Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51586
Рецензій: 96021

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 8176, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.138.101.219')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Національна географія

Дике поле 5. Мій перший успіх або Владюша - королі

© Владислав Івченко, 09-02-2008
Я ще повинен був пролежати в палаті кілька днів, щоб остаточно підлікувати обличчя, але вранці у вівторок прибіг мій денщик і доповів, що мене терміново викликає в штаб пан полковник.
- Ось ваша форма. – денщик простягнув мені кітель, штани, ботинки, бронежилет, теплу куртку. Ціла купа одежі.
- А що трапилося? – мені ліньки було вилізати з теплого кубла ліжка.
- Пан полковник наказав швидко! – перелякано віжповів денщик. Мабуть, натякав, що я винен підскочити і бігти. Я хотів послати всіх куди подалі і ще полежати, але денщик так серйозно дивився на мене, аж тремтів, що мені стало соромно за свою байдужість. Я виліз з ліжка і почав вдягатися.
- То що трапилося?
- Великий загін чорних перейшов річку.
- І що?
- Можливо буде напад на один з постів.
- А я до чого?
- Не знаю. Пан полковник наказав вам прибути у штаб.
Я одягався у військову форму і зненацька подумав, що це незворотній крок. Що я здався. Мене викрали, побили, примушують робити те, що я не хочу, а я не пручаюся. Я перейшов на їх мову, я одягнув їх форму. Я зламався. Мені гірко від тих думок.
- Пане лейтенанте, швидше! – шепоче денщик. Він непоганий хлопець, він так хвилюється, що аж спотів.
- Так, так, вже йду. – я одягаю ботинки, денщик кидається зав'язувати шнурки. Це якось неправильно, я не звик до такого, я впевнений, що всі люди рівні і зовсім не завдяки кольту.
- Не треба! – я відстороняю денщика і в'яжу шнурки сам. Потім іду за ним. Спочатку коридор, потім сходи, ми виходимо на пляц. Він великий і з усіх боків огороджений приміщеннями, яки прибудовані до стіни. Посередині пляцу будівля без вікон. Над будівлею башта. Там щогла з прапором. Це, мабуть і є штаб. Я не встигаю нічого роздивитися, як вже заходжу в середину. На вході два солдати з автоматами. Щось стривожено балакають, роздивляються мене. Є що роздивлятися, таке мальовниче обличчя рідко коли зустрінеш. Ми проходимо повз, денщик біжить сходами, я ледь за ним встигаю. Перший поверх, другий, третій. Коридор, двері. Біля одних денщик зупиняється.
- Вас сюди.
Коли я ще починав працювати журналістом, в мене був комплекс дверей. Мені важко було постукати в двері, відкрити їх і зайти. Якийсь бар'єр, який я здолав тільки з набуттям досвіду. То зараз вже не гальмував, відкрив двері і зайшов. Так зрозумів, що потрапив у приймальню. В кімнаті за столом сидів прапорщик і щось друкував на машинці. А ще були двері ліворуч і праворуч. Куди мені йти? Як людина православна, я завжди, коли постає таке питання, йду праворуч. Те саме зробив і зараз. Схопився з ручку дверей, але вони були закриті.
- Вам туди. – прапорщик ані на мить не припинив друкування, просто сказав і кивнув головою. В нього була навіть не електрична друкарська машинка, а древня, ручна. Це точно дев'ятнадцяте століття!
Я пішов до інших дверей, хотів їх відкрити, але згадав про правила хорошого тону. Постукав.
- Там подвійні двері, вони не почують. Заходьте. – сказав прапорщик. Сам все вистукував літери. Як справжня секретарка.
Я потягнув на себе двері, вони виявилися важкі та тихі. Потім ще одні і я всередині. Велика кімната, великий стіл, великий прапор України, великий портрет президента (ще до отруєння). У кімнаті стояли полковник Москаленко, підполковник Савельєв та ще два незнайомі мені офіцери.
- Лейтенанте, проходьте. – запросив мене до столу Савельєв.
Офіцери роздивлялися велику мапу, що майже повністю вкрила собою стіл.
- Знайомтеся, це лейтенант Бар-Кончалаба, який тепер буде очолювати нашу артилерію. Нас з полковником ви знаєте, це майор Капуста, він відповідає за бронетехніку, це капітан Григоров, він керує розвідкою. – представив мене Савельєв.
Пани офіцери простягнули мені руки і пожали мою. Потиск рук говорить про багато чого. Якщо людина ледь тисне руку, то, скоріше за все, вона не дуже зацікавлена в знайомстві. Якщо людина тисне руку з усієї сили, то в неї короткий член або ще якісь особисті проблеми, що потребують швидшого самоствердження, хоч би і за рахунок потискання (тут треба робити виключення для скульпторів, які міцно тиснуть руку просто тому, що у них дуже сильний потиск). Пани офіцери тиснули руки середньо, що ні про що не говорить.
