(Все написано німецькою). Якщо Ви знайдете цей лист, то будь-ласка, терміново відправте його у найближче відділення військової поліції. Керівнику воєнної поліції Сумського дистрикту Генерального округу Харків рейхскомісаріату Україна Вольфгану Шпеєру, від капітана шостої моторизованої дивізії Ганса Кончалаби (індивідуальний союзник другої категорії, 50%). Хайль фюрер! Шановний пан Шпеєр писати цей лист мене примусили виключні обставини того, що трапилося зі мною під час мого перебування в Сумах. Я прибув сюди 12 гімлера для відпочинку і лікування, після важкого поранення отриманого під час боїв у Скелястих горах, де моя дивізія приймала участь у ліквідації залишків жидо-індианського опору. Рота, якою я командував попала в оточення, в якому ми перебували чотири дні, відбиваючи атаки шаленіючих ворогів. Під час одного з штурмів біля мене розірвалася граната, поранивши мене більше аніж десятком осколків, але я не покинув поле бою і продовжував командування частиною. Ми вистояла, відбилися, а потім прийняли участь у наступі і подальшому розгромі американських військ і остаточному вирішенні жидівського питання на Американському континенті.
Нажаль це було вже без мене, бо я тоді був направлений у шпиталь центральної групи військ у Луівіллі (рейхскомісаріат "Середній Захід"). Там же у шпиталі мені був вручений другий залізний хрест за мужність. Коли мій стан дозволив самостійно пересуватися, мене було направлено у довготермінову відпустку для укріплення здоров’я. Після завершення американської компанії командування вирішило дати відпочинок багатьом офіцерам та солдатам і так я опинився в Сумах.
Суми були обрані тому, що ще під час компанії по знищенню бунтівників у рейхскомісаріаті Єгипет, я отримав свій перший хрест, а також земельне володіння у Сумському дистрикті, яке складалось з двохсот сорока акрів землі і тридцяти чотирьох рабів. У цьому володінні був і дім, але я, як людина міська і не звикла до сільського господарства, зупинився в Сумах, де вирішив подовжити свої наукові зайняття, які були перервані на час призову до діючої армії.
Сфера моїх наукових інтересів (схвалена Вищої комісією наукової доцільності, Дозвіл №23940587353-ВА-9340) – вивчення давньої історії українців, народу категорії слуги, зараз розселеного в рейхскомісаріатах Україна, Московія, Остланд, Кавказ, Урал та Середня Азія. Я відпрацьовував гіпотезу про те, що українці, це найменш слов'янський зі слов'янських народів, що насправді українці, то нащадки готів та інших германських племен, які у часи Великого переселення народів займали територію нинішньої провінції Рейха Таврія. На мій погляд саме германський елемент був панівним у становленні українського народу, особливо його еліти, так званої козацької старшини, яка для свого лідера невипадково обрала назву гетьман, що походить він німецького "гауптман". Цей приклад особливо яскраво ілюструє безперервний зв'язок германської складової українського етногенезу. Сюди ж треба додати і повсякчасна жидоненависть українців, яка багато разів призводила до масових винищень жидів на території України. Ця безодня ненависті між українцями і жидами призвела до того, що під час влади жидобільшовиків саме українці стали основною ціллю винищення, для чого був організований голод, що призвів до смерті мільйонів українців. Спустілі землі були заселені московітами (у селах) і жидами (в містах).
Ще на користь версії про німецьке походження українців говорить їх багатовікова ворожнеча з поляками, яка скінчилася тільки після остаточного знищення цього бридкого народу та організації на землях колишньої Польщі семи провінцій Рейху.
Звісно, я ніяким чином не стверджую про співрозмірність німців і українців. Ні і ще раз ні! Українці дуже пошкоджені, дуже схиблені слов'янством. Я, як людина, що має половину української крові (по матері, мій батько був німцем, одним з тих ста сорока чотирьох тисяч героїв, що на протязі 43 року Нової ери запліднили чотири мільйони українських жінок для того, щоб покращити людські якості по програмі "Німецьке сім'я усюди") добре відчуваю власну неповноцінність у порівнянні, навіть з людьми, у яких відсоток німецької крові більший всього на декілька відсотків. Я знаю, що всі мої погані риси, всі вади, то є наслідки української частини моєї крові. Але німецька частина дозволяє долати чи, принаймні, тримати під контролем всю ту погань. У моєму послужному списку немає жодного зауваження, я отримав два Залізних хреста і багато інших нагород від командування. Я вірний солдат Рейху, готовий вмерти за німецький народ та фюреру, який вже неодноразово проливав за се кров, свою і ворогів.
