Вона вперто його не помiчала. Точнiше, не видiляла серед iнших. Вiн був лише одним з десяткiв. Iншi, о Боже, як Вiн їх ненавидив. Адже Вона любила їх усiх. Оцих жалюгiдних нiкчем. Що Вона в них знаходила: iнфантильнiсть? В неї був патологiчний материнський iнстинкт? Хтозна.
Його переповнювало Страждання. Вихiд є – Смерть. I от Вiн вже стояв на незграбнiй металевiй конструкцiї готовий кинутися сторч голову на землю – принести себе в жертву Коханню.
Вона пiдхопила Його з гiрки.
– Стасiку, що ти робиш? – спитала вихователька.
– Надiє Вiкторівно, а Ви одружитесь зi мною?
– Авжеж, тiльки будь обережнiшим на гiрцi, а то батькам поскаржуся.
Вони заходили в будинок дитсадка. Вiн розумiв – Вона бреше. Як завжди.
