Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2650
Творів: 49233
Рецензій: 93909

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Щоденник

Зала Очікуваннь (Новий дім)

© Gipsy, 07-02-2008

“Мої сусіди вважають, що я божевільна, або ж наркоманка. Майже ніхто з них мене не бачив, але я напевне знаю, що вони саме так вважають. Про це шепочуться їх поштові скриньки, двері у під’їзді і навіть перила східців. Але мені на це плювати. Мабуть тому, що я дійсно божевільна. Або просто хочу бути такою.
Тому що з недавніх пір мені начхати на весь світ. Тому що для мене мій світ це я а Ти то Бог. Бог мого світу, Бог проти якого я вже давно, дано  намагалась повстати та позбутись цієї майже наркотичної залежності.”

Я зробила депресію сенсом свого життя. Я давно підозрювала себе у емоційному мазохізмі. Тепер я в тому майже впевнена. Я послала весь світи.
Я не хочу нікого бічити, весь світ то смердюче болото в якому мені привабливе лише страждання. Страждання, що поглинало мене повністю і водночас доводило майже до статевого збудження. На обличчі неслухняна міміка похітливу картинку. Очі починали працювати сканером, а залози активно виробляли отой клятий гормон. Ото є особливою стадією моєї із вічної депресії.
Похмурі книги, уроди маршрутними і одне постійне бажання, нестримне та могутнє, що здавалось задовольнити його було просто не можливо.
Жодного замінника, жодного терпіння. Лише одне. Задоволення бажання, я Хотіла!  Хотіла померти. Залишити світ, кинути все вилетіли безтілесним високо-високо над цим сіро-буденним містом.   Над адмінбудинком , над цим пішохідним переходом і відчути швидкість польоту. Захлинутись морозним про газованим повітрям. Злитися в єдине з брудними болотяними хмарами. Відчути цю п’янку та неосяжну свободу. Пролетіти крізь нього, а потім, потім піти геть. Щезнути у просторах неосяжного космосу. І десь там далеко-далеко вмостившись на звісивши ноги з якогось сузір’я та засунувши у вуха навушники спостерігати з відти за ним.

Лезо, таблетки, мотузка. Шприц. Все гарним охайним рядочком виставлено на столі. Що саме обрати?

Цікаво, чи багато хто уявляє собі свої похорони?
Я раніше навіть плакала від таких фантазій. Я, бліда і прекрасна у чорній трун. Подвір‘я всипане людом. Бо ж я померла. Молода, гарна, перспективна ...
Однокласники ще не зрозумівши остаточно, що саме трапилось перешіптуватимуться між собою намагаючись вгадати хто ж вся ця решта людей у моєму житті. Друзі, колеги, коханці?
Уявляла і його горе. Прекрасне, благородне. Мабуть він би зайняв перші місця у натовпі тих, хто оплакує та заслуговує співчуття. Цікаво, мабуть у той момент він насправді думав би що мене кохає, ой пробачте, кохав.
Скоріше всього саме тому, я й не зробила того кроку уперед. Бо тоді якщо б я лягла замість лікарняного ліжка до труни. Тоді б мого тіла ніхто не побачив. Ніхто б не сказав “Погляньте яка вона гарненька. А могла б ще жити й жити...”. Тоді їх думки були б зайняті зовсім іншим. Вони б думали “Я як вона виглядає? А наскільки сильно розтрощено її череп, а чи всі частини її тіла забрали докупи лікарі?” і так далі і тому подібне. А я того, аж ніяк не хотіла.
Я мала померти молодою і обов’язково гарною. Інакше б та смерть не мала б жодного сенсу. І дарма, що життя, в принципі того сенсу також не має.
Смерть то інша справа. Вона буває лише один раз. Її можна безкінечну кількість разів уявляти проте від репетирувати її не вдасться. Адже вона лише в одному випадку може залежати від нас. Проте і самогубство, єдиний випадок коли ми самі можемо обирати місце, час та спосіб заздрісники назвали гріхом. Мабуть це вигадали ті, хто сам хотів накласти на себе руки, проте їм не вистачає сміливості зробити отой вирішальний крок. Вони мабуть із заздрості заборонили решті обирати смерть.

Тоді переступаючи поріг лікарні я вже твердо знала – я мертва.
Перехрестя та авто зробили свою справу. А те, що не вдалось їм - довершили лікарі. А ще родичі, колеги, знайомі...
Всі разом узяті вони склеїлись у величезну важку липку кулю, що на швидкості багато-багато сотень кілометрів на годину прокотилась по мені. Хіба хтось може після такого вижити?
Всі ці співчутливі погляди, стривожені запитання і що найгірше відчуття, що робиться все це заради “галочки”. Вони геть не усвідомлюють того що вони довершили, що не вдалось зробити перехрестю та невідомому водієві.
Але тоді, тоді у мене практично весь час страшенно боліла голова і я надзвичайно хотіла закурити.
Тоді я шкодувала, що повз власну волю, суто механічно, зробила той крок назад авто встигло мене лише задіти. Залишись я на місці все б закінчилось тої миті. Або щонайбільше кількома годинами пізніше.