- Вранці великий загін чорних перейшов річку. Десь біла півтисячі. Через кілька годин вони можуть вийти на наші позиції. До того часу вам, лейтенанте, треба підготувати артилерію. Навряд чи чорні будуть нападати на базу, скоріше виберуть один з віддалених постів. Який і треба буде підтримати вогнем. – проговорив Савельєв. Щур щуром, я відчував до нього відразу, хоча казав він, наче, не такі вже дурниці.
- Капуста, готуєш штурмову групу. Три БТРи. Григоров, нехай пости посилять спостереження. Ми повинні знайти чорних раніше, аніж вони нападуть. – це вже вказував Дід, якого тут всі помітно поважали. – Попередьте і нафтовиків. Чорні можуть піти і на них. Посилене чергування. Всім бути на зв'язку. Питання є?
- Є. Наскільки ми можемо розраховувати на артилерію? – спитав Капуста і подивився на мене. Трохи зневажливо. Я не знав, що відповісти, тільки подумав, що одні овочі. Майор Огурцов, його жінка у дівоцтві Тиква, ось тепер Капуста. А ще ж покійний Бараболя. Овочеве місце.
- Думаю, що не дуже. Але лейтенант зробить все необхідне, щоб підготувати артилерію до бою. – відповів Савельєв.
Капуста посміхнувся. Дід тикнув пальцем у мапу.
- Ось тут. Вони вдарять по сьому посту. Підійдуть лісом і вдарять. Нехай всі прислухаються. Чорним знадобляться драбини, які їм треба вирубати у лісі. Якщо десь буде чутно удари сокири, то чорні саме там. А тепер по місцям. Савельєв, відведи лейтенанта на батарею.
Я вийшов за підполковником, трохи засмучений зневагою офіцерів. Ну звісно. Я для них ніхто – цивільне чмо. Помилка з погонами лейтенанта. Вони, навіть, не розуміють, що таке поет. Ідіоти у формі. Чихав я на них.
Ми з підполковником вийшли з штабу, пішли пляцом до стіни, піднялися на неї. На площадці я побачив дві гармати і міномет.
- Ось це ваше господарство. – Савельєв трохи посміхнувся. Бо гармати були іржаві і похнюплені. Видно, що користі з них жодної. – Праворуч від нас сім постів і ліворуч ще п'ять. Їх видно. Це наші позиції. При напади артилерія повинна підтримувати пости. Особливо сьомий. Це ось тай, найдальший ліворуч. Все зрозуміло?
Я впевнено кивнув головою. Я був людиною з вищою освітою, то вирішив, що така примітивна справа, як війна не буде для мене заскладною.
- Зараз проведу пристрілку.
- Ніяких пристрілок. В нас обмаль боєприпасів.
- Обмаль, це скільки?
- Здається, двадцять снарядів для гармат і ще менше для міномету.
- Але цього замало!
- У нас всього замало. Але ми повинні виконувати задачі тим засобами, яки є. Працюйте.
- А де артилеристи?
- Їх не залишилося. Всі загинули з Бараболею. Зараз я вам пришлю кількох солдат з господарчого взводу.
- На кожну гармату потрібно по п'ять, а ще три на міномет!
- Я можу вам дати не більше трьох. Ну ще ваш денщик.
- Але...
- Ніяких але! Тільки "так"! Інші відповіді в ПСОГВ не приймаються! – Савельєв переможно посміхнувся і пішов геть. Я залишився сам на площадці з безпорадними гарматами. Це точно був якийсь Кафка. Іржаві гармати, майже без снарядів. Як статуї забутих богів. І мені треба оживити їх, треба підготувати до бою! Смішно. Я пнув одну з гармат в здуте колесо. Мертвіша за мертвих.  Та вони просто знущаються з мене! Віддають накази, які неможливо виконати! Воюй металобрухтом! Ідіоти!
Я у розпачі підійшов до стіни і подивився за неї. В мить застиг. Бо побачив безкрайній степ. Ось ще тут, біля постів були невеличкі гайки, а далі лише степ. Сірий безкрайніх степ. Дике поле. Пусте, але загрозливе, вороже. Я дивився на нього, як на ворога. Відчував, що це не моя земля. Оцей степ, зарослий травами, він не мій. Моя земля, то лани і сади, села та ставки. А тут був степ.
- Відійдіть! – денщик, який прибіг на батарею, кинувся до мене і відтягнув від стіни.
- Що ти робиш? – я був готовий до абсурду, але не в таких дозах.
- Не можна підходити до стіни!
- Чому це?
- Чорні іноді підбираються досить близько. Приповзають вночі, ховаються у сухій траві, годинами чекають, поки хтось вигляне. І стріляють! Не можна підходити до стіни і стояти! – денщик важко дихав, він, мабуть, дійсно перелякався.
- Добре, я не буду підходити до стіни. Де солдати?
- Зараз вони прийдуть. Пан підполковник наказав, вони вже біжать.
- Чого тут все таке запущене?
- Як капітан Бараболя загинув, тут не було господаря.
- І за два місяці так все занепало?
