Мистецтво не може існувати навіть без людитни,
яка могла-б жити без мистецтва
Станіслав Єжи Лец “Непричесані думки”
Повідомлення агенства Асошіейтед Прес від 23.05.2005:
“Вчора ввечері, в Нью-Йорку, був вбитий відомий колекціонер, письменник, емігрант з СРСР часів холодної війни семидесятирічний Арон Габрович. Як повідомила поліція, в його мангетенській квартирі було знайдено лише труп, і жодних слідів пограбування. Всю колекцію картин російських майстрів початку ХХ ст. він зберігав в “Chase Brooklyn Bank”. Але підозрюють, що можливою причиною вбивства, стала його підпільна незареєстрована колекція робіт італійських та фламандських майстрів ХVІ-ХVІІ ст.. За чутками, серед них були шедеври Рубенса та Тіціана. Ні місце їх зберігання, ні теперішнє їх місце перебування невідомі.”.
Повідомлення агенства Рейтер від 06.06.2005:
“Цими вихідними, в Лондоні відбулася міжнародна наукова конференція на тему: “Тамплієри і їх вплив на європейську культуру, історію та мистецтво”. Особливе зацікавлення викликала доповідь, професора історії Московського університету Ернеста Рейнгольдса. В ній він виклав досить сміливу теорію, згідно якої частина зниклих скарбів тамплієрів була конвертована в кошти банкірських родів Фуггерів і Медічі, які фінансували ними епоху Ренесансу і Великих Географічних Відкриттів. За його словами, він має кілька гіпотез, про долю решти скарбів, але не бажає їх розкривати, щоб вони не стали темою для жовтої преси і книжок на зразок нашумілого “Шифру Леонардо”.”
Повідомлення агенства Інтерфакс від 18.07.2005:
“Відомий російський мільярдер і нафтовий магнат Ахмад Магомедов, оголосив, що найближчим часом в Казані, в честь тисячоліття міста, на його кошти відкриється музей європейського образотворчого мистецтва. В основу музею будуть покладені його власна колекція, придбані ним колекції вітчизняних любителів мистецтва та покупки на різноманітних аукціонах. За його словами, приміщення вже готове, і залишається лише докупити кілька картин, щоб відвідувачі змогли сповна оцінити панораму європейського художнього мистецтва останніх п’ятисот років.”
І.
Проблеми зароджуються поволі,
але розмножуються швидко
Владислав Гжегорчик
Олівер Левицький, генеральний директор і власник фірми “Санті & Бетто Барді” ліниво потягував сік на виносних столиках ресторану “Королівська чаша”. Поруч, по проспекту Волі проносилися машини і маршрутки, але за час життя у Лембергу він призвичаївся абстрагуватися від їх шуму. Офіціантка, яка пробігла поруч нього вкотре обдала його скептичним поглядом:
“Чьо за лох, в натурє?”, - так вона напевно подумала. Як справжній митець, Олівер (чи по паспорту – Олег), завжди намагався дивитися і думати про себе, як думають сторонні. Ось і зараз заплющивши очі, він уявив, кого вона бачить.на його місці: високий, чорнявий чоловік, років тридцяти, привабливий (ну, це вже трохи нескромно), в червоній футболці, ніби з секонд-генду, і протертих джинсах. На ногах, ну вже зовсім по-лоховськи – сандалі по шкарпетках.
Цікаво, а як би подивилася на нього ця молоденька офіціанточка, якби знала, що в нього вдома одна шафа, повністю завалена костюмами, светрами, штанами, футболками і т.д. haute couture, а друга шафа – жіночими речами його колишніх подруг, того-ж штибу? Якби знала, що перед нею сидить, без п’яти хвилин (точніше – п’яти тисяч) мільйонер, людина знана і поважана?
Але не ця офіціанточка, і не цей, його улюблений, кислий як незнати-що, лимонний сік зараз займав головну площу думок Олівера. Його цікавила людина яка мала прийти сюди на зустріч. Кілька днів тому на його мило, прийшов лист від директора фірми “Да Вінчі & Буонаротті” Ганса-Крістіана Іванова, з проханням про зустріч з їх представником. Ні предмет зустрічі, ні представик не називалися, ішлося лише про місце – “Королівська чаша”, столики під накриттям, в середу о 16:00.