“Я склала для себе особливий список під заголовком “Я хочу”. Тепер він висить у мене не холодильнику. Виявляється я хочу не так вже й багато.
Я хочу побувати біля Гробу Господнього.
Я хочу відвідати СПРАВЖНІЙ Бродвейський мюзикл.
Я хочу оселитися в одному з флорентійських готелів та наскрізь просякнути духом та, навіть пилом, того дивовижного міста.
Я хочу випити кави в одній з маленьких кав’ярень на Єлисейських полях.
Я хочу народити сина. ”

Я вирішила влаштувати собі свято. Адже мені потрібно зовсім не багато для того. Достатньо лише настрою і більше нічого. Ну хіба що ще теплої м‘якої ковдри,  здоровецької чашки запашної міцної кави з лимоном, звареною власноруч. Кілька недозволенно здоровенних бутербродів та включеного телевізора. Я вкрай Радко дивлюсь ТБ, проте зараз мені можна. Мені можна все і обпиватися міцною кавою з лимоном і напихатися бутербродами з ковбасою. Все крім одного – палити.
Дивніше всього, що зараз я і не хочу палити. Вперше за довгий-довгий час. Навіть коли я вирішила перестати катувати свій організм нікотином та смолами заради нього, тому що він так  попросив. Навіть тоді попри неймовірне бажання перейти до лагерю противників нікотину у мене ніц не виходило. Все рівно через тиждень-другий купувала чергову пачку сигарет.
Я давно так добре себе не почувала. Так давно, що навіть не пам‘ятаю коли саме. Мабуть ще в дитинстві, коли тікала з уроків а залазила під ковдру взявши з книжкової шафи чергову “жертву” яку буквально ковтала за пару вечорів.
По телеку показували старий-старий фільм про мушкетерів. Той в якому головну роль поганенько проте завзято гра Боярський. Цікаво, те що він поганенький актор, принаймні судячи по цьому фільму я помітила лише щойно. Але від цього “кіно шедевр” радянської епохи гіршим не став.
Від нього все рівно пахло карамеллю. Природу цього феномену я ніколи не могла пояснити, навіть самій собі.  Але від деяких старих фільмів пахло. Ні не нафталіном та пилом книгосховищ, а карамеллю, морозивом, апельсинами та шоколадом. Правда згодом з‘явились фільми із запахом чіпсів та пива. Але то вже було зовсім зовсім інше.
Так ось фільм про мушкетерів пах саме карамеллю. Давнішнею, солодкою теракотового кольору під назвою “Киць-киць” Ці кубики були зазвичай твердючими і погано розгортувались. Тому доводилось засовувати їх до рота прямо у папері який вже тоді, коли був добре розмочений слиною аж тоді відставав від карамелі. І саме тоді і починалось саме цікаве.  Розжувати таку карамельку було справою нелегкою. Вона була надзвичайно тверда і для того, щоб вона розм‘якла хоч трішечки її необхідно було дуже довго тримати у роті. Проте, звичайно витерпіти це було практично не можливо і тому, щоб прискорити процес я її починала жувати. Жувати відчайдушно до болі в щелепах . Карамелька приставала до зубів та склеювала щелепи. Але я продовжувала несамовито жувати поки вона не ставала все меншою і меншою і повністю не щезала.