- Так. З батареї ж нікого не залишилося. Сюди ніхто не приходив.
- Добре. Іди підгони солдат, в нас мало часу.
- Слухаюсь! – він побіг, а я пішов дивитися гармати. Згідно з маркировкою це були гаубиці Д-30. Про Д-30 я не знав анічого. А про гаубиці пам’ятав, що це гармати, які можуть вражати цілі як прямою наводкою, так і навісною стрільбою. Ну, навішувати тут було нічого. Будемо працювати прямою наводкою. До того сьомого посту десь біля чотирьох кілометрів. Така гаубиця може бити кілометрів, здається, на десять. Є запас. А ось міномет сьомому посту не допоможе. Вони стріляють на кілька кілометрів. На чотири не потягне.
- Пане лейтенанти, особовий склад батареї прибув. – доповів мені денщик. Про особовий склад він перебільшив. Бо це не склад, це щось незрозуміле. Якісь худі та невеличкі, замурзані. Вони байдуже дивилися на мене, троє хлопчиків у військовій формі. Здається, це були найгірші солдати ПСОГВ і ось з ними мені треба було підготувати артилерію. Бу-га-га.
- Ось, товариш лейтенант. – денщик простягнув мені планшет і бінокль.
- Що це?
- Це капітана Бараболі. Він на операцію їх не взяв. Це батарейні мапи і бінокль. Ще можу принести бусоль.
- Принеси. – денщик побіг. Я подивився на трійцю нових підлеглих.
- Значить так, бійці. Зараз п'ять хвилин на вмивання. Це артилерія, а не пекло. То ви повинні бути схожі на солдат, а не на чортів. Все зрозуміло? П'ять хвилин. Засікаю. Хто запізниться, получить наряд позачергово.  
Судячи з того, як вони неквапливо повешталися вмиватися, моя погроза виявилася їм байдужа.
- Або викреслю з черги до жінок! – ось вже хлопці побігли швидше. Так, ну один кнут я вже знаю.
Відкрив планшет покійного Бараболі. Колись в мене був дуже схожий. Мій дід був артилеристом, то залишив його онуку. Зі свинячої шкіри, з багатьма відділеннями для мап, зі спеціальними кишеньками для олівців і гумки. Розкішна річ. Ось тут така ж, тільки більше затягана. Всередині планшету виявилося кілька порнографічних фотографій. Судячи зі всього, небіжчик поціновував жінок з непересічною кормовою частиною. Первісні Венери, тільки з невеличкими персами. Здається, Довлатов писав, що жінки з великим задком і маленькими грудьми, здебільшого, не щирі. В мене невеликий досвід по жінкам, але з того що було мушу сказати, що Довлатов був скоріше правий.
Окрім жіночих фото я знайшов кілька папірців, замальованих орнаментом, а ще мапу, досить затерту. На мапі були вказані точні відстані від батареї до постів, а ще і до кількох десятків цілей у степу. Оце була корисна інформація. Я почав оглядати гармати. Треба було вибрати одну, з якою далі і працювати. Вибрав ту, в якої були здути обидва колеса. В іншій тільки одне, то вона стояла нахилившись. А в стрільбі важливо, щоб усе було рівно. Я почав крутити прицільні ручки. Дякувати богу, всі механізми діяли. Я дістав з планшету таблицю в якій були вказані прицільні цифри для стрілянини. Навів гармату в бік посту №7. Тут як раз прибіг денщик і солдатики. Після вмивання вони стали хоч трохи схожі на людей.
- Де снаряди?
- На складі.
- Принести чотири штуки.
- Слухаюсь. – радо відповів денщик. Він мені все більше подобався своєю виконавчою дисципліною.
Вони пішли, я почав перевіряти, як гармата закріплена. Полковники з кафедри вчили, що це дуже важливо, бо інакше після першого пострілу гармата почне плигати, як заєць і в ціль вже не влучиш. Кріплення були надійні. Я помацав їх руками і сів. Все, я вичерпав усі свої знання, зробив все що міг. Подумав, що добре б мене зараз сфотографувати. У військовій формі, сиджу на гарматі. Фантастика. Оце буду потім розповідати, так ніхто не повірить! Ну і як в таке можна вірити, тим більше з моїх вуст. Я ж був письменник, тобто брехун (до поетів це не відноситься).
Хлопці притягнули снаряди. Два. Вони були важкі, то приходилось нести парою.
- Ось ваша зброю. – денщик дав мені пістолет Макарова і дві обійми набоїв. Потім автомат  і два ріжки. – Зараз я ще шолом принесу.
Через п'ять хвилин я вже сидів при повному параді і обдивлявся у бінокль околиці. В бінокль степ не виглядав таким вже загрозливим. Якби тигра розглядати по деталях, то ось котячий носик, ось вуса, ось оченята, ось ікла, а ось смішні смужки, хвіст, лопаті лапи. Нічого страшного, котик.
Зненацька завила сирена. Я аж підскочив.
- Тривога! – закричав денщик. Я підібрав автомат, що упав, почав дивитися в бінокль.
- Праворуч! П'ятий пост! – проговорив хтось у гучномовець.
Почулася стрілянина. Я побачив, як до посту, невеличкої цегляної башти, котиться хвиля чорних. Постріли вибивали вершників, ті відповідали хмарами стріл.
- Артилерія! Де, блять, артилерія!
Цей рик Діда стосувався мене.
- Заряджай! – крикнув я і почав розгортати гармату. Та поверталася неквапливо. Солдати стояли і дивилися, як я вбиваюся.
- Заряджай!
Вони мовчали.
- Вони не вміють. – відповів за солдатів денщик. Можна подумати, що я вмів. Ще навести вмів, а от зарядити ні, бо ми в руках тих снарядів не тримали! Я крутив прицільні засоби, нарешті направив гармату у потрібний бік. Дістав з планшету таблицю Бараболі набрав прицільні цифри. Потім побіг до ящика зі снарядом. Той виявився зачиненим.
- Відкривай!
Солдати дивилися на мене, як барани на нові ворота. Ідіоти, справжні ідіоти! До мене кинувся денщик, ножем відкрив ящик, ми витягли снаряд і потягли до гармати. Ствол був відкритий. Запхали снаряд всередину, потім ще кілька секунд, поки знайшов ручку затвору. Клацнув. Почув як загуркотіли мотори. То виходила на допомогу бойова група на БТРах. Подивився в бінокль. Чорні обсіли пост, як тля гілку. Одні стріляли з луків, інші приставляли до стін драбини з гілок. Я збавив приціл на одну поділку. Хай краще недоліт, аніж гепну у стіну.
- Вогонь! – скомандував я. Але ніякого пострілу. Мої браві артилеристи дивилися на мене з подивом. Довелося самому шукати мотузку пуску і сіпати її. Постріл. Я забув, що треба відкрити рота, щоб не пошкодило барабанні перетинки. По вухах вдарило міцно, батарея вкрилася димом. Я дивився у бінокль, з жахом чекаючи, що потраплю в пост. Але нічого не було видно. Вибух. Якісь крики. Я підбіг до стіни, де не було диму. Подивився, що снаряд впав метрах в ста від посту. Ще трохи пішов вліво. Але настильна стрільба, тобто снаряд вдарився об землю, підстрибнув і у повітрі вибухнув. Це забезпечувало найбільші втрати. У хвилі вершників зробилася дірка.
- Заряджай! - цього разу солдатики заряджали вже самі. Гепнулися, зі снарядом, коли несли. На щастя снаряд не вибухнув. Вибухнув я, виматюкав їх, разом засунули снаряд у гармату, я хотів стріляти, потім подивився у бінокль. Чорні відступали. Мабуть, перелякалися пострілу, а ще побачили БТРи.
- Не стріляти! – скомандував я, мабуть самому собі. Мене почав бити озноб. Нерви. Це був мій перший гарматний постріл! А якби я влучив у пост? Якби через мене чорні узяли б його і перебили всіх солдат? Та за таке мене б могли і до стінки! Я стиснув руки в кулаки, щоб вони не так помітно тремтіли. Правильно кажуть, що хто знає багато, той не звершить великого. Я намагався заспокоїтися, замилити думками враження, висловити їх, а значить сховати. Слова, то зброя слабого, слова то спроба втечі.

Не вистачає слів для Вашої краси
А ті, що є, якийсь фальсифікат
Незграбна тінь довершеності Вашої
Яка відразу й нагорода й кат!

Десь вдалині ще чулися постріли, здається, БТР почали переслідування чорних, що ярками відходили до Ріки.
На батарею прибіг якийсь солдат.
- Пан полковник запрошує вас на обід. Через годину в офіцерському клубі. – солдат вимовив все і втік, не чекаючи моєї відповіді.
- Що за клуб? – спитав я у денщика.
- Солдати годуються в їдальні, а офіцери окремо, в клубі. Це над кабінетом полковника. Мабуть, він вирішив відсвяткувати вдалий бій. Солдатам можуть видати пива, а офіцерам і коньяку.
Коньяку я б зараз випив залюбки. Але до обіду ще година. Я наказав хлопцям знайти брезент, вкрити ним обидві гармати та міномет, сховати під навіс снаряди і прибратися на батареї. Сам дивився у бінокль, як поверталися БТР.
- Вони везуть на броні туши коней!
- Так, звичайно, треба ж щось їсти. – денщик міг пояснити тут все.
Я нарахував сім чи вісім туш. Це багацько м'яса. Хоча і ротів тут не мало.
- Скільки солдат в ПСОГВ?
- Десь біля двох сотень зараз. Раніше було більше.
- А що то за дим за сьомим постом?
- То нафтовики.
- Хто?
- Нафтовики. Там стоять три нафтові вишки. Раніше ми їх охороняли, а зараз це взяли на себе приватні охоронці.
- Тут є нафта?
- Так. Вони її на місці переробляють на бензин, а той вже везуть на Велику землю і продають. Кажуть, дуже грошовий бізнес. Принаймні охоронцям там платять разів в п'ять більше, аніж нам.
- І скільки там охоронців?
- Десь біля сотні.
- Ти був у нафтовиків?
- Так, кілька разів, з капітаном Бараболею, коли ми їздили за бензином.
- За чим?
- За бензином та соляркою. Нам же давно ПММ не виділяють.
- Кого не виділяють?
- Паливно-мастильні матеріали. А нам же потрібна солярка для техніки, бензин для генераторів. Раз на тиждень ми їздимо до нафтовиків.
- І вони вам безплатно дають пальне?
- Не знаю чи безплатно, але якось дають.
Я вдивлявся у стовп диму, чорний та товстий. Щось ще розібрати було годі. Але ці нафтовики, вони могли бути шляхом для втечі. Якщо вони вивозять бензин на Велику землю, то можна попрохати вивезти і мене. Ні, я не збирався втікати прямо зараз. Тут цікаво, тут я може назбирати матеріал для книги, набути цінного досвіду. Справжня війна та ще з дикунами! Таке собі поєднання вестерну і фентазі. Побуду тут місяць, дізнаюся про все, а тоді вже можна і тікати.
- У нафтовиків добре. – тихо каже денщик, який побачив, куди направлений мій бінокль. Солдати пішли виносити сміття, то ми на батареї одні.
- Чим добре?
- По-перше, гроші. По-друге розваги. Там кожного вечора показують кіно, двічі на тиждень танці.
- З ким танці?
- З дівчатами, з ким же ще.
- Там і дівчата є? Чорні?
- Є і чорні, але більшість, наші, ті, що працюють на господарчому блоці. А ще там магазин є, можна купити все, що хочеш. Чергування триває дванадцять годин, а потім дванадцять годин відпочинку. Без усяких позачергових змін. І зброя в них новіша і техніка.
- Звідки ти все знаєш?
- А що, сліпий? Я ж там бував.
- Хочеш служити у нафтовиків?
- Хочу, але туди не пробитися.
- Чого?
- Тільки через знайомство, або великий хабар.
- Серйозно? Це ж небезпечна робота.
- Та не дуже. Чорні на них майже не нападають.
- Чому?
- Бо чорні ж хочуть прорватися на Велику землю. Ми їх не пускаємо, а нафтовикам байдуже. Їх хвилює тільки їхня нафта. І все.
- Нафти багато?
- Кожен день вони відправляють по кілька десятків цистерн пального. А в кожній цистерні десь по дванадцять тонн. От і рахуй.
- Солодкий бізнес. А хто його контролює?
- Не знаю, там головний отаман Соколов, але кажуть, що він тільки командує, а не володіє.
- Отаман?
- Ну так, він любить, щоб його так звали.
Взагалі то, якщо я вже звик до диких кочовиків з стрілами, то чого б не повірити і в козаків-нафтовиків з отаманом Соколовим.
- А вони як, у чоботах, папах, з шаблями ходять?
- Та ні. Чого це? Вони в чорній формі всі. Новій. І бронежилети в них кращі. З виточками на шию, руки теж прикривають.
- Ще тут хтось є, окрім нафтовиків?
- На півночі є ще Велика Мама.
- Йо! І вона тут!
- Так, але у неї з чорними мир.
- Як це?
- Не знаю. Не воюють і все. Якось домовилися. Велика Мама наказала невеликий рівчачок викопати і за той рівчачок жоден з чорних не зайде.
- Тобто можна з ними домовитися?
- Так то ж Велика Мама. Вона все може. Кажуть, що і на Київ піде.
- Та то балачки. До Києва їй далеко. Крім неї більше нікого тут немає?
- Все. На півдні нафтовики, на півночі Велика Мама, ми в центрі, а проти нас чорні.
Прийшли солдати і денщик замовк. Помітно не довіряв їм, ставився зверхньо. Вони відповідали байдужістю. Полягали на дошки з снарядних ящиків і щось шепотілися. Горе, а не військо. Не знав, що їм ще наказати, то дозволив піти на кухню грітися.
- Ви з ними строго, щоб не балувати. – підказував мені денщик.
- Чого вони нещасні такі?
- Та, у військкоматі підбирають таких, щоб з поганих родин, щоб батьки багато питань не задавали. Оце і шлють такий непотріб. Діти п'яниць, тупі та ледащі.
Ну,  як для дітей п'яниць вони виглядали не найгірше. Колись по справам газети я був в районі, відвідував дитячий будинок для дітей з обмеженим розвитком. Біля двох сотень діточок з різними стадіями  ідіотизму і дебільності. Від такого скупчення нерозумних істот там було важко дихати. Більшість з них були дітками п'яниць. Зачаті по п'яні, вони в маминому животі отримували достатньо алкоголю і народжувалися з різними вадами. Наче люди. Але що то за людина, коли в ній немає розуму? Пусті очі, мукання замість слів.
Нас приїхало у будинок кілька журналістів і нам підготували концертну програму. Нічого жахливішого відтоді я не бачив. Хор. Викладач на баяні вигравав мелодію і співав слова, а натовп хористів підмугикував йому по мірі можливості. Танці. Дебіли у національних костюмах рухали кінцівками, намагалися не збитися в купу, що вдавалося не дуже. Остаточно всіх вбив номер під назвою "Вітя Мартинов, оригінальний жанр". На сцену вийшов хлопчик з характерним обличчям. Під східну музику супроводу почав водити руками з хустинкою над стільцем. Досить схоже імітував рухи фокусника, показував, що на стільці нічого немає. Потім поклав хустинку на стілець. Потім поліз в кишеню, дістав звідти цукерку, поклав її під хустинку на очах у всіх. Потім знову рухи фокусника. Потім Вітя Мартинов підняв хустинку і вказав на цукерку. Зал вибухнув оплесками, у кількох діточок від захвату трапилася істерика. Вони тріпали головами і стогнали. Вихователі швидко їх вгамовували запотиличниками. Я відчув, що задихаюся. Повітря стало таким, що я не міг його пропхати в горлянку. Я вибіг на вулицю, у садок і там простояв до кінця концертної програми. Не зміг примусити себе навіть зайти на невеличкий фуршет. Не знаю, як люди роблять в таких закладах. Можливо, я занадто вразливий, але мені здається, що божевілля якщо не передається, то має суттєвий вплив на людину.  І якщо по вісім годин проводити з цими бідними діточками, то це відіб'ється на мозку. Жах.
- Вам вже пора йти до пана полковника. – нагадав мені денщик. – Може хочете вмитися?
- Так, це не заважить.
Ми зайшли в лазню, там була гаряча вода і я залюбки прийняв душ. Не де-небудь, а в офіцерській кабінці. Яка мала окремий хід. Взагалі то, я людина проста і звикла до демократії, але оця кастовість мені подобалося. Тому що я опинився у вищій касті. Мені прислужуються, у мене окрема душова з гарячою водою, буде окрема кімната, як сказав денщик. Це все зручно і подобається. А ось якби я був солдатом, то, мабуть, зчиняв би революцію.
Я зачесався, поправив одяг, перевірив пістолет в кобурі і пішов за денщиком у офіцерську їдальню. Там уже зібралися всі. Майор Капуста розповідав, як гнав чорних. Стверджував, що поклав не менше сотні.
- Якби ти їх не злякав, то я вбив би і більше! А так вони після пострілу почали тікати, а я ще був далеко! – Капуста поплескав мене по плечу.
- Лейтенант досить непогано себе показав. А казав, що все забув. – Підполковник Савельєв посміхнувся гадючкою.
- Служу Україні. – відповів я.
- Не розумію, чого вони напали на п'ятий пост, а не на сьомий? – Дід був набурбурений, наче ми програли бій, а не виграли.
На це питання, всі повели плечима. Хто тих дикунів знає.
- Вони щось готують. – впевнено промовив полковник. – От якби знати їх мову!
- А що є з ким говорити? – запитав я. На мене подивилися з подивом, наче я зробив щось зухвале.
- Я привіз одного полоненого. Йому вибухом відірвало руку. Він знепритомнів, то не встиг зробити собі край, як вони всі роблять, коли потрапляють у полон. – похвалився майор Капуста.
- І де він?
- У лікарні. Мальва Григорівна каже, що жити буде. Ми відтяли йому долоню і вибили зуби. – капітан Григоров посміхався, наче говорив не те, що говорив.
- Навіщо?
- Щоб він не зміг вмерти. Були вже випадки, коли полонені придушували самі себе. А ще перекушували язик і захлиналися кров'ю. Нам потрібен живий полонений.
- Але ви ж не знаєте мови?
- Спробуємо навчити його нашій.
- Треба розговорити його. Вони щось готують, це точно. – сказав полковник. Він щось собі думав, хмурий і злий. – Коли нафтовики дадуть гелікоптер?
- Наступного тижня. – доповів Савельєв.
- Треба буди провести глибоку розвідку.
- Вони просять за гелікоптер набоїв.
- Дамо набоїв, нам треба знати, що там за рікою.
Капуста почав лаяти нафтовиків за жадібність, Григоров казав, що їх треба притиснути, Савельєв посміхався, дід мовчав. Не дуже то приємна компанія. Я заспокоював себе тим, що от зараз добряче поїм та вип'ю.
Скоро вийшов дядько в наряді кухаря і запросив за стіл. Ми пройшли в іншу кімнату, там стояв великий стіл, тарілки, блюда, кільки пляшок. Ми всілися. Дід на чолі столу, поруч з ним Савельєв, потім Капуста, Григоров і я останній. Хоча за мною була ще одна тарілка.
- Мальву Григорівну чекаємо? – спитав я у Григорова.
Той здивовано подивився на мене.
- Чого б це! Це офіцерське зібрання, а вона просто лікар.
- А тарілка для кого?