Оліверу це не сподобалося. По перше – хтось явно над ним знущався. Цей хтось здогадався логіку назви його фірми, і назвав свою по прізивщах двох інших протитипів “Черепашок-ніндзя” – в нього це були Рафаель і Донателло, в них – Леонардо і Мікельанджело. А Ганс-Крістіан, звучало як іронія над його псевдонімом.
По-друге – там прямим текстом йшлося про “рекомандації від ваших московських знайомих”, а від цього у нього вже йому зовсім не сподобалося. Трохи заспокоївшись, він роздзвонив по знайомих, “пробиваючи” за цю фірму, і новоявленого Андерсена. Результати його не заспокоїли – фірма була заснована кілька тижнів тому, і зареєстрована на І. І. Іванова. Допомагали їй реєструватися якісь ду-уже високі посадовці. Обіцяли дізнатися хто, але не раніше ніж за два тижні.
Проте Оліверу все було більш-менш ясно. Хтось заснував фірму на підставну особу, якраз під нього самого. Які плани у пана Іванова на його рахунок, було незрозуміло. Тому як справжній джентльмен-митець, Олівер заспокоївся і вирішив чекати своєї долі. До середи, він встиг розсваритися з Людкою (невелика втрата), зірвати кілька контрактів, від чого у його комерційного директора, ледь не стався нервовий зрив, і постарався “косметично” зачистити всі сліди своєї давньої, не надто законної діяльності.
На годиннику вже було 16:07. “Ще хвилин десять, і буду йти!”. В цей момент, у кращих традиціях голівудських фільмів, з’явилася дівчина... та ні, жінка... або краще сказати – краля. Теж в кращих традиціях “Фабрики мрій” – довгонога брюнетка, з бюстом третього розміру. Всі достоїнства її фігури, підкреслював сніжно-білий брючний костюм, а довгі шпильки, робили її неймовірно високою. Зупинившись, кроків за десять, від столика Олівера, вона прибрала з очей темні окуляри (О, Боже, які очі!), і почала когось шукати поглядом. Чотири пацани за столиком позаду, роззявивши роти розглядали її, двоє мажорів, що курили кальян, спішно витягали золоті ланцюжки з-під футболок, дівчата спалювали її поглядом.
Але (ну це вже в стилі латинського мила), вона зупинила погляд на Олівері, і усміхнувсшись, присіла за його столик.
-Пан Левицький, якщо не помиляюся? Мене звати... Герда Іванова. Я молодша сестра Ганса Крістіана, - новоявлена андерсенівська героїня, по українськи говорила чисто, але з твердим “щ” – значить не з Галіції чи Лембергу.
-Дуже приємно! Але я волію, щоб мене називали Олівер. - в її великих чорних очах було щось гіпнотичне. Єдине що ледь псувало її надзвичайно красиве лице, був різкий вилом губ.
-Ну тоді буду вас називати Олів’є. Не заперечуєте?
-Надіюсь в честь бойфренда Міноуг, а не в честь салату!
-Побачимо, - і тон яким це було сказано, не залишав варіантів для продовження флірту, - Отже, я представляю інтереси відомої вам фірми. Ми теж працюємо у сфері мистецтва, і зацікавлені у співпраці з вами, як з досвідченим і авторитетним представником цього бізнесу.
Вона витримала паузу, даючи йому час обдумати сказане, а сама підкликаючи офіціантку, щось замовляла. Оліверу це все починало все менше подобатися. Сухо, офіційно – попахує чимось дуже серйозним... тьфу-тьфу-тьфу конторним
-А яка саме допомога вам потрібна?
-Ми хочемо, щоб ви знайшли одну картину пензля Караваджо. За нашими даними вона знаходиться в приватних руках в СНД.
Олівер стало спекотно. Він швидко вдопив лимонний сік, але навіть не відчув його кислоти. Колись він мав справу з Караваджо... Звичайно це могла бути проста випадковість, але у ТАКУ випадковість Оліверу не вірилося. Хоча.... Залежить скільки...
