"Февраль. Достать чернил - и плакать..."
Б.Пастернак
*
"Февраль…”
… Лютий цього року анітрохи не лютий. Небо високе, просторе. Тепло. Він висунувся у вікно, і дивиться на асфальт – просохлі острівці невгамовні дівчатка вже розкреслили для гри в класики.
Він жодного разу не бачив, щоб Вона грала в класики. Незабаром Вона має вивернути з-за рогу. Згори буде видно лише рівнесенький проділ на чорнявій закосиченій голівці. І теж чорну, водночас і струнку й незграбну, віолончель у Неї за плечима...
Він просив батьків купити таку ж...
- Синку, то ж половинка...Треба довго вчитися, щоб на ній грати. А починають із восьминки... , - відказала мама.
- Теж мені, Ростропович знайшовся!... – то вже тато.
Ці дорослі... що вони розуміють...
**
“Достать чернил…”
Ось-ось... А Він і досі не придумав, що ж зробити, аби вона, нарешті, зрозуміла...
І раптом Його осяйнула геніальна думка... Папір і чорнила – от що йому потрібно!
...Так, папір у батьковому кабінеті... Чорнило до «Паркеру» там же, на столі...
- Yes!!!
***
“... и плакать…”
Вуха в Нього й завжди наче вареники. А тепер, коли Він, рюмсаючи, стоїть у кутку, - наче вареники з полуницями, великі й червоні....
- Ти, що, здурів - скинути на однокласницю чорнильну бомбу! – гримає батько.
- А коли на водяну Вона нуль уваги, - хотів би відповісти Він.
Але замість того схлипує: - А коли Вона перша почала... Як дасть тією віолончеллю по голові – аж загуло...
- От я зараз ще добавлю! – гаркає батько.
Мати стиха каже батькові: - А, може, то Кохання... - І додає із замріяною посмішкою: - Пам’ятаєш, як ти мені сніжкою зацідив – геть носа розквасив?...