- Та є у нас один прошпетевшийся. Хоч на губі, але тарілку ставимо, такий звичай. – прошепотів Григоров і відвернувся, показавши, що далі на цю тему розмовляти не хоче.
Дід підняв тост за сьогоднішній бій.
- Не великий, але переможний. Тепер в нас є артилерія. І вони знають, що вона в нас є. За перемогу!
Я потягнув чарку, зробив ковтки. Коньяк був посередній, але перебирати було нічим. Я накинувся на відбивні з м'яса, яких стояло ціле блюдо. Офіцери розмовляли мало, більше налягали на їжу, охоче спустошували чарки.
По обіді полковник запросив всіх в кімнату відпочинку. Там були цигарки і грала якась легка музика, здається Челентано. Не найгірший вибір. Але все одно виглядало, як залишки розкоші. Фотелі були затерті, а цигарки дешеві.
Всі розсілися у великі фотелі, почали палити. Я сів біля вікна, що не дуже то дихати тютюном.
- Полковнику, думаєте орда наближається? – спитав Капуста.
- Думаю так. За останні два місяці кількість боєзіткнень збільшилася втричі. Сьогодні була друга за тиждень спроба узяти пост. Вони перевіряють нас, хочуть вимотати, хочуть, щоб ми були зморені, коли прийде Орда.
Всі замовчали і сиділи тихо.
- Але...- почав було Григоров, але потім замовк.
- Ну що, лейтенанте, підемо, я розповім вам про обов'язки чергового по ПСОГВ. – запросив мене Савельєв.
- Чергового?
- Так, кожен офіцер, окрім командира групи, веде чергування. Ходімо.
Вони явно не хотіли говорити при мені про важливі речі. Ну і хай. Я пішов за Савельєвим, ми почали йти гвинтовими сходами вгору, нарешті зупинилися біля залізних дверей. Савельєв відкрив їх і ми зайшли в невеличку кімнату з вікнами. З неї добре було видно всі позиції.
- Будете чергувати тут. До самого ранку. У ваші обов'язки входить нагляд за позиціями і підняти тривоги, якщо чорні спробують напасти. Також ви піднімаєте тривогу, якщо отримаєте сигнал нападу з постів. Сигнал нападу, це зелена ракета.
- А що радіозв'язку з постами немає?
- Нажаль, ні. Старі радіостанції давно вже повиходили з ладу, а у нових нам відмовляють. Якщо буде тривога, то ось кнопка, яку треба натиснути. По ній починає піднімається на ноги вся група. Для спостережень у вас є біноклі. Можете також використовувати пристрій нічного бачення, щоб слідкувати за неосвітленими територіями. Якщо змерзнете, то можете використовувати обігрівач. А ось ковдру з собою краще не брати, бо ковдра налаштовує на сон. А спати черговому категорично забороняється. Категорично. Я чи полковник можемо в будь-який момент перевірити вас. Якщо з'ясуємо, що ви спите, то це відразу три доби гауптвахти. Зрозуміло?
- Так точно. Але що робити, щоб не заснути? Потрібна якась книга, чи може комп’ютер?
- Щоб не заснути, треба спостерігати за позиціями. Це єдиний, дієвий механізм. Зараз ідіть поспіть, о шостій ви повинні заступити на чергування.  Якщо хочете, можете зараз піти на процедури.
- Процедури?
- Так, у підвал. – Савельєв гидко посміхнувся.
- Що ви маєте на увазі?
- У нас є полонянки з чорних. Ви, як офіцер, маєте право ними користуватися. Право, а не обов'язок. То може відмовитися.
- Краще я посплю.
- Правильно, до чергування краще відпочити. - підполковник Савельєв пішов до виходу. Я пішов за ним.
- До зустрічі увечері. Денщик покаже, де ваша кімната.
Савельєв пройшов поруч з моїм денщиком, той витягнувся, віддаючи честь. Чомусь боявся цього покидька.
- Ну що, веди мене в кімнату.
Йти прийшлося недовго, на поверх нижче. Кімната була непогана. Велика, світла, щоправда, холоднувата. Та у всьому штабі було досить холодно. В кімнаті були ліжко, стіл біля вікна, шафа, два стільця і полиця для книг, щоправда пуста.
- А це що таке? – я вказав на кілька картонних коробів, що стояли у кутку.
- Це речі офіцера, який жив тут раніше.
- Бараболі?
- Ні.
- А кого?
Денщик почервонів і нічого не відповів. Знову якісь таємниці.
- Ну кажи, кажи вже.
- Я не знаю, чи можу...
- Я наказую!
- Тут жив лейтенант Фірсов.
- І де він дівся? Теж загинув?
- Ні.
- То з ним сталося?
- Він заарештований.
- Ким?
- По наказу пана полковника. За порушення дисципліни. Він уже третій місяць на гауптвахті.
- Ого! А що це він такого зробив?
- Я не знаю....
- Ти не вмієш брехати. Розповідай, я повинен все знати.
- Він не виконував накази, підбурював солдат.
- До чого підбурював?