Вона облизала губки, від морозива, яке їй принесли, і схилившись в його бік прошепотіла:
-Сто тисяч євро. Плюс витрати і можливий бонус, - її інтуїція, спрацювала безвідмовно.
Але так само безвідмовно спрацював в Олівера азарт, випередивши розум. Він спробував зліпити на обличчі, якомога романтичнішу міну, взяв її руку з діамантовою каблучкою, поцілував і не відпускаючи, інтимно прошепотів:
-А бонус, це випадково не ви, ma sher Herda?
Вона усміхнулася, показавши свої білі зубки, м’яко визволила руку, погладила нею його мізинець, і зненацька різко схопила палець і вигнула руку. Олівер зі всіх сил намагався не закричати.
-Нє хамі, дядя!, - тон яким вона це прошипіла, підкріплений такими вагомими аргументами, вже не залишав жодних сумнівів у своїй однозначності.
-Голова медузи..., - крізь стиснені зуби прошипів Олівер.
-Що, що?, - вона відпустила його руку, і запитально поглянула на нього.
-Та нічого!, - згадка про Караваджо нагадала йому, ще одну його знамениту роботу - “Голову медузи”. Символічне її значення полягало у перемозі розуму над емоціями, що зараз Оліверу не вдалося.
Власник “Санті & Бетто Барді” зітхнув, і поборюючи біль, яким була просякнута вся права рука, задумався. Ціна, як за таку роботу, була цілком прийнятна. Навіть дуже. Навіть зависока. Ось це і непокоїло. А ризикувати він зараз не міг – тут вже розходилося і про Сашка.
-А якщо я відмовлюся?
-У вашої фірми будуть проблеми. Вам пригадують вашу давню діяльність. Ваш брат втратить свою посаду і становище. Достатньо?,- вона скептично підняла на нього очі.
Олег вирішив витримати паузу, щоб вгамувався біль. Отже так і є – він попав. Чомусь він відчував, що в будь-якому разі, його дотеперішньому життю кінець. Він явно буде лишнім коли картина знайдеться. Мабуть їм навіть не за картину розходиться. І можливо він навіть знає за що...
-Що за картина?
Вона задоволено кивнула, і взяла в руки золоту брошку, що висіла в неї на шеї. Щось дзенькнуло і вона розкрилася. Звідти вона витягнула якийсь чіп, мабуть флеш-картку, яку обережно поклала перед собою на стіл. За цим витягнула з сумочки міні комп’ютер, і вставила карточку пам’яті в нього.
Через кілька секунд на моніторі загрузилися “Кватирки”, і вона своїм тонким мізинчиком щось нажимала на його сенсорному дисплеї. Коли вона повернула його до нього, він побачив картину: напівтемне приміщення, за столом сидіть кілька людей, біля столу стоять дві постаті. Вони і ще один чоловік за столом, вказують на чоловіка, що зі схиленою головою сидить за столом і рахує гроші. Що в цій картині справді вражало – це гра світла і тіні.
-Караваджо, “Апостол Матвій”. Якщо не помиляюся “Призвання...”.
-Браво, маестро!, - вона знов легенько натиснула, і картинка помінялася.
На другій картині увагу привертали дві центральні фігури – напівроздягнений чоловік з мечем і бородатий старий, що лежав на землі. Зверху ангел простягав йому пальмову гілку.
-“Мучеництво”. Але мушу вас розчарувати, ці картини знаходяться не в СНД, а в одній римській церкві.
Вона заперечно похитала головою, облизуючи ложечку від морозива:
-Точніше, в церкві Сан-Луїджі деї Франчезі. А нас цікавить, ось це по-лот-но!, - тільки зусилля допомогло Оліверу не виказити здивування.
Знову клік, і знову Караваджо з циклу “Апостол Матвій”. Старий з німбом, сидить за столом і щось пише в книзі. Зверху над ним витає ангел.
-“Матвій і ангел”. Знаходиться в тій же Сен-Луї. Якщо вас цікавлять ці картини, то вам потрібен ведмежатник, бо гріхів в мене достатньо, щоб додатково не грабувати церкви.
Вона заглянула в його в очі, і ним опанувало дивне відчуття ніби він маріонетка. А разом з ним закрався страх, від якого нижні зуби почали легенько поболювати – відчуття майже забуте ним. Йому здалося ніби він ганчіркова маріонетка, яка просто має зіграти свою роль, а потім бути викинутою на сміття.
-Не потрібно грабувати церкву. Я вам уже сказала, що ця картина знаходиться в СНД. Хіба ви не знаєте її історії, а, Олів’є?
Олів’є тим часом спробував пригадати, все що він знав про цей йикл, але нічого особливого не зміг пригадати. Герда деякий час почекала, але далі зітхнула:
-Ех, ви, а ще мистецтвом займаєтесь! Це, - вона показала на монітор, - друга версія цієї картини. Перша була визнана інквізицією занадто реалістичною, і Караваджо створив цей екземпляр. А перший...
-...зберігався в Берліні, де і загинув від бомбардувань в 1945 році. Це я знаю. Тому мила русалочка, передайте вашому Андерсену, що зараз існує тільки один екземпляр цієї картини в Римі!, - він це виговорив врадувано, надіючись, що на цьому все і скінчиться.
Герда повільно доїла морозиво і відставила вазочку вбік. Тоді знову нахилилася до нього, і посміхнулась показавши дрібнесенькі зубки хижачки:
-Знаєте, діккенсівський босяк, спочатку дослухайте мене, а потім коментуйте. Офіційна історія теж повторює ваші слова. Але насправді, ця картина стала трофеєм одного радянського офіцера з оточення Жукова. За деякий час його заарештували, і частину його майна, в тому числі цю і інші картини продали з рук. Коли Союз розвалювався, вона знову з’явилася в Пітері, як репродукція, і її там хтось купив. Далі сліди губляться. Ось звідси вам і треба починати ваші пошуки.
Чесно кажучи, Левицький не очікував такого повороту, тому навіть пропустив повз вуха “діккенсівського босяка”. Оце вже йому подобалося! Мисливський інстинкт розігрався не на жарт – в нього вже давно не було такого цікавого замовлення. І крім того, він відчував, що можливо розгадає одню давню загадку...
-Вам потрібно знайти власника і домовитися з ним про ціну картини?
-Ні, просто знайти!, - вона вимкнула комп’ютер і почала діставати з нього флешку, - А з власником ми домовимося самі, - тут її губи вигнулися в дугу, і лице набрало хижого вигляду.
-Добре, але тоді ви повинні підвищити мені оплату, замість процентів від продажу, які я не отримаю.
-Я ж сказала бонус. До речі - перевірте ваш рахунок, вам вже мали перерахувати аванс. Отже ви згодні?
Олівер вже і сам розумів, що ходу назад немає, але залишалося ще одне невияснене питання.
-Хто замовник?, - її губи склалися в презирливу посмішку, мовляв: “Яке мізерне, а що хоче знати!”.
-Вам це не потрібно знати.
“Перемога за тим, за ким залишається поле бою” – Олівер прекрасно знав цю військову константу. Тому він встав, кинув на стіл п’ять гривень за сік, і вийшов з-за нього. Вже йдучи геть, він обернувся до Герди, лице якої, напевно проти її власного бажання, мало здивований вигляд:
-Я вам скину на e-mail, місце і час нашої наступної зустрічі, на якій я повідомлю вам попередні результати, а ви мені скажите ім’я замовника. Я бажаю мати контакт лише з вами, русалочко, і бажано без олов’яних солдатиків Ганса-Крістіана. Якщо одна з цих умов буде порушена, я припиняю нашу співпрацю.
І не озираючись, він швидко пішов геть...
...Яка це чудова штука – літній дощ. Коли в спекотний літній день, хмари закривають палюче сонце, і на розпечений асфальт, на весь задушний, запилений світ, починає литися благодатна волога. А як приємно потім вийти на вулицю, і глибоко вдихнути просякнуте озоном повітря. А потім знову пройтися під яскравим, але вже не палючим сонцем! Тоді на обличчі сама з’являється посмішка, і хочеться кожній людині зробити, щось приємне...
Але Олівер достатньо прожив на світі, щоб знати, що не в кожної людини, з’являється усмішка після дощу, а більшість людей, взагалі з задоволенням вчинили ближньому якусь підлість, бо думають, що ближні теж цього прагнуть. Тому коли він гуляв після дощу, і блаженно посміхався, то робив все, щоб не звертати уваги на людей, які здивовано обертались йому в слід, кидаючи: “Дебіл!”.
Зараз він не посміхався, і ніхто не обертався йому в слід. Він взагалі не прогулювався, і стоїчно утримував свою митецьку душу, від такого естетського задоволення, як прогулянка під літнім дощем. Єдине, що він собі дозволив, це трішки приспустити віконце в машині, через яке салон заповнювало просякнуте озоном повітря.
А в салоні був далеко не той “діккенсівський босяк”, якого так легко ставила на місце Герда, і не той жлоб, на якого так презирливо дивилися офіціантки в “Королівській чаші”. Тепер це був Олег Олександрович Левицький, кандидат історичних наук, директор знаної і багатої фірми. На ньому були не поношені джинси і футболка, в новесенький костюмчик від Армані, а сандалів, на ногах замінили прекрасні замшеві мешти. Замість розхристаного волосся – модна зачіска, на сорочці і галстуку – прекрасної роботи бурштинові запонки.
Олівер їхав на своєму джипі Х5, за кермом якого сидів водій. Сам власник джипу, розташувався на задньому сидінні, і зосереджено проглядав щось в ноутбуку. На екрані ікспішних кватирок з’явилося чудове фото його вчорашньої знайомої Герди. Клацнувши на клавішу Enter, він перейшов до тексту:
“Огінська Юлія Романівна,
народилися 24 жовтня 1978 року в місті Рівне, УРСР. Батько – інженер-електрик, мати – перукарка. Братів, сестер не має. Навчалася в СШ №4. В 1994 році на обласному конкурсі краси , зайняла І місце. Того-ж року, її сім’я виграє Green Card, і переїжджає в США, Чікаго, штат Іллінойс. Там не закінчивши школи, починає працювати стриптизеркою в нічному клубі, зазнавала адміністративних стягнень за проституцію. В 1996 році, притягнена до кримінальної відповідальності за зберігання наркотиків, була депортована. З 1997 року співпрацювала з СБУ, з 2000 – в Москві, співпрацює з ФСБ, отримала російський паспорт на ім’я Сєргєєвої Ірини Іванівни. Власниця модельного агенства “ЮлІр-KISS”, яке є також фірмою дівчаток по виклику для елітних клієнтів. Останнім часом була помічена в товаристві відомих бізнесменів Самуїловича і Магомедова.”
“Так-так, значить пташка гастрольна! І замовники – Самуїлович, Магомедов чи контора. Ну контора навряд, а от ці двоє... Перевіримо!”. Вікно з текстом закрилося, і з’явилося віконце Інтернету. Він зайшов на Гугл і у віконечку пошуку надрукував – Караваджо. Пошук видав п’ятизначну цифру знайдених сторінок. Унизу він відкрив посилання “Пошук серед знайденого”, і по черзі ввів – Самуїлович, Магомедов. Перші два не видали нічого, а запит Магомедов видав потрібний результат:
www.kazan1000.ru/articles/artmuseum:
“...музей відкриється наприкінці 2005 року, на кошти відомого мільярдера Магомедова... ...будуть представлені шедеври Тіціана, Караваджо...”
Звичайно прямих звинувачень тут не було, це могла бути випадковість, або просто –з’явилася інформація, що колекцію можна поповнити, ще одним цінним і унікальним експонатом. Але як говорив Алхімік: “Те, що сталося двічі, обов’язково повториться втретє”. Отже слід шукати третій збіг. Але як його знайти? “Думай Олів’є, думай!”.
Є ланка між Караваджо і Магомедовим, між Магомедовим і Огінською. Бракувало лише ланки між самим Олівером і Магомедовим. Як вони вийшли на нього? Точніше – хто їх вивів?
Якщо це справді пов’язане з тим, про, що він думав, весь час після вчорашньої зустрічі, то Магомедова повинен був хтось про це повідомити. Він знав трьох людей посвячених в це. Перший – він сам. Другого (чи других, можливо він представляв багатьох), він відкинув одразу... Третій... Він знову натиснув “Пошук серед знайденого”, і в полі пошуку ввів Рейнгольдс. Результату він практично не здивувався. Знову той самий сайт Казань 1000:
“...музей відкриється наприкінці 2005 року, на кошти відомого мільярдера Магомедова... ...будуть представлені шедеври Джорджоне, Караваджо,... …В підбірці експонатів брали участь відомі науковці і мистецтвознавці, серед них – Рейнгольдс, …”
Тільки з цього місця Левицький почав боятися. Так він вмів боятися. Але страх для нього не асоціювався з невідомим – неможливо боятися, того, що ти не знаєш. Він не боявся НЛО, бо вважав, що і в інших світах є бюрократія, яка не дозволяє викидати гроші, на міжгалактичні польоти щоб “подивитися, як ми тут живемо”. Він не боявся Бога – ні, він не був сектантом, і щороку ходив на сповідь, святкував Різдво і Паску, але-ж, думав він, якщо Бог нас любить, то чому я повинен його боятися?
Він боявся кремації – незрозуміло чому, але це був інтуїтивно-інстинктивний страх, і всім знайомим він говорив, що якби там тьфу-тьфу-тьфу, щось станеться, то хай обов’язково поховають його в землі.
А єдиною людиною, яку він боявся був відомий професор історії Рейнгольдс Ернест Карлович. Він не раз з ним стикався, щоб не сумніватися в його розсудливості і холодному розрахунку. І він знав, що хто-хто, а Ернест Карлович, зуміє витиснути собі максимум користі з будь-якої ситуації. Навіть краще за Магомедова. Нехай і 20%.
І потрібен він цьому тандему не для того, щоб знайти картину, принаймні не тільки. Очевидно Рейнгольдс дізнався, ще щось про... А, властиво, про що? Про напівзотлілий листок паперу? Але ця нова інформація, повинна бути насправді перспективною, щоб зацікавити і Магомедова. В цій картині мабуть є ключ до таємниці. Він повинен і знайти картину, і привести їх до розгадки.
А за вікном знову з’явилося сонце. Вони якраз проїжджали за містом, повз поле і земля на ньому парувала. Звичка спрацювала і він усміхнувся. Він давно привчив себе посміхатися звичайним життєвим дивам – каштану, що впав з дерева, жовтому листю під ногами, першому снігу. Але зараз посмішка вийшла якась вимучена.
Він взяв свій мобільний-жабку, і натиснув кілька цифр. Він міг спокійно говорити в машині, бо своєму водію, як і іншим працівникам він довіряв на сто відсотків, підбираючи їх дуже ретельно, адже як казала мудра людина “Кадри вирішують все”:
-Ернест Карлович?
Деякий час в трубці мовчали:
-Так, мій молодий друже?
-Добрий день, це Олівер!, - як завжди він привітався і представився вже після початку розмови, - За здоров’я і справи не питаюся, і так знаю, що добре. В мене до вас буде прохання!
Знову мовчанка.
-А, що сталося?
-Мені поступило замовлення знайти одну картину... А без вас, самі розумієте, - нікуди!
Він закашлявся. “А ти думав, дядьку! Що я сам і картину знайду, і ці загадки розгадаю, а ти тільки комісію загребеш?”.
-Що за картина?
-Та ви і самі знаєте, - приступ кашлю на цей, сильніший, - Я навіть дивуюся, чому ваш гм... покровитель, не прислав вас для переговорів.
-А от із здоров’ям ви помиляєтесь – старіюся. Нам треба зустрітися. Наприклад за два-три дні в Києві. Там ми і обговоримо всі ваші питання. Ну, то як? Я, можна сказати, сподівався, що ви здогадаєтесь, що до чого.
-До побачення!
“Ти попав! На цей раз без варіантів.”, - це було єдине, що прийшло в голову Левицькому, перед тим як він закрив очі, і на кілька хвилин відключився.