Виходячи з цього, я впевнений, що насправді відсоток німецької крові в мені переважає. Бо до п'ятдесяти відсотків батьківської крові в мене додається ще нехай і невеликий відсоток німецької крові від матері-українки (бо ж українці, як я довів у своїх роботах, то є зіпсовані слов'янством готи). Через це, я вважаю, що солдатам з домішками української крові можна давати першу категорію союзників, звісно на засадах індивідуального відбору. Самих же українців можна перевести з категорії слуг, до категорії молодших друзів, в якій знаходяться хорвати, іспанці та фламандці.
Вибачаюсь за довгий відступ, але він був необхідний, щоб зрозуміти подальші події. В Центральній бібліотеці Сумського дистрикту я завершував свою історичну роботу і писав пропозиції до Рейхсконцелярії з національних питань. Одного вечора я завершив роботу і вийшов пройтися. Лікарі радили мені гуляти та дихати свіжим, то я пішов в міський парк імені Матеуса Мельтцельдера, льотчика, що загинув при бомбуванні Сум під час першої Великої війни, коли були здолані жидобільшовики.
Я йшов набережною, коли до мене підійшла дівчина. Вона була красива, але по її вимові я миттєво зрозумів, що вона з слуг. Вона казала мені якісь приємні речі і виражала зацікавленість, але я не звернув на неї уваги, бо поставив собі за ціль одружитися лише на жінці з більш високим відсотком німецької крові (можливо, це моє бажання звучить зухвало, але я зареєструвався у Рейхскомісії по справах онімечення і чекаю того щасливого моменту, коли якась жінка німецької крові згодиться створити сім'ю з бойовим офіцером вермахту, нехай і союзником другої категорії. До речі, якщо мій проект буде схвалений і я отримаю першу категорії, то це надасть мені право одружуватися з жінками з більш високим відсотком німецької крові без погодження з Комісією).
Під час третьої Великої війни, в якій я приймав участь, в мене був шанс одружитися на німкені. З Мексики, де почалося повстання, підбурене жидоамериканцями, були евакуйовані меноніти, німці, що давно переселилися на Американський континент, але зберегли свою тожсамість. Я познайомився з однією жінкою, донькою менонітського ватажка, отримав дозвіл на шлюб з нею від Рейхскомісії по онімеченню, яка вважала, що не дивлячись на стовідсоткову німецьку кров, я можу одружитися з нею, бо вона пошкоджена участю в забороненій на території Рейху секті. Нажаль, за кілька днів до весілля, моя майбутня жінка була вбита партизанами, що тоді намагалися відволікти сили вермахту від останнього удару по американським військам, скупченим в районі Колорадо. Я особисто прийняв участь у переслідування і знищенні партизан, а також населення чотирьох графств, на території яких вони діяли. Потім я був відізваний на фронт, де був поранений, після чого мене і відкомандировано до Сум.
Так ось, я гуляв по набережній, а дівчина, білявка, здається фарбована, намагалася звернути на себе увагу. Але марно, бо я ніколи не мав стосунків з жінками з слуг. Я знаю, що деякі солдати і, навіть, офіцери, дозволяють собі стосунки зі слугами жіночої стати, а то й з рабинями. Ніколи не розумів цього. На мій погляд, стосунки з рабинями, то те саме, що стосунки з тваринами, бо ж вони дійсно стоять на низькому рівні і не можуть вважатися людьми. Коли я прибув до свого володіння, то управитель з числа українців спробував запропонувати мені молоду рабиню для розваг. Мої раби, здебільшого татари переселені з земель, які увійшли у провінцію Рейху Середня Волга. Визнаю, що в тій татарці було щось красиве і загадкове, що збуджувало і привертало увагу, але це діяло тільки на чужу мені, ненімецьку частину моєї крові. Німецька ж частина говорила, що раби, то є раби і як би вони не виглядали, вони тварини, які повинні підкорятися і працювати. Слуги ж повинні служити. Між ними і нами, я вважаю, не повинно бути нічого спільного.
То я не взяв рабиню і нагнав дівчину, бо вважав, що вона одна з тих, хто продають себе за гроші, а це ж так огидно! Я зайшов в ресторан біля ріки, який тримав пан Руджері, італієць (категорія друзів). Я замовив пива і сів за стіл обдумати один з пунктів проекту, який готував. Коли побачив поруч іншу дівчину. Вона говорила довершеною німецькою і виглядала, як німка. Звичайно, що чистокровні німкені, зазвичай не виїздять за межі провінцій Рейху. Але ж рейхскоміссаріат Україна був одним з самих спокійних, а вище керівництво тут повинні були здійснювати чиновники з відсотком не менше 75%. То вона могла приїхати услід за чоловіком. Я крадькома дивився на неї і отримував насолоду від споглядання цього німецького дива. Цей шляхетний носик, білі кучері, гордий погляд, блідо-рожеві губи.