Виявляється життя ще вміє робити сюрпризи. Я познайомилась з одним із моїх сусідів. Йог звуть Рочестер, або просто Честер. По виразу його обличчя було видно, що він надзвичайно породистий. Про те свідчили Манери, виправка і навіть голос. Я то одразу зрозуміла, як лише його побачила. Проте все ж назвати ту породу, до якої він належав я не змогла. Я ніколи не в житті на зналася на породах собак. Максимум, що я могла сказати так це те, що та чи інша собака схожа наприклад на спанієля чи бульдога, чи наприклад, на гончу. Але сказати достеменнo, хто то насправді я не могла. Єдине, що я могла сказати про Честера, так це те, що він був неймовірно гарний і надзвичайно розумним і те якої він породи не мало абсолютно ніякого значення. Адже хіба має значення якого кольору очі чи довжини ноги у прекрасного співбесідника. А Честер саме такий, він найдивовижніший співбесідник з усіх які у мене колись були. Він не лише вмів надзвичайно уважно слухати він ще міг сам змусити заслухатись його. Він знав так багато, надзвичайно багато. Забагато навіть для собаки. Він розповідав мені про те, що бачив під час своїх прогулянок, про те що чув від балакучих білок  та філінів.  
- Я ніколи не розумів, чому люди вважають, що най балакучіші пташки то сороки. Це абсолютна нісенітниця. Цим істотам ніхто у світі крім них самих не цікавий. А ось філіни ото пихаті опудала справжнісінькі тріпачі. Вони нічого не роблять цілими днями і лише видивляються а потім починають тріпати по всьому місту усяку нісенітницю. Хоча подекуди від них можна почути і щось цікаве і навіть корисне.
Честер був дивовижним сусідом. Хоча і мав надзвичайну слабкість до шоколадного печива. Тому, коли у мене траплялись вихідні я попередньо запасалась цим делікатесом та вмощувалась на лавочці у дворі в очікування Честера.
До речі, саме так ми з ним і познайомились. Я сиділа у дворі та жувала те шоколадне печиво, аж тут підійшов він і уткнувся у мене своїм холодним мокрим носом. А потім винюхав печиво. Чи можливо він зачатку винюхав те печиво, проте як пес шляхетний та надзвичайно вихований вирішив спочатку віддати шану дамі. А вже тоді отримавши схвальне  потріпування по загривку почав клянчити ласощі.
До речі Честер їв лише шоколадне, виключно шоколадне печиво і ніяке інше. Жодні джеми, родзинки чи глазурі не вабили хитрюгу. Нахаба глузливо позирав на мене та відвертав продовгувату мордочку. Мовляв на будь що він не розмінюється. Шоколадне печиво стало нашим секретним паролем.

“Знаєш, а попри все я сумую за тобою. Навіть розуміючи те, що я не повинна цього робити. Не повинна цього відчувати. Я майже щодня нагадую собі – ти мене залишив, ти замовчав, ти не дотримав свого слова... Але все рівно здригаюсь щоразу, коли починає дзвонити телефон.”

“Страшніше за все, що мені доводилось пережити – це смерть нашого сина. Ти запитаєш, з чого я взяла, що то був хлопчик? А я скажу – я знаю. Я навіть не відчуваю, а твердо знаю, то був хлопчик. Коли лікар сказав мені про те, що я була вагітна я навіть не могла поворухнутись. Я навіть дихнути боялась. Помилуй Господи людей від такого відчуття. То був смертоносний коктейль. Уяви собі: з одного боку мені стало відомо, що я була вагітною в середені мене зародилось життя і не просто життя, а часточка тебе. Такого безмежно коханого тебе. А потім я нарешті почула та – була... Отже була.
На одну коротку мить я зрадницьки зраділа: отже мені не доведеться робити аборт раптом ти не захочеш нашого сина. Але одразу після того зрозуміла – дитина мертва. Мій син! Мій!!! А далі, далі ще гірше  Я не зберегла твого, ТВОГО сина.
Перше, що я вирішила вийшовши з кабінету лікаря, так це те, що ніколи не розповім тобі про це.
Адже ти, ти, ти такий. Ти так хотів сина... Як я після цього могла дивитись тобі в очі. Адже я винна у смерті нашого сина.
Зараз навіть уявляти те важко. Деякий час мені навіть здавалось, що я вмерла разом з дитиною. Яку я ніяк інакше не називала, як ТВІЙ син.
Я знала, що якщо ти колись дізнаєшся про це ти ніколи більше не доторкнешся до мене. Не захочеш РОБИТИ МЕНІ БОЛЯЧЕ. А цього я боялась найбільше.
Навіть тоді із змученим організмом і дивом вцілілою психікою я думала лише про те, щоб ти не хвилювався, не відчував провину, не мучився.
Дивно але тоді, це було для мене настільки природнім як наприклад дихати.”

Той хто мешкав у цій квартирі, до мене мабуть був ще більше божевільним ніж я. Мабуть тому мої новоспечені сусіди і віднеслись так байдуже до моїх вишневих дверей та стереосистеми.
Виявляється я не знала світу і незважаючи на це я була права. Права в тому куди і навіщо йшла хоча навіть не мла здогадки куди саме я прямую.
Та того я не знаю і тепер сидячи на підлозі перед старою запиленою шафою, яка разом із залізним ліжком залишилась мені від попереднього власника цього житла. Сидячи на підлозі, як у далекому дитинстві, коли розбирала великі яскраві книжки та іграшки. Проте цього разу замість дитячих забавок я розбирала старі платівки. Силу силенну старих платівок. Ось, що ще залиши мені у спадок невідомий дивак-чарівник.
Божевільний і скоріше за все нещасливий.
Сьогодні ця шафа стала для мене чимось на зразок чарівної печери Аладіна де я знайшла несмертні скарби.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.94970893859863 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …