картин. Олівер рушив всередину, а Доріан, по всім правилам етикету, хотів пропустити вперед старшого Вікторюка.
-Ні, ні, я почекаю вас тут! Я не маю пррава перебувати всередині камер зберігання.
Доріан здивовано подивився на нього, але стенувши плечима зайшов всередину. Олівер прикрив за ним двері.
-Ну як тобі пан Вікторрюк? – запитав він тручи долонями очі. Коли він відкрив їх, то помітив зляканий погляд Дмитра на дверях, - Не бійся вони звуконепроникні. Сам перевіряв!,- він в’яло посміхнувся.
-Цікавий типаж! Як гоблін в “Гаррі Потері”. А це як “Грінготс-банк”
-Можна сказати, - він розсміявся, - Якась подібність є! Тільки характер в нашого Поля веселіший а тут є речі небезпечніші і прибутковіші за цей камінь.
Він відкрив один сейф почав витягувати з нього великі папки. Доріан тим часом присів на залізний табурет.
-А цей Харон, він звідки, з Канади?
-Ні, з Франції. Його батьки переїхали туди після війни. Працював в банках на Заході, а коли відкрили це відділення переїхав сюди.
-Чиї картини?, - Доріан кивнув на кілька еспонатів в стилі абстракціонізму, які висіли на стінах.
-Такого собі Левицького, - без найменших емоцій кинув Олівер, обережно розкриваючи папки.
-Ого! Чого-ж ти виставку не влаштуєш? Картини хороші!
-Картини хороші... Колись я дві штуки продав як роботи Кунінга. А мені, - він лукаво зиркнув на Доріана, - як справжньому митцю, визнання не важливе.
На столі з’явилося кілька пожовтілих листів, і Доріан підійшов до столу, щоб краще їх роздивитися.
-Впізнаєш?, - на великому аркуші пегаменту була зображена голова, що кричала, в якої замість волосся звивалися клубки змій.
-“Голова Медузи”! Звідки це в тебе?
-Довга історія. Це один з ескізів. Що про неї скажете, маестро?
-Ну-у-у... Була створена Караваджо...
-...на замовлення кардинала Дель Монте, який подарував її Фердінанду Медічі. Зараз зберігається в флорентійській Галереї Уфіцці. Символ перемоги розуму над почуттями. Колись я теж цікавився Караваджо, але насамперед цією картиною.
-А чого саме нею? В нього є багато інших картин.
Тут Олівер розкрив іншу папку, і з вийняв з неї напівзотлілий папір, на якому ледь можна було щось розібрати. Коли Доріан придивився, він побачив, що там овал, від якого відходять п’ять товстих ліній, в яких він з трудом впізнав змій, які були зображені на “Голові Медузи”. В овалі, замість обличчя були якісь лінії і точки.
-Ну як тобі?
-М-да. Цікаво звичайно, але що це таке?
-Карта.
-Чого?
-Якби я знав, то повір мені, не показував би тобі це зараз, - він витягнув з внутрішньої кишені Parker, і провів ним по листі, - Бачиш, тут є лінії які ділять карту на п’ять частин. Кожна частина – змія. Якщо їх правильно скласти, то ми і отримаємо карту “чогось”.
В передчутті тріумфу, Доріан блаженно усміхнувся і відкашлявся:
-Шановний Олівер! В нашу комп’ютерну еру, існують програми, які можуть автоматично розкласти цю карту в правильному порядку.
-Вельмишановний Доріане, вона і так розкладена бездоганно, лише є замкнутою. А я пробував і з комп’ютером і без комп’ютера – в будь-якій послідовності, в будь-якому вигляді, ці частини виглядають однаково підходяще, і будь-який варіант може виявитися вірним. Потрібен ключ до нього. І я вже знаю де його знайти.
-І де?, - Дмитро не відривав погляду від карти.
Олівер одягнув спеціальні рукавички, і почав обережно складати карту в четверо:
-Ти сам мені сьогодні це сказав.
Доріан незадоволено захитав головою:
-Я і сам розумію, що на “Апостолі Матвії і ангелі”. Але де саме?
-А ти подумай?
На цей раз Доріан прокручував в голові, все, що він знав про картину, але мав в цьому менше щастя ніж Олівер, можливо тому, що для нього це було не так важливо.
-Не знаю... Можливо в ангелі...
Левицький важко зітхнув:
-Я завжди казав Доріане, що ти унікально талановита, і разом з тим унікально лінива людина, - він закінчив складати лист з картою в шкіряну папку, - Євангеліє...
Репліку Доріана відтворити неможливо – її і так-би було цензуровано. Доріан лаявся рідко, дуже рідко, в ті моменти, коли в нього була страшна досада. Зараз був саме такий момент. “Він ще й натякнув... Політкоректність!”.
-Ну, ну заспокойся. Отже ось, тримай, - він простягнув йому папку і якийсь конверт, - Сховаєш це.
Вперше за сьогодні Доріан просто розгубився:
-Куди? Навіщо?
-В одному з звичайних банків, на твоє ім’я замовлений сейф. В нього і сховаєш.
-Для чого? Звідси вони нікуди не дінуться!
Олівер повільно зняв рукавички і стомлено присів на табурет:
-Доріане, зараз починається гра, за розгадку цієї карти і те, що вона приховує. А як ти розумієш, приховувати вона може багато-що. І програвати мені сильно не хочеться. Людям з якими я... гм.. буду співпрацювати, я запропоную іншу карту – на ній все зображено дзеркально відносно до оригіналу. Підробка в моєму стилі – папір тих часів, подібне чорнило. Лише зображення не таке...
-А чому ти оригінал не хочеш залишити тут, - не вгамовувався Доріан, і Олівер лише зітхнув.
-Розумієш... Різне може бути... Коли людина помре, звідси дуже важко забрати її речі. А так вони будуть в тебе, і якщо зі мною щось трапиться, то ти передаш карту і це, - він кивнув на конверт, - моєму брату.
-Невже все так серйозно?, - голос Дмитра здригнувся.
-Хочеться вірити, що ні...
На долоні Левицького, з’явився круглий медальйон, на якому було зображення Божої Матері. Єдиний раз він був насправді спокійним і щасливим, коли йому подарували цей медальйон. Але ні – двічі. Вдруге, коли даритель відвідав Лемберг, він сам захотів зустрітися з Левицьким. Оліверу його спокій і доброта здавалися якимись неземними, райськими. Але кілька місяців тому він повернувся в рай, а Олівер далі лишився на землі...
