11 липня 2004 р., Одеса.
Буруни напливають на твій настрій, викочують піною і роздувають велетенську волинку. Ще сім кроків – сім чи вісім сміливих кроків, і ти причастишся велетенською соленою рибою. А якщо не хочеш, то волинка вихлюпне на тебе інші мелодії і впаде на черево велетенської соленої риби – із глибоким видихом, задивленими у небо очима. Не твоя і зовсім не моя велетенська волинка.
Проти них я – не мізерна мушелька і аж ніяк не водяна кузька, але стає темно.
Чому стає темно!? Аби ми добре бачили, як розгоряється і палахкотить велетенська волинка на череві велетенської соленої риби. Робиш багато кроків кудись-протореними стежками...
12 липня 2004 р., Одеса.
Там – велика нора (творчий термітник), у якому звисають зі стін думки попередніх обивателів. Що ще такого вибрати проти ночі?
Вогко. І треьа підставляти якийсь посуд, бо з думок попередніх обивателів капає... Що це!? (Знаєш, не завжди так от просто все визначити на смак).
Підставляю долоні. Дивно – лише кілька важких рудуватих крапель, і все. (Мабуть, я налякалася сама себе більше, аніж думок попередніх обивателів)...
Із такими от рудуватими долонями засинаю. Тепер я схожа на дріждожове тісто у замаленькій діжці – розбухаю і пахкаю від сприятливого тепла. Хочу повернутися на інший бік, вле не можу через власну важкість.
Тішуся тим, що я просто є. Я – дріжджове тісто.
На ранок по мені розкидані стиглі вишні. Якщо їх забрати, залишаться рудуваті сліди.
14 липня 2004 р., Одеса.
І тут, (і там, і навіть там, де нас не було), задощило. Гадаєш – банальщина!? Так – для того, хто вперто вірив у сонце і забув парасолю. А я піддаюсь дощовому гіпнозу і чую, як теплі липневі краплини дощу стукають по бруківці мушельками. (Вони, напевно, переживають своє друге чи сьоме народження, бо перевертаються у повітрі і... крапелька-мушелька... і знову нічого).
Якщо хочеш злетіти з небес і стврити цей дивовижний звук падаючої мушельки, навчись перетворюватись на два-сім-два...
За два (може, сім) міліметрів од бруку кожна краплина дощу омушлюється і... знову – тільки вода. Рецепт простий.
Наступним кадром нашої програми буде море по коліна. На... на... на два-сім-два стрибаймо всі в ті мушлі, лякаймо всіх своєю відвагою і починаймо підстрибувати. ( Як то для чого!?) А так, щоби було весело...
15 липня 2004 р., Одеса.
Знову потеплішало . Ми тішилися цим теплом, як діти. Не знали, де подіти себе, бо місто раптом вмістилося нам у долоню. Знайшли собі краще й просторішу нору для виплітання снів. (Дві половинки одного абрикоса знову зрослися).
Довго ходили канатними дорогами, їли шовковиці (морву). Вимазували собі пальці, губи і кишені. Дивувались, чому тут ніхто не збирає вишень, і вони гинуть просто на пішохідних доріжках!?
Биті мушлі осипаються нам за комір. (Цей знайомий звук, від якого стає мокро). Можна покраяти обрій на 10 кораблів або розтягнути чаїними польотами.
Мандри у часі-назад можете вважати успішними – варто лише сісти в поїзд і проїхати крізь ніч (векторна стрілка – на підвенний схід)...
Кеватор, що пахне липою. Хтось зазирає мені через плече, цитує свої думки і аналізує мої (ще ненаписані) тексти.
Пасок із мушель на поясі літа теліпається. Чайка у небі на нитці невидній хилитається. Місто людиськами сонними наїдається. Дим від м’яса запеченого розповзається. Місто нас (чомусь дивно) стидається. Хай йому грець!!!
Кажуть, що співати тут безглуздо: для цього немаеє ні місця, ні виконавця. У гарному залі не чути оплесків – усе тут наповнено ефірною водою – тихою ходою.
Хилитайся на хвилях, лови...
16 липня 2004 р., Одеса.
Замок із мушель. Що в ньому гарного? Тільки що колір і звук. Та ще вміння абстрагуватись. От і все. Я би хотіла знати, чи зможеш ти завтра виконати одне із найпотаємніших своїх бажань, чи ступиш боса на дорогу із битих мушель, чи перейлеш нею сама!?
Боїшся заснути, бо завтра ніхто не розбудить тебе вдосвіта і не подасть руки. А ще, може, скаже, що спішитись – безглуздо і... легким помахом руки поруйнує твій замок із мушель, твою потаємну мрію, твою божевільну (для когось, але не для тебе) ідею-фікс.
Поїздом вирушаю о пів на дев’яту. Ти ще встигнеш змести усі хаотично розкидані мушлі, висипати їх на лушпайки з картоплі, консерви і лупки з цибулі... Вони дзенькнуть так само, по-особливому, як оті краплини дощу.
Отже, завтра о шостій, домовились!?
17 липня 2004 р., фортеця у
Білгород-Дністровському.
Там, де море хоче поцілувати лиман і бере у свідки фортечні ластівки, станеться маленьке приватне диво. (Але ти затиснутий поміж ними, немов між двома велетенськими коханцями). У супроводі п’янких трав і захищено-зманіжениої трави також перетворишся на ластівку. Замість звичних людських слів видаватимеш радісний писк.
І тебе почує полохлива ящірка. Хрусне гілка. Озветься людське дитя.
А ще краще бути тут деревами – нікуди не прагнути і нізвідки не повертатися.
Ехо мого серця. Я-я-я... Ти-ти-ти... Так-так-так... (А тепер уяви собі на мить, як то – слухати відлуння багатьох ластівок)... Із моєї долоні випливають хмари. Перевертаю долоню – і накриваю від хмар весь лиман. Забираю зі собою сни полохливої ящірки.
Щербаті сходи. Втомлене каміння. Шарудять ластів’ячі крила. На згадку – мить чорно-біла.
Набравши повні легені соленої свіжості, дихнув на тебе лиман. Поки не порахуєш кожного камінчика, не підеш. (Втім, Сонце давно вже знає і кожен камінчик у цій фортеці, і кожну дату). Твоєю буде поки що одна: два кроки від середини літа. Два сміливих кроки, аби самотужки зміряти земну твердь. І тільки опинившись сам на сам зі світом, знаєш, що це зовсім не страшно. І навіть цікаво.
Віднині це вже буде тільки твоя історія. Із кам’яними снами полохливої ящірки, із простими невибагливими метеликами, що мають ванільні крила. І більше нічого. Із велетенськими будяками, що наросли над стародавньою Тірою, мов пам’ятники Забудькуватості. „На території фротеці ведуть розкопки. Входити заборонено.” А перебувати – ні. Просто бути. І нікому не називати свого імені.
Тіра – жінка чи мати? Кам’яна баба? Молодиця, що прийшла умиватись, та так і заклякла над лиманом!? Кам’яна красуні.
Безладно і навіть якось по-особливому безвольно забуваю знайомі силуети. Хочу повірити в те, що елегійне море – чиясь велетенська ванна, і тільки... Може, купити собі на згадку безсюжетний металевий релікт. (Кажуть, розкопки, але – металобрухт).
Спекотно-сонний день, нафарширований розмовреними туристами і зовсім білими (з дитинства умиротвореними) обивателями. Як добре, що у племені туристів од народження тонка шкіра!
Порожні вагони відвозять мої (пережиті) враження. Повні вагони просто везуть зрізаний ліс.
Я повертаюсь в одеський вечір. Я повертаю вчорашній спокій. Я пове... Мабуть, ще рано радіти, інакше... Пам’ятаєш, два кроки... Лаштуюся зробити третій. І застигають безбарвні вагони, і відпливають далекі перони, і осипаються царські корони мені на долоні. (Чому на долоні?) Нездійснена мрія щось тисне на скроні. Хтось тихо волочеться в першім вагоні. Зелені. Ванільні. Червоні. Страшні. Запашні. Безборонні. Як миші. Як леви. Як коні. На троні. Порожньому троні.
Хочу виспівати все. Дорогу вкорочую співом – дивуюся і дивую. І затихаю, коли бачу полинове поле, затиснуте коляіми цивілізації. Чи невперше.
17 липня 2004 р.,
Білгород-Дністровський – Одеса.
Аккаржи. Глибоко під шаром залізничного макраме – ключ до розв’язку цього дивного слова. Добре, що після людей залишаються хоча б назви станцій. Проминули Шабо, Кароліно-Бугаз, Барабой... Опалі пелюстки з великого розкішного дерева. (Кажуть, у них смак степового вина). Але...
...чи є у тім вина. І назавтра ми знову будемо мчати вагонними колесами на Захід – „додому до Львова”...
21 липня 2004 р., Одеса.
Чомусь, найцікавіші речі стаються саме у день від’їзду. Морські безпритульні мушельки раптом стають копійками – жовтими та білими (золотими та срібними). Білі чайки відлітають за скляний готель паперовими літачками. А шовковиця застигає на пучках пальців дореволюційним чорнилом.
Шукаючи нових неповторних вражень, робиш старі фотографії і підписуєш кольорово.
22 липня 2004 р., Львів.
Місто, яке випало з часу на 15 років у минуле, проводжає тебе і мене тріолями Утьосова „У самаво Чьорнава моря”. Розкриті долоні степу і... вже колеса вистукують „Казки віденського лісу” Й. Штрауса. Вороняки ледь розплющили очі. Гаснуть вогні... Досипає чуже дитя. Коліжанка когось упізнала у вікні. Знову „Казки віденського лісу”...