Вона повернулася до мене і попросили вогню. Я дістав запальничку, на ній була викарбувана подяка керівництва за мужність при осаді Олександрії, допоміг дамі і запалив сам. Вона щось спитала і скоро ми вже сиділи за однім столом. Вона розповіла, що приїхала в Суми разом з батьком, який керує місцевим заводом корпорації "Сіменс", що робить устаткування для нафтової промисловості. Вона казала, що Суми непогане місто, чисте, охайне, але нудне. Дійсно, підходящої компанії тут не було. Місцевий бомонд складався з людей, що мали відсоток не більше шістдесяти. До того ж, більша частина не мала нормальної освіти. У Сумах не було театру (окрім того, що для слуг, але туди б вона не пішла), кінотеатр був один і по багато раз показував одні і теж фільми (нові фільми приходили рідко і то, тільки коли вже був завершений їх прокат в провінціях Рейху.
- Мені нудно, Гансе. – казала вона і бралася за чарку коньяку.
Я пив пиво. І в якийсь момент відчув що воно стало гірким на смак. Та не звернув увагу, бо зосередився на Марті, так звали прекрасну панянку. Вона щось розповідала про літо в Тавриці (вона мала вільний доступ на території провінцій Рейху, то відсоток в неї повинен був бути не менше аніж 75%!), коли я відчув слабкість. Очі закривалися, тіло робилося важким і некерованим. Я був у військовій формі і злякався, що зганьблю її, якщо ось зараз просто впаду серед ресторану, повного відвідувачів з числа союзників та друзів.
Далі я нічого не пам'ятаю. Отямився я темній кімнаті без вікон, обшитій чимось м'яким. Я нічого не розумів окрім того, що в мене дуже боліла голова. Я подумав, що опинився в інфекційному боксі лікарні. Можливо, я чимось заразився під час перебування в Америці, то мене знадобилося ізолювати. Все здалося мені ясним: в ресторані мені стало погано, було викликано лікаря, який діагностував хворобу, через яку мене і помістили в бокс.
Та всі ці вигадки були зруйновані, коли в кімнати запалилося світло і в неї увійшли чотири озброєних хлопця в масках. Вони повідомили мене, що я викрадений і мушу їм підкорятися. Судячи по голосам, їм було років по двадцять, вони виглядали такими серйозними, що я зареготав. Я бойовий офіцер, я пройшов Велику війну і ще кілька досить важких і кривавих компаній. Я бачив таке, чого ці сосунки не могли побачити за все своє жалюгідне життя. Я сміявся, а вони наставили на мене пістолети. Браунінги моделі 52-го року Нової ери. Вони думали цим налякати мене. Дурні. Я бачив наставлені на себе кулемети, під час операції в рейхскомісаріаті Єгипет мене ледь не розстріляли зі стародавньої гармати, в дуло якої я міг засунути руку. А вони пугали мене цими Браунінгами, зробленими радше для заспокоєння жінок, аніж для вбивства.
Я сказав їм, що не боюся ані їх, ані смерті. Я офіцер вермахту, нехай і допоміжних сил, але вермахту. То я не буду їх слухатися і вимагаю терміново мене звільнити, а самім здатися військовій поліції, яка проведе слідство і визначить адекватне покарання за їх дії. Вони кинулися на мене збили з ніг, приставили до скроні пістолет. Я тільки сміявся з їх безсилля.
Вони пішли, а потім показали мені Марту. Вона була зв'язана і плакала. Бандити сказали, що уб'ють її, якщо я не буду виконувати їх вимоги. Я спитав, чого вони хочуть. Я почав говорити з ними лише через те, що мусив врятувати Марту. Бо вона була майже німкеня, а що може бути більш важливим, аніж людина з високим відсотком німецької крові? Якби можна було обміняти своє життя на її порятунок, я б це радо зробив. І це не високі слова, пане Шпеєре, під час американської компанії я витягнув з-під обстрілу льотчика люфтваффе, який був важко поранений. Нажаль, потім він помер у шпиталі, то мені не дали часткового громадянства, яке передбачене за врятування німця. Але ви можете перевірити по документам шостої дивізії, що мої слова - правда, я дійсно готовий пожертвувати власним життям заради людини з більш високим відсотком німецької крові.
Отже, коли я спитав викрадачів про їх умови, я не думав про те, щоб врятуватися самому, а лише про те, як врятувати Марту. Я чекав, що з мене вимагатимуть гроші. В мене ж були деякі заощадження, до того ж американська компанія була дуже успішна не тільки у військовому сенсі, а й з точки зору здобичі. Тільки в Бостоні та Філадельфії я зібрав багато золота та картин. А під час наступу на Колорадо моя рота зупинила велику колону біженців, серед яких виявилося кілька багатих жидівських родин, які ми розстріляли, а майно конфіскували. На момент викрадення на моєму рахунку в "Дрезднербанку" лежало десь біля ста двадцяти тисяч рейхсмарок, ще десь у 50-60 тисяч оцінювалося моє володіння під Сумами, також я мав опціон на володіння в Америці (біля тисячі акрів землі і п'ятдесят рабів). Я міг віддати їм гроші, бо знав, що бандити нікуди з ними не втечуть і будуть спіймані військовою поліцією.
Але викрадачі здивували мене своїми вимогами. Вони потребували вчити їх українській мові. Тобто мові українців, зараз вже майже повністю забутій, бо ж українці, що отримали статус слуг, розмовляють на спрощеній німецький, а ті, хто став рабами, розмовляли, як і всі раби, на власній, дикій і грубій мові, у кожному рейхскомісаріаті різній.
Ви спитаєте мене, а звідки я знав українську? Я вивчив її для наукових досліджень. Вже моя мати, хоч була стовідсоткова українка (а значить хоч на кілька відсотків німкеня, як нащадок готів), розмовляла спрощеною німецькою і трохи знала російську (це мова, якою розмовляли жидобільшовики, допоки їх не було розтрощено у 13-му році Нової ери. Зараз російська лягла в основу рабської мови рейхскомісаріатів Московії, Урал та Кавказ. Тим більше, що вивчення німецької мови рабами категорично заборонено і суворо карається. Раби не повинні знати людської мови). Так ось, мені треба було читати історичні документи, щоб довести безперервну німецьку лінію у історію українців. Для цього я вивчив українську і російську завдяки посібникам, які отримав з дозволу Рейхскомісії по науковій доцільності. Ці посібники видавалися дуже обмежено, бо діяв один з двадцяти постулатів великого Гіммлера: один Рейх – одна мова.
І ось ці люди якось дізналися про мої знання і вимагали вчити їх українській мові. Чи треба казати, що настільки абсурдна вимога мене вкрай здивувала. Я спитав викрадачів, навіщо їм потрібна мертва мова не дуже успішного, з історичної точки зору, народу? Вони відповіли що хочуть знати українську мову, бо вони українці. Їх німецька була непоганою, здається, вони навіть мали хоч якусь освіту, що серед слуг -рідкість. Я порадив їм не хизуватися своєю українскістю, а соромитися її. Бо єдине, чим можна гордитися в цьому світі, це належністю до Рейха, до великого німецького народу.
- Вчить німецьку мова, читайте твори великих німецьких письменників, записуйтеся до війська, бо тільки тоді у вас буде надія стати на шлях онімечення, вибитися з слуг, хоча б у союзники четвертої категорії.
Але вони не чули мене. В їх юні голови пробралася отрута і вони казали, що народилися українцями і хочуть знати власну мову. Та як посібники їм не дістати, то вони вирішили викрасти мене, бо знають, що я знаю українську мову. Про це вони здогадалися, бо у Центральній бібліотеці я був єдиним читачем, що брав кілька десятків книг і газет українською, що залишилися після Великого очищення від бруду, здійсненого по наказу Рейхскомісії дисципліни духа.
Пане Вольфгане, я щиросердно намагався переконати їх в марності, майже злочинності їх намірів вивчати заборонену владою мову, але вони стояли на своєму. Вони були молоді та гарячкуваті, я бачив вогонь боротьби, що палав в їх серцях. І я вирішив, що зможу переконати, вилікувати від їх хвороби, а також врятувати бідну Марту, що потрапила в їх лапи. Я погодився давати їм уроки. Я сподівався, що ось-ось схованку викрадачів знайде військова поліція. Так, колись Сумський дистрикт був одним з небезпечних, але після чотирьох операцій докорінної чистки, було ліквідоване все підпілля і партизанські загони. Звісно, що й досі траплялися випадки, коли раби втікали до лісів, але там вони жили дикунами і навіть не робили спроб нападати на поселення, а тим більше викрадати солдат чи офіцерів допоміжних сил вермахту. Я вважав, що моє зникнення буде помічене і швидко розкрите. Ще скоріше повинні були хватитися Марти. Але минали день за днем, а визволення не приходило.
Я був запертий в своїй темній кімнаті, куди мені приносили їжу і виносили помиї (в цьому помешканні не було навіть каналізації!). Два рази на день до мене приходили учні, які старанно конспектували лекції, які я їм читав. На час лекції мені закривали очі, щоб я не міг бачити своїх учнів. Викрадачі казали, що після курсу лекцій вони збиралися відпустити мене, але я не дуже вірив в ці обіцянки. Як військовий я знаю, що довіряти можна тільки мертвому ворогу. А я був для них ворогом, бо був уособленням Рейху, якій вони вважали злом! Так, так, пане Вольфгане! Злом! Знаєте, про що вони мріяли? Про створення незалежної української держави на території одразу трьох рейхскоміссаріатів! Держави в якій вони мріяли бути повноцінними громадянами, а не слугами!
Я дивувався їх тупості, пане Вольфгане! У той час коли у світі залишилося лише дві країни: Рейх та Імперія сонця, що сходить, ці дурні підлітки мріяли про власну державу! Вони не розуміли, що час слабаків, час зіпсованих народів залишився в минулому! Що ніяких інших держав, аніж Рейх та Імперія, існувати більше не могло! І всі їх плани про якусь там Україну, це утопії! Я казав їм це, кожної лекції я намагався переконати їх покинути свої нездійснені мрії, опуститися на землю і спробувати зробити те, що в їх силах: служити Рейхові. Служити, щоб здобути спокуту за вину своїх предків, які забули про свою німецьку кров, ослов'янилися, зробилися з господарів рабами.
Але ці хлопці не хотіли мене слухати. Примушували мене розповідати їм про ту кляту мову, а не про те, як їм слід жити. Вони погрожували Марті, я сказав кожного дня показувати мені її, бо хотів бути впевнений, що вона жива. Я дивився на її арійські риси і мріяв про те, що коли це все закінчиться, то ми поберемося і в моїх дітей буде значно вищий відсоток аніж у мене. Вони будуть такими ж само хоробрими, як я і такими ж саме німцями, як їх мати, вони зможуть стати друзями вищих категорій, чи, навіть, німцями по духу (якщо буде відповідне рішення Рейхскоміссії по онімеченню)! Ці мрії надавали мені сил витримувати той полон, соромний для бойового офіцера.
Кілька разів я міг втекти. Принаймні, міг спробувати. Ці діти, вони не вміли поводитися зі зброєю, вони не правильно тримали пістолети, вони не чекали нападу, бо звикли до мене. Я б спробував вирватися, але я не хотів ризикувати життям Марти. Бо німецька кров коштує більше за золото. Я читав їм лекції. Читав навмисне з помилками. Я вчив їх зовсім не українській, а іншій мові, яку вигадував прямо на лекціях. Вони не правильно вимовляли слова, робили помилкові наголоси, хибно будували речення. Якби у світі була ще людина, яка б знала українську, вона б не зрозуміла цих дурників, якби б зустрілася з ними.
Але вони були впевнені, що те, що вони вчать, то саме українська. Вони повторювали бридкі українські слова з таким натхненням, як я голись повторював присягу на вірність Рейхові. Вони разом збиралися і співали пісні, сумні та варті лише презирства пісні тих ослов'янених скотів, що забули про своє арійство, про німецкість, проміняли їх, на плодючість цих земель, на яких навіть нероба міг непогано жити.
Моя відпустка проходила, я вів курс до завершення і вважав, що скоро ми з Мартою звільнимося. Коли на одній з лекцій трапилося щось надзвичайне. Я сидів, як завжди, з закритими очима, коли в кімнату заскочили якісь хлопці і почали бити іншого. Мене поставили до стіни, приставили пістолет до голови. З криків я зрозумів, що було викрито зрадника. Тобто вони вважали, що це був зрадник, а це ж була єдина нормальна людина в цьому кублі збоченців. Той хлопець написав доповідь про українців і відправив її поштою до військової поліції. Але підпільники виявилися не такими вже простими, бо змогли якось здобути той лист й викрити зрадника. Йому зачитали вирок і вбили тут же, в кімнаті. Як я розумів з почутого, кожен хто був, вдарив зрадника ножем.
Коли вони били, вони казали якусь лайку. Німецькою, лайок українською я їх не навчив, бо не знав, у посібниках про таке ж не пишуть. І ось черговий удар, вже мабуть у тіло мерця. І лайка. В хриплості голосу я впізнав голос Марти. І тут мені відкрилося, що я став жертвою великої брехні. Та Марта, вона ніяка не німка. Вона одна з слуг, просто дуже добре знає німецьку і поведінку справжніх німкень. Можливо, вона прислужувала справжній німкені і так усьому навчилася. Її розповідь про батька – брехня. Її батько, в кращому випадку, якийсь інженер на заводі. І її не викрадали, вона сама з цих підпільників. Кожного дня приходить, наряджається у ту сукню, в якій я її зустрів в ресторані, їй в'яжуть руки і показують мені.
І я у все це повірив! У цю погану, копійчини не варту виставу! Це через ту кров, через ненімецьку кров в моїх венах! Це вона, клята! Це через неї я дозволив себе обманути!
Коли всі пішли, я сів писати цей лист. До вас пане Вольфгане. Я не знаю, як мені вдасться передати його. Завтра я планую напасти на хлопця, який приносить мені зранку їжу. Він давно не боїться мені і довіряє. Я розповідаю йому про те, як воював в Африці і Америці. Я кажу йому багато дурниць, бо він їх чекає. В його уяві, війна – це щось яскраве і веселе, як пригодницьке кіно. Він не знає, що війна, то важка, знесилююча праця, що на війні гинуть, отримують поранення. То я розповідаю тільки про те, як збирав здобич, чи як за мною впадали жінки, які хотіли втекти з концентраційних таборів, збудованих для залишених живими американців. Він слухає і радо ковтає слинку. Він здоровий хлопець, але він нічого не зможе зробити проти бойового офіцера. Нажаль, у нього немає з собою пістолета. Він може бути у охоронців в коридорі. Там завжди хтось сидить. Треба бути тихо знешкодити хлопця, а потім вискочити в коридор і напасти на тамтешнього охоронця. Впевнений, що він там буде один.
Їх взагалі небагато, пане Вольфгане. З їх розмов я зрозумів, що вони не мають контактів у інших містах. Здається, це не мережа, а поодинокий випадок. Хоча це треба добре перевірити, можливо вони брехали мені. Та навіть, якщо є якась мережа, вона не може бути великою. Лік йде на десятки, у кращому випадку на сотні людей. І ця жменька дурнів мріє про те, що піти проти Рейху! Проти наймогутнішої держави світу! Навіть японці, що володіють Азією та Австралією, визнають першість Рейху і імператор має титул молодшого брата фюрера! Рейх найміцніший на Землі, зараз Люфтваффе готується до виходу у космос! Хіба не треба бути дурнем, щоб спробувати боротися проти такої моці! І за що боротися? За країну, якої ніколи не існувало, за мову, якою ніхто не говорить, за народ, більша частина якого стала слугами, а деякі і рабами!
Пане Вольфгане. Я не знаю, чи буде успішною моя втеча, але сподіваюся, що хоча б оцей лист ви зможете отримати. То перерахую головних діючих осіб підпільників. Я не бачив їх, то не можу описати, як вони виглядають, розповім лише те, що чув. За ватажка тут хлопець, якого звуть Зігфрид, але він вимагає називати себе Орестом, це таке українське ім'я. Вони всі мають за другі українські імена. Той Зігфрид, він має відношення до військових складів, бо це він, судячи з розмов, дістає зброю та набої. Саме з Зігфридом я розмовляв частіше за все. І саме він намагався переконати мене приєднатися до руху повстанців! Мене! Бойового офіцера, що вісім років воював у славу Рейху!
Я коротко опишу декілька з бесід, яки відбувалися між нами. Щоб перемогти ворога, краще знати його логіку, навіть таку ось схиблену. Дивіться самі, якими аргументами Зігфрид намагався переконати мене:
- Невже ти віриш, що німці дійсно найкращі люди в світі? – питав він у мене.
- Не вірю, я просто впевнений в цьому.
- Ти не бачив серед німців тупих чи некрасивих, чи боягузів, чи пияк?
- Бачив, але це виключення. Вони і не німці, то прояви домішок іншої крові.
- Коли ти воював, чи були у твоїй дивізії німці?
- Так були. Командир дивізії, командири полків та танкового батальйону.
- Так, а в атаку німці йшли? Під кулі і постріли?
- Ні, бо серед рядового складу німців не було. Ми ж дивізія з допоміжних військ.
- Але саме ваша дивізія була попереду атак, саме її кидали на нездолані позиції ворога! Вас використовували, як гарматне м’ясо!
- Нас не кидали, ми самі йшли, бо кожен з нас мріяв померти за Рейх!
- Рейх, що тобі дав Рейх? Чому ти готовий вмерти за державу, яка зробила тебе громадянином третього ґатунку!
- Я не громадянин Рейху, бо його громадянином може стати тільки німець, або хтось з близьких друзів чи німців по духу, за спеціальним рішенням Рейхскоміссії по онімеченню.
- Ти навіть не громадянин, ти – ніхто в Рейхі! І за нього ти проливаєш кров! Чому хтось народжується вже маючи все, а ти повинен проливати кров, щоб заробити хоча б невеличку частинку!
- А чому хтось народжується високим, а хтось низьким? Чому один – чудово стріляє, а інший – ні, чому один – спортсмен, а інший – каліка? Людині притаманна нерівність, але Рейх дає можливість мені, навіть не громадянину, заслужити це високе звання. Навіть ви, як я розумію, слуги, навіть ви можете хоч і не набагато, але змінити своє життя.
- Ага, стати союзником четвертої категорії!
- Це дасть можливість служити у війську, а служба вже відкриває двері до більш високих щаблів. В нашій дивізії служив румун, якому по виходу у відставку було визнано німцем по духу. Чи це не мета!
- Лайно! Бо насправді, ти нічим не гірший за німця! Усі люди рівні! Бог створив Адама, а не німця!
- Християнська облуда.
- Ти не віриш у Богу?
- Ні. Бо як можна вірити в бога, який втілився у жида! Знаєш, що може бути ганебніше і мерзотніше?
- Що?
- Жидівка! Коли ми воювали в Колорадо, то нам допомагали загони місцевих, які перейшли на бік Рейху. Якось вони захопили кілька сотень полонених, вбили чоловіків, а жінок зґвалтували. Усіх підряд. А там були і жидівки! Так ось, ґвалтівникам я наказав просто відрізати член, але тих, хто ґвалтував жидівок, я наказав розстріляти. Бо це були не люди, а істоти! Трахати жирівку, це гірше аніж собаку!
- І ви вбили їх?
- Так. На мене була подана смішна жалоба, наче я покарав ґвалтівників, бо сам таємний жид. Але прийшов наказав взагалі перебити усіх перебіжчиків. Ми перемогли і те лайно вже було нам непотрібне.
- А ти не боїшся, що колись і ти зі своєю половиною української крові станеш непотрібним Рейхові?
- В мене менша половина цієї клятої української крові. І я вірний Рейху солдат. А попереду ще війна з косоокими.
- Ти думає, що Рейх піде на імперію?
- У світі повинен бути один господар. Косоокі вважають себе рівними німцям, а це неправильно. І Рейх навчить тому, хто головний. Не зараз, бо тільки-но завершене здолання Америки. Двадцятирічна війна забрала дуже багато сил. Хоча косоокі теж не в силі, бо ж досі давлять повстання в Індії.
- Коли Рейх і Імперія зійдуться, у нас з’явиться шанс!
- Жодного. Рейх міцний, як ніколи. Згадай про тих дурників поляків. Вони повстали, коли Рейх почав остаточну війну в Америці. Вони думали, що коли головні сили вермахту на іншому континенті, то в них є шанс! Але вистачило й кількох допоміжних дивізій, підкріплених нашвидкуруч набраними загонами, щоб розбити військові сили повстанців і почати операцію очистки території. Що зараз залишилося з поляків, окрім спогадів? Польщі, як і не було, на її місці квітнуть провінції Рейху!
- Але поляки протрималися майже три роки! На них кидали війська аж з Африки!
- Дурні плітки. Ніяких додаткових військ не знадобилося. Бо не треба багато військ, щоб перемогти дикунів з рушницями! В них же не було ані танків, ані артилерії! Як розповідали ветерани, це була радше не війна, а полювання. Були бійці, які мали по кілька тисяч вбитих поляків на особистому рахунку. Що вже казати про той час, коли почалося остаточне очищення територій!
- Колись вони очистять все і тут. Прийдуть і вигонять тебе з твого маєтку, який займе чистокровний німець!
- Рейх цінує приватну власність своїх вірних солдатів. Коли під Сумами почали будувати літовище для посадки літаків з Японії, то наділи, які належали союзникам третьої і четвертої категорії були викуплені. Викуплені за належною ціною, хоч у деяких господарів не було і десятої частини німецької крові.
- Ти так впевнений, що Рейх не здолати?
- Так.
- А ти читав книги Кордела?
- Ні, хто це такий?
- Це письменник. Американський. Його твори заборонені, але мені розповідали про один з них. Фантастичний роман, в якому розповідається, що японці таки не напали на жидобольшовіків у перший рік Великої війни. І що жидобільшовики змогли не тільки вистояти, але й розбити війська Рейху!
- Дурниці! При чому тут японці? Рейх переміг жидобольшовиків самотужки! Так само, як і жидоамериканців! І цей письменник, як його?
- Кордел.
- Так ось цей Кордел, мабуть, божевільний, якщо вигадує таке! А божевільні повинні бути ліквідовані!
- Його розстріляли ще у двадцятому році Нової ери, як тільки Рейх захопив Британію.
- Це добре. Але як ця зараза дійшла до вас, сюди?
- Гансе, то не зараза, то думка про те, що якби тоді все склалося трохи по-другому, світ був би інший. А якщо могло скластися по-іншому тоді, може і зараз!
- Дурниці. Огидно слухати!
- А тобі не огидно, що ти не знаєш свого батька?
- Мій батько - німецький народ!
- Твій батько якийсь бовдур, добрих сюди не присилали, який трахав жінок і, навіть, не бачив їх облич! Як тварина!
- Мій батько дав мені найкраще, найголовніше, що в мене є – німецьку кров. Без якої я був би ніким. Одним з слуг, на кшталт тебе, Зігфріде.
- Я Орест.
- Ти слуга. Але ти розумний хлопець. Ти можеш заслужити підвищення!
- Ага, може навіть одружитися на якійсь німецькій потворі, яка не знайде собі жениха по краще!
- Не смій говорити погано про німецьких жінок. Вони частина найдовершенішого народу, який зараз володіє половиною світу, а скоро володітиме їм усім!
- Не одна держава не існувала вічно. Вавилон пав, пав Рим, пав Вашингтон! Впаде і Берлін! Це історія!
- Історія зупинилася, історії більше немає. Настав час Рейху, який триватиме до кінця часів, якщо такий буде.
- Ні.
- Так. І ти хочеш повстати проти того, що прийшло назавжди. Якщо не жалієш себе, то пожалій тих дітей, які слухають тебе і йдуть за тобою. Не дай їм зламати життя!
- Їм не залишено життя! Їм запропоновано лише стояти на колінах і терпіти! Але краще повстати і вмерти в бою, аніж так ось жевріти!
- Бою не буде, Зігфриде. Ніякого бою. Вас знищать, розчавлять і не помітять. Вас, всі ваші родини, ваших знайомих, можливо, навіть, усе це місто! Коли танк зносить гнилий паркан, то се не бій. І вас знесуть саме так! Подумай про це!
Пане Шпеєре, я провів із Зігфридом багато розмов і зрозумів, що він невиправний. Можливо, це хвороба, якесь дивне ушкодження мозку, яке не дозволяє розуміти звичайні речі, віддаючи перевагу дурницям і нісенітницям. Так чи ні, але він повинен бути знищений. Так само, як і інші ватажки бунтівників, яких я зараз перелічу.
Друга людина в підпільників, це та, яку всі звуть Олена. Я ніколи не чув її німецького ім'я, то думаю, що то і є Марта. Її я бачив тоді, в ресторані. Вона середнього зросту білявка, струнка, швидка в рухах, з зеленими очима і тонкою шиєю. Спитайте пана Руджері, він, як поціновувач жінок, міг її запам'ятати. Та Марта-Олена, може бути служницею в німецькій родині, або працювати в установах рейхскоміссаріату, тому вона дуже небезпечна.
Ще одного з керівників звуть Людвіг, а на український манер – Богдан. Він, мабуть, працює в якомусь гаражі, бо кілька разів розповідав про машини. Ще знаю, що він накульгує, це чутно по його ході. Фрідріх або Микола пов'язаний зі зв'язком. Він має можливість переслухувати телефонні розмови. Розповідає про них своїм товаришам. Ще є Фріда, вона ж Оксана. Здається, це та білявка, що намагалася звабити мене у парку, перед викраденням. Вона має стосунки з офіцерами, в тому числі і військової поліції. На неї треба звернути особливу увагу, бо ця дівчина має доступ до дуже важливої і секретної інформації. Інші члени групи, які приходили на мої лекції, не варті уваги. Їх треба виявити, перевести в рабів і відіслати подалі звідси. А ось ту п'ятірку, яку я перелічив, треба знищити, бо вона робить шкоду Рейхові. Хоч і невеличку, але шкоду. А навіть думки про шкоду Рейху повинні каратися жорстоко. Ну, не мені це вам казати.
З тим завершую. Сподіваюся, що моя спроба втечі завершиться успіхом і я зможу продовжити служіння Рейху. 24 гебельса 75 року Нової ери, капітан Ганс Кончалаба, союзник другої категорії, 50%. Хайль фюрер!