- До повстання.
- Навіщо?
- Він хотів втекти звідси. Ось і підбурював солдатів. Потім його заарештували і зараз він у підвалі.
- Там де полонянки?
- Ні, глибше. На другому поверсі під землею.
- А чого це він так хотів втекти звідси?
- Він посварився з підполковником Савельєвим. Ну і той йому мстився. А Фірсов, він такий був, норовистий. Ось так все і вийшло.
- А чого його просто не відправили на Велику землю?
- Не знаю. Тут просто строго.
- Дійсно строго. Ну все, я лягаю спати. Розбудеш мене о-пів на шосту.
- Слухаюсь.
- Можеш іти.
Він пішов, я роздягся, заліз під ковдру і подумав, що міг би й сам опинитися на місті Фірсова. Якби пішов проти Савельєва, ще б пак, якби дав по морді! Оце б зараз лежав би не у теплому ліжку, а на нарах і шлунку у мене б булькотіло не м'ясо з коньяком, а якась баланда. Добре, що я неконфліктна людина. Хоч і кажуть, що ворогів немає лише у тих, хто нічого з себе не представляє, але ось у мене немає ворогів. Я не люблю конфлікти, вважаю, що сваритися задорого, краще домовитися.
Потім я думаю, що просто слабак. Бо ж мене викрали, завезли бозна куди, примусили робити те, чого я не хотів, а потім купили за шматок м'яса і я зрадів. Якби був гордий, то бунтував би до кінця, а то купився. Офіцерік! Став думати про нафтовиків, вони здавалися мені шляхом для порятунку. Дістатися до них, а вже звідти втекти разом з караваном цистерн. Не залишатися тут. Не можна терпіти знущань і насильства, треба відповідати, треба тримати спину рівно. Бо інакше будеш вгинатися доти, поки тобі не зламають спину.
З іншого боку, тут я набував цікавий досвід. Як би я ще міг потрапити на війну. Не просто війну, а війну з чорними! З цими дивними дикунами, про яких майже нічого невідомо! Цікаво, що вони за люди. чим живуть, чим переймаються, чому воюють з нами. В усі ці балачки, що вони криваві звірі, я не вірив. Коли йде війна, то ворог завжди здається звіром. А насправді вони звичайні люди. Інші, це зрозуміло, але люди, які чекають на свого Міклуху-Маклая, який би розповів про них, дослідив їх. Я згадував чорних і не відчував до них ненависті. Навпаки, цікавість.
Далі думки зробилися повільними, потім я заснув. У сні я все розповідав Зеленим очам про свої дослідження чорних, про їх дивний побут і вірування. Тобто, мені здавалося, що я розповідав, насправді Зелених очей у сні не було. Я просто, наче, готувався до розмови з неї, повторював свої відкриття. Мені здавалося, що їй буде цікаво слухати про чорних.
Я прокинувся від того, що наді мною кахикав денщик. Це він таким чином намагався мене делікатно розбудити. Я одягнувся і пішов до Савельєва. Той сидів в своєму кабінеті, тому куди я ломився зранку.
- Готовий до чергування?
- Так.
- Тоді ходімо на пост.
Ми піднялися по башті в чергову кімнату, Савельєв повторив про мої обов'язки.
- Все зрозуміло?
- Так. А можна спитати?
- Про що?
- Коли буде транспорт до нафтовиків?
- А що таке?
- Хочу з'їздити, подивитися, мені тут все цікаво.
- То уже не хочете повертатися до Сум? – він дивився на мене хитро примружуючи очі.
- Звісно ні! – збрехав я.  
- Молодець, правильний вибір. Ну, спокійного чергування. – Савельєв вийшов з кімнати. Я прислухався, але не чув, як він спускається сходами. То до чергової кімнати можна підійти непомітно.
Я вдарив кулаком по столу, згадавши слова підполковника про "правильний вибір". Який вибір? Мені не залишили вибору! Схопили, як вівцю, обстригли, а тепер розповідають про правильний вибір. Сволота! Цей Савельєв мені з самого початку не сподобався.
Ненависть – руйнує, то щоб позбавитися злості на гадючого підполковника я почав дивитися у біноклі по околицям. Степ був пустий, на постах стояли чергові, у нафтовиків щось курилося. Нічого цікавого. Я промайнув біноклем по двору, зупинився на вікні шпиталю. Мальва Григорівна з сумним обличчям палила цигарку. Мені стало жаль її. Красунь взагалі жаліти дуже легко, а ще ось таку сумну. Мабуть погано їй тут, якщо оце так вона палить. Я відвів бінокль, бо далі спостерігати за жінкою було не чемно. Дістав з планшета Бараболі, який тепер завжди носив з собою, аркуш і почав писати вірш. Звісно до Зелених очей.

Між нами кілометри порожнечі
Навколо кров, смерть і війна
У божевіллі ворожнечі
Мене рятуєш ти одна.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Дивно, що степ може бути ворожим....

© Галина Михайловська, 10-02-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.031419038772583 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати