Орися відбула півгодинну авдієнцію з огрядним головою селища Дж*, щоб той виділив для цієї сумної цілі хоч трохи місця, хоч півметра на пів, хоч у непрестижній богом забтій ділянці. Не піддавався.
- Везіть додому, - повторював, хоч знав покійну Христину зо два з половиною роки.
- Бійтеся бога, та за що везти? То ж страшні гроші.
- Мене не обходить. Вона собі певно їх заробила. Таж довго тут сиділа!
- А хто ті гроші мені дасть? Джордано? – докорила Орися. Аптекаря Джордано голова теж знав дуже добре.
- То офіруйте свої. Зробіть складку чи що там. Як ви сюди приїхали, в таку далечінь, то мусить між вами бути взаємодопомога. Знали, на що їхали.
- Я допіру тиждень тому переслала додому передачу. Таких грошей не маю на руках. Люди, може, склалися би, але в морзі вперлися, що мусимо забирати тіло вже і крапка. Будьте такі добрі… щоб була хоч могилка якась…
- У мене для наших не вистачає місця. Людей вмирає багато. Робіть що хочете.
Переконати затятого макаронника було що бити горохом до стіни. Орися ні з чим вийшла.
- Бог її не забуде, - з безсиллям видушила наостанок. Пішла дзвонити в місто. Бути Христині в якійсь спільній безіменній ямі… Вона зробила все, що могла. Для «феміни дель руссо» не знайшлося клаптика чужої землі.
- Ти не знаєш мови, - сказав Василь так, нібито це мало стати останнім аргументом.
- Я маю диплом філолога, - відмахнулася Христина. – Знаєш анекдот, що філолог при потребі може вивчити китайську за ніч. То чого я маю боятися італійської? Аби хотіти.
Нещодавно її скоротили з робочого місця. Знову інтриги пенсіонерів. Хтось конче хоче свою внучку пригріти хоч у задрипаному селі. Забрали й тих дванадцять годин, які Христина мала. А щоб був привід чи то виправдання, розпустили плітку, що вона вчить дітей порнографії. Ну хіба творчість Хвильового чи Підмогильного треба загортати в пуританські промокашки?
Василь мив посуд.
- Тренуюсь, - нарочито, щоб жінка пожаліла, зітхав він. – Навихрила собі…
- Глянь на покрівлю, - відповіла Христина, розчісуючи Даринці коси. – Що ми з нею будемо за рік-два робити? Вже падає на голову.
- Хіба я на то не зароблю?
- А я поможу. Маєш лягти трупом на роботах? І Дарця наша виросте - оком не встигнеш змигнути. Я на філфак давати дитину не хочу. Вже мене досить. Дивися, як вона на медика мітить. А то п’ятнадцять тисяч вже зараз коштує, потім ще може більше бути.
Боже, чи довго тягти?.. Пропилососила в хоромах, поскидала в пральну машинку шмаття (щось чи знову не хоче зламатися, щось так у ній підозріло деренчить…), протерла полиці та столики від пилюки, склала до шафи висушену і попрасовану білизну. Вийшла ще й надвір: треба полити квіти в квітнику і в садку, попідрізати кущі живоплоту, засипати жорствою доріжку (це найважче, спробуй-но відра тягати!), промести доріжку від воріт до дверей. Вернулась до будинку і пішла на кухню. Прикинула, чи треба щось догодовувати на вечерю, витиснула склянку апельсинового соку і поставила в холодильник, склала подумки список, що купити на завтра, і нарешті вирішила збігати подзвонити додому. З бабиного телефону Джордано боронив їй дзвонити, та вона й сама не сміла. Тільки-но сполоснулася, накинула на себе свіжу майку і запхнула до кишені гроші на шкеду, на порозі виріс Джордано. «А ви не ждали нас, а ми приперлися», - з тихою досадою подумала Христина.
- Треба допомогти моїй жінці обійти дітей, - він висловив не думку, а наказ.
«Треба»… І Христина вже котрий раз не затнулася, що це не входить до її обов’язків. Боялася втратити роботу. Надто добре вона пам’ятала той готель, з якого – почасти завдяки Джордано, почасти завдяки Орисі – ледве вилізла на світ божий.
Італійці вже добре відрізняють у натовпі тих, хто виходить з туристичного автобуса і поспішає на П’яццо Гарібальді, не цікавлячись екзотикою типу пальм, магнолій, апельсинів і колізеїв. Христина провела поблизу тієї площі – негласного осередку, де збираються українці, - кілька днів. Так і не пощастило щось знайти, тут брали переважно досвідчених, хто знав мову, і Христина помандрувала до Неаполя, на південь, де менше поліціянтів і ризику. Перевалочний пункт, напхом напханий людьми 9в одній маленькій кімнатці – восьмеро) скидався б на циганський табір чи бомжатник, якби там постійно не пралося й не милося. Всі восьмеро були жінки і доглядали цю бідну цюпку в найдешевшому районі. Платити однак було недешево, і Христина вже погодилась би, щоб їй заглядали в зуби, як коневі на торзі, аби лише взяли на роботу. Але й тут довелось почекати. Минуло два тижні, поки одразу трьох забрали до готелю для різних послуг, як їм ледве пояснили.
Робота як робота. Прибирати за клієнтами, міняти в номерах постіль, рушники, предмети гігієни, зносити на кухню брудні склянки, попільнички, викидати сміття, драїти підлоги в коридорах, сходи, вибивати килими…робота як робота, зате ж намахаєшся! Під кінець дня жити не хочеться. Ломить усе, що є в тілі. Позмінно мити посуд нанизу в кухні – це було найгірше, бо гарячої води там не було або її економили. Наливати на поролон ядучий плин і дванадцять годин, не розгинаючись, як мешканець якогось там Віллабаджо, терти, терти тарілки, сковорідки, каструлі, сотейники, противні, жирні й прогорілі, під струменем холодної води з-під крана, що аж пухла, сохла і злазила шкіра на пальцях… це не для лакованих нігтів. Натуральні лущилися, слоїлися, відпадали за деякий час. На руки кухарок страшно було глянути. І всі – румунки, росіянки та українки. Італійки на цю роботу не йдуть.
З нею працював хлопчик-румун Пішта, ледве шістнадцяти років. Ще тільки вус засіювався. Вантажив на машину сміття, вибивав килими, драїв підлогу. Поки чиясь внучка студіювала Підмогильного з учнями, запевняючи, що у нього «сексу нема», Христина з Піштою вибирали зі смітників у номерах порножурнали і використані презервативи, викликали з коптьорок готельних покоївок, відсилаючи їх у якийсь там номер – якомусь клієнтові опівночі забаглося шампанського… Покоївки брали шампанське, звично шурхали в кишеню, перевіряючи, чи лежить там квадратний пакетик, і бігли на виклик.
На щастя, її не відсилали з такими дорученнями.
Але коли вона, пропрацювавши там півтора місяця, проковтнула останню канапку впродовж п’ятнадцятихвилинного обіду, знаючи вже, що йде на нове місце, то зітхнула з полегшенням.
Італійська весна несхожа на нашу. Бракує запаху талого снігу та розбрунькованих яблунево-вишневих садків. Яблуні тут ростуть, але не такі, а помаранчі вже намилили очі. Хоча й вони цвітуть пахучим ніжним цвітом – так виглядає італійська весна.
Пройтися по широкій і неприродно гладенькій вулиці і вдихнути чужого неба. Спочатку тільки вдосвіта, коли село ще не прокинулось, а далі і в будь-яку пору доби, коли вже ясно, що поліцаїв у селі дасть біг – що їм тут робити, в цьому сумнівному раю, де проливається стільки заробітчанського поту. Від тихої радості аж поколює в грудях. Добряче-таки поколює. Вихідний. Учора заморилася, аж з ніг падала, наковталася прохолодного повітря, вивішуючи вже десь за північ білизну і простирадла – як водиться, на господарстві Джордано. І от, хто б думав. У такій тепліні підхопити застуду. Хоч би ще на свята не злягти, бо й так трошечки тих свят, тільки пару раз вільного повітря хапнути – і ті прогавиш через хворобу.
Великдень у римо-католицькому календарі минув. І після нього навалилася знов така купа роботи, що Христина працювала майже всю добу. Якось би вирватися до Салерно святкувати наші свята. Орися запрошувала до своєї колежанки, де вже не перший рік була традиція празникувати. Там збиралося понад десяток людей. Як же все-таки тут багато вже наших – ще рік тому їх було у Дж* тільки двоє, випадково занесених на одне й те саме місце не попутним вітром… а тепер четверо, а з росіянами, східняками і румунками чоловік добрих двадцять набереться.
Подумки прикидала, що вдягне. Найприкольніше італійці святкують Новий рік – справді, гарний звичай викидати з хати всякий непотріб, навіть меблі. У новорічну ніч не варто ходити попід вікнами, бо може полетіти в голову яка-небудь ваза чи старий телевізор. Як удома під якимсь гуртожитком, коли йде футбольний матч. І потім, поки ще не їздили сміттєвози, наші «збирають сметанку» з того сміття, підшукуючи собі все необхідне. Їм ніхто цього не боронить, бо так італійці підтримують неімущих. Хай і на їх вулиці буде свято. Христина обставила свою тісну мансарду, стягши туди італійські пожитки, - дещо сама цупила, дещо подруги помогли. Для багатіїв воно – сміття, а для заробітчан, які трусяться над кожною копійкою, - розкіш. Уже бог зна, на якому смітнику Христина знайшла майже новий лляний костюм, який приміряла тепер перед дзеркалом, готуючись до Паски.
Руки нелегалок, які вони ховають під святковим столом…
Завжди приречені щось ховати – то своє грішне тіло, коли надходить якась інспекція і вони трусяться в кутках, як миші, щоб не депортували. То гроші, які вони не мають права класти в банк і змушені берегти від рекету. То ось тепер – руки, щоб не нагадували про щоденну роботу бодай у цей момент. Уся їх трудова книжка списана на тих руках. Зморшками і синіми венами проступають і множаться трудодні на посесіях, на компанії, на плантаціях.
І все ж викраяли після робочого дня, пізно ввечері, через силу – часину для того, щоб власноруч спекти з блідого і легкого, як пух, ніби несправжнього італійського борошна дивну, чужу паску. Звиклося і до італійського хліба, і до «дзупи» з якихсь билинок, і до «пасти», яка на противагу українським макаронам не розварюється і легко засвоюється, і до розмаїття сирів, і до сухої, як таранька, майже непрожовуваної, як гума, шинки. І до праці, і до чужої мови. Але тут вони воліють говорити по-своєму, напівзабутою співучою мовою, у ветеранок уже з помітним акцентом. Розмова колує за столом поряд зі свяченим яйцем. Згадують батьківщину, всіх полишених рідних. Хоч би пам’ятали. Дехто вже лишає їм удома на тарілці шматок яйця, як покійницям…
Орися дістала право на працю.
- Покажи мені той папір, як він хоч виглядає? – цікавилася Христина. Коли Орися показала документ, вона докладно роздивилася його, покрутивши на всі боки, віддала назад і зітхнула.
- Довго, певно, треба на таке робити. Кажеш, два роки треба тут пропрацювати?
- Але тільки на одному місці, бо господар має за мене заручитися.
- Жаль, бо мені за тих два роки матка випаде. Так мені остогидло, що ледве можу витримати. Бабка то ще нічого, хоч часом прикра, але Джордано готовий заїздити, як коняку.
- Знаю. Перед тобою ніхто не хотів на ту компанію йти. Три румунки там побуло, довше півроку не лишалися. А тобі ще скільки?
- Ой, не питай… П’ять місяців. Десь до Різдва. Але так мені здається, що заберу манатки і поїду додому. Слаба вже стала. Від вітру валюся.
- А правда. Ти схудла дуже…
- Нічого, на задницю легше. Аби тільки так не боліло в грудях. А то часом ніби кубло котів там, і дряпають за живу душу пазурами…
Рахувала гроші. Наскладала вже щось поза дві тисячі міляків; на покрівлю буде, і ще до хати лишиться дещо купити. Дарця просить вислати італійські джинси і мешти – новий навчальний рік починається, треба в чомусь дитині ходити. Аніж у Чернівцях купувати якийсь ширпотреб, ліпше тут щось підшукати. Хай поношене, але натуральна шкіра. Італійці щодо мештів майстри. Мала у Джордано – Ф’яма звати – молодша за Дарцю, але така акселератка, і все на ній горить. І розумна не по літах: чемна, у школі відмінниця. Часом гляне, як Христина бігає по тих хоромах, пожаліє, про Дарцю часто розпитує. Мешти Христина від неї випросила. А що, хіба не заслужила? Що три дні малу мий, обпирай, розчісуй коси (а у Дарці вже, певно, виросли… Дитино моя, дитино, ясне моє сонечко!) – раз три тижні не ходила до Джордано, бо була пильна робота на касетах коло помідорів, а застала ті коси всі в ковтунах, ледве розплутала. Ніхто не потрафив зачесати дитину. Як ті італійці за дітьми дивляться, що не вміють навіть пристежити, щоби чисто вбране і вмите було? На Україні зараз би люди висміяли. Раз Христина перебирала взувачку, що викинути, а мала прийшла, зайшло про Христиних домашніх, то мала передивилася все і подарувала гарні парадні черевики: «Бери, не шкода…» Не скупа, не вдалася в тата.
Джинси не пошкодувала нові купити. Бабця дала «премію» за додаткову роботу в саду, то було з чого. Хай дитина покрасується, а Василь там якось зводить кінці з кінцями, щоб стало на зошити, та й на город, аби спокласти, треба буде відірвати якусь копійку. Такий був невеселий, як дзвонила останній раз, - «так тобі те пермессо в горлі стало», сказав із серцем. Але він не розуміє – тут право на працю є одинокою перепусткою до вільного життя. Маєш право на постійний вихідний, оплачувану відпустку – бодай раз на рік приїхати додому, - маєш право відхаркнутися, коли лізуть на голову, а то й плюнути на все і шукати ліпшого хліба. Папір на руках. Ти не раб, а робітник, а так – серво, ніхто, порожнє місце.
Джордано сквасився на лиці, коли зачув про пермессо. Ніби трактор на нього наїхав. Але сказав: добре, тільки треба відробити до двох років. Тепер дає роботи за двох. Користується нагодою на відхідне. Вже бабця дивиться крізь пальці, що Христина чогось не встигає, - знає, що та й так зробить пізніше, а й тяжко розриватися на дві посесії. Бабці стало ще важче ходити, всюди треба її супроводжувати, щоб де не впала, а то й водити. І стала не така прикра – певно, прочуває, що скоро кінець. Щоб де не клякнула до кінця року, бо хіба доведеться у Джордановому п’ятиповерховому замку й капці врізати.
Важко стає. Біль у грудях чимраз сильніший, недавно було… збудилася з кров’ю в роті – від власного кашлю. Ніби не сухоти, бо їсти є що, хоч часом і нема коли. А тоді що таке? Тут нема лікарів для нелегалів. Лікуйся як можеш. Або терпи, або вертайся. Хоч би вже дотягти…
Ну, ніби все спакувала. На лівому мешті зап’яток трошки відігнула і вложила туди згорнені в трубку сто міляків – нехай поміняє і купить малій, чого бракує… аби вихідний – відразу в Салерно, віддати на бус. Шофер казав, що біда наднесла на трасу рекетирів, і підняв ціну за кілограм ваги, то Христина дуже нічого не накладала. Але треба ще дописати того довгого листа додому… Хіба скажеш за дві хвилини тої малої шкеди про все, що тебе гризе? А про дещо – чи й варто?..
«Дорогі мої! Вже мушу закінчувати, бо розписалася, але все не можу, хоч у листі виговорюся. У мене все по-старому, живу з бабкою, працюю, тужу за вами з кожним днем більше. Потрошку відкладаю гроші на пермессо, бо Джордано казав, що то ще треба буде йому щось там заплатити за ті документи. Ніби коло триста міляків. Я так чула, але ще не знаю, скільки він скаже. Він з тим дуже тягне. Я тим часом взяла собі вечірню роботу на касетах. Тут все є робота на плантаціях, бо цілий рік щось росте – виноград, помаранчі, персики, капуста, артишоки, банани, огірки… Ще ходжу по неділях до ресторану прибирати і мити начиння. Змучуюсь, як папа Карло. Коли вже від тої роботи спочину, бог його знає, але напевно, що скоро, бо вже десь поза три місяці лишається. Не гнівайтеся, що мало передаю, - тут складаю, бо на бусах ненадійно. Привезу вже сама, дасть бог, на Різдво. Передаю крім того, що ви просили, ще два светри для Дарці, два теплих зимових для тебе, тобі чоботи, зимові грубі штани і трошки гостинців, що менше заважить: печиво, цукерки. Мені не пересилайте нічого, бо дорого, хіба що хай Дарця напише теж довгого листа, хай все знаю, що дома діється, як вчиться наша донечка. Ф’яметті вже вишила серветку? Хочу встигнути до її дня народження. Треба подякувати малій за її добре серце. Вони тут усі поведені на українських вишивках. Ціла мода пішла. Передайте бусом хіба що ту серветку, а так у мене все є, і ще дещо на ноччолах зароблю…
Я цілком була заслабла на Спаса, що з ліжка не могла встати…»
Неділя. Василь варив їсти. У відрі кипіла вода на начиння, він учора з Дарцею прибрав хату, трохи поприкривав лігарі та крокви з платвами на покрівлю, щоб дощ не намочив. Буде на весну. Складав на них гірко, а все Христі поміг, щоб не гарувала до знемоги. Як тут малу, що бавилася на подвір’ї, підкликала сусідка:
- Мама передзвонювала і казала, щоб за годину хтось прийшов говорити.
Сяюча Даринка сказала татові і цьомкнула його в щоку – а він посумнів.
«Знову буде говорити про своє право на працю… Зовсім вже осіла там у своєму селі. А як заведе мову про матрацну фабрику – а певно, що недаром це говорить – взагалі з нею говорити перестану. З одного боку, ніби її правда, бо що з того, що у нас демократія і ми на все тут маємо право, коли праці не маємо, але мені тут місця досить. Ще не вмираю. Я також не мед лижу – вагони розвантажувати, то робота кріпацька, але вдома і стіни помагають. Не хочу і чути нічого про ту чужину. На кого я тут дитину лишу? Чи та жінка має розум?»
«Василю, не буду говорити довго, бо шкеду малу взяла, економлю на всьому. Там у передачі лист і харчі, лахів не слала, у пачці з лантіками загорнуті гроші, то щоб витяг і де не витрусив…»
«І ти думаєш, що ми тут без твоїх грошей зовсім не можемо дихати? Я вже крокви купив, лати, і то все сам. Лежать звезені.»
«То добре, на дахівку вже я склала, гроші у Джордано в касі. Як буду їхати, заберу…»
«І коли, коли ти приїдеш? На Миколи та й ніколи?»
«Так не кажи, котику, вже на Різдво буду з вами. Я багато натерпілася, але тепер кажу напевно, що вже з бабкою домовилася про заміну, а від Джордано тільки гроші і пермессо на руки – і вже вибігаю, вилітаю до вас, рідні мої!»
«Джордано все зробить, щоб ти не побачила того паперу, попам’ятаєш моє слово.»
«Він уже виробляє документи, їздить до Салерно, ага, просив паспорт, йому там треба, то передай мені чимскоріше. Треба йому буде тепер податок за мене платити державі, злий з того, як дідько, ну але що, мусить мати робітницю на посесії, а такої, як я, він ніде не знайде.»
«Я думав, ти тільки гроші відробиш, на дах складеш і навсе приїдеш додому, а ти, певно, до смерті плануєш робити на італійців. Нащо тобі здався той папір? Може, вдома щось зміниться? Гривня, нівроку, тримається…»
«Поки сонце зійде… Я не кажу, що конче знов поїду, але хто знає. Маю вже страх перед голодним життям, котику. І дитині треба вчитися, і хату до людського вигляду привести. Така наша доля, видно. Орися передавала привіт, не загуби тільки її телефоніно, вона мені багато помогла…»
«Право на працю, право на працю… А коли ти, Христю, будеш мати право на те, щоб бодай день спочити?»
«Скоро, дорогі мої, тримайтеся! Ще трошки!»
У Христини все росла червоняста опухла пляма на грудях. На лівій груді, навпроти серця. Дуже боліло і пекло. Перев’язувала ниткою, думала, що бородавка. Клала капусту з медом. Не помогло. Вона не знала вже, що до неї прикладати. Нарешті звернулася до Орисі за порадою.
- Може бути, що це рожа. Треба спалити.
- А як?
- Маєш червону шмату? Бажано шерсть.
Христя терпляче вдихала смердючий дим від своєї ще домашньої ангорської кофти і не кричала, тільки постогнувала крізь зуби. Біль був пекельний, сягав у кожен куточок тіла. Але лікуйся, серво, ти машина, ти не маєш права поламатися. Джордано вижене, і вмирати додому приїдеш…
Якось передчувала, що не вийде з того. Орися не дала повної гарантії, що рожа щезне, бо сама до пуття не вміла спалювати, і так і вийшло. Пляма проступила знов і стала ще гірше пекти. Тоді Орися розпитала колежанок і знайшла адресу якоїсь добродійної лікарні при церкві. Каялася, що не знала скоріше. Такі речі треба знати на всяк випадок, а Орися про те не думала, бо була, нівроку, завжди здорова.
- Перевірся на онкології. Не при нас кажучи, раптом…
- Як так, то вже ніщо не поможе. Але поїду. Тільки тиждень дороблю.
Закінчувався сезон каштанів.
Христина з напарницею дерлася, як вивірка, по крутому кам’янистому схилу. З гір було видно море. Було зимно й вітряно, в руки заходили зашпори. Светр, сорочка й літрівка роздирали до крові рану на грудях. Черезплічник ще надавлював зверху. Христина ковтала сльози і лізла далі, намагаючись не відстати від напарниці і не втратити її з ока, бо самій трохи лячно було вертатись неблизьку дорогу додому.
Гладенькі пахучі каштани вже заповнили майже весь черезплічник. Він відтягався донизу, колись ця вага була для Христини приємною, бо то був заробіток. Тепер то була мука. Підсліпуватий вечір огортав гори, в селі почали світити лампи, а вони ще блукали на верхів’ях. Напарниця, чеченка Таня, якій лазити по горах було природно, як дихати, видряпалася на самий вершечок гострого гребеня. Христина хотіла було зачекати її, але та крикнула:
- Иди сюда, здесь быстрее наберем! Уйма каштанов, за пять минут будем собираться домой!
Христина влізла за нею. Жінки миттю набрали черезплічники доверху й обережно почали спускатися вниз. Христина жодного разу не пожалілася на біль напарниці, і та, нічого не зауваживши, безтурботно йшла попереду. Аж коли перестала чути шурхіт за плечима, обернулася назад.
- Кристина, ты где? Я тебя не вижу!
Їй відповів стогін. Христя навколішках стояла на самому краю урвища і трималася за груди. Вона сповзала на землю, втрачаючи свідомість. А потім умлівіч важкий черезплічник переважив легке тіло Христини, і її не стало.
Таня, кинувши ношу, як могла швидко збігла вниз, між камені й рідку пінієву поросль.
Через два дні Орися мала важку півгодинну розмову з сільським головою, а осиротіла родина дочекалася з наступним бусом важкої передачі. У малому пакунку лежав стриманий лист чужою рукою, де обіцялося приїхати на Різдво з заощадженими грошима покійної.
