Жила-була на світі шкарпетка. В маленькій мансардовій квартирці. Майже під самим дахом. Але то була не просто собі шкарпетка, а дивовижна шкарпетка з капішоном…
(Тут ми зробимо паузу, і відмітимо, що шкарпеток було все-таки дві, тобто, пара. Але, як ви зрозуміли, йдеться про особливі шкарпетки, а це дозволяє нам говорити про річ, як про особу, - в одиничному числі.)
Отож, шкарпетка відрізнялася від своїх «одноплемінників», була пихатою та самовпевненою. «Простаки!» - часто відзивалася вона про інші шкарпетки. – ну що ви можете, ніколи не бачите світу через в»язницю черевиків, а коли приходить літо і є можливість визирнути назовні через отвори та ремінці босоніжок-сандалей, вас просто скидають, бо ногам стає душно. І ввечері ви опиняєтеся в глухому кутку за ліжком. І досить часто про вас забувають, заледве раз-два вдягнувши. Тому, що ви НІЯКІ! Чорні, сірі… У вас немає індивідуальності, якоїсь родзинки. От і залишається вам гнити у кутку або служити постіллю для мишей.
Не те, що я! З найтоншого коттону, з потовщенням на п»ятці, з п»ятьма окремими відділеннями для пальчиків. Я не промокаю і не вбираю неприємний запах, бо виготовлена тільки з натурального матеріалу і маю потовідштовхуючі властивості. А колір мій настільки яскравий та приємний для ока, що навіть пес Бровко задивляється на мене, не те, що діти, з якими грається наша Дівчинка. А найголовніше – у мене свій стиль, неповторний образ, розроблений закордонними дизайнерами. Вашій постсоціалістичній країні таке навіть і не снилося. Ось подивіться, позаду мене красується легенький капішончик, що немовби парашутик чи вітрило надувається від вітру. Ним я навіть можу накрити нашу Дівчинку від дощу. Звичайно, якщо захочу… А на капішоні гордо пишається виведене іноземними літерами – Nike. Ось так! І хто з вас, тупі бездари, знає що це таке?
Мовчите?... Ну і мовчіть. Сопіть в дірочки на ваших заходжених п»ятках і завидуйте. Так, завидуйте, бо навіть псу Бровку зрозуміло, що Дівчинка любить найбільше мене. Вона просто у захваті від мене! Адже я – подарунок її дядька з Німеччини.
Та й одягала вона мене лише разів два: на змагання зі спортивних танців та на прогулянку з дядьком. Вона мене шкодує, навіть здмухує пил. І кожного ранку милується, немов букетом квітів.
Ну і треба сказати, є чим милуватися.
Звичайні шкарпетки лежали в кутку кімнати за ліжком і слухали безперервні теревені пихатої шкарпетки, якій рот не закривався. Відмітимо, цю історію вони вже чули безліч разів, тому старі панчохи вже знали її майже на пам»ять.
- Не має чим зайнятися, от і базікає, - прошептала шкарпетка в синьо-сіру смужку на вухо своїй сусідці. – От би відбігала цілісінький день по саду, відскакала на скакалці та класиках, відфутболила м»яча на спортивному майданчику, після цього і говорити відхотілося б. А так, лежить у шафі, чи на стільці і теревенить.
- А тобі не сумно отак, цілими днями лежати лежма на своїй полиці? – набравшись сміливості, запитала стара, як світ, шкарпетка, яка давно вже втратила пару і була самотньою. До того ж отримала дірку-травму після виснажливого походу в гори. Після цього і була закинута сюди на узбіччя життя.
- Мені? Щоб мені було сумно! – Та ви подивіться на мене! Хіба таким, як я буває сумно?! Та в мене такий потенціал! Ого-го… В нене ще все попереду. От незабаром наша Дівчинка їде в заморський круїз, це вам не м»яча ганяти в садку. Переді мною простелиться цілий світ!
Наступного ранку Дівчинка відкрила дверцята шафи, взяла свої гламурні шкарпетки, помилувалася ними… А коли вдягала, виявилося, що за цей час вона виросла і шкарпетки вже стали замалі. - Яка прикрість, - пожалілася вона мамі і поклала шкарпетки на місце. - Прийдеться запакувати їх в целофан і зберегти на пам»ять.
Шкарпетки з капішоном спочатку зблідли, а потім пожовтіли… від люті. А так, як целофан герметично не випускав піт назовні, то вони так і залишилися з жовтими плямами.
- Краще закінчувати життя десь у закутках комори, але зі спогадами про те, що ти пережила, - сказала стара самотня шкарпетка, яка багато бачила в житті, - ніж поховати себе в золотій клітці замолоду, так і не побачивши світу.
