Десь на околиці Багдада почувся вибух, але жоден з шести вояків у вантажівці, не виявив жодних емоцій. Три детройтські негри, щось жваво обговорювали між собою на тему репу, два латиноси пережартовувалися на іспанській, і досить часто, в їх розмові можна було почути “hiho de puna” – єдині слова на іспанській, які знав і розумів уродженець Вермонту Джек. Він заплющив очі, і вслухаючись в гуркіт двигуна заплющив очі, а вже за мить незважаючи на постійні вибоїни, задрімав. За півроку в Іраці, він навчився так відключатися, незалежно від будь-яких зовнішніх факторів – чи то була погана дорога, чи вибухи за квартал від казарми, чи завивання сирен...
-Wake up, fuckin’ sleephead!, - голос сержанта Джоунса, прозвучав стомлено, без тіні злості чи роздратування. Але вже в наступну мить він покрив потрійним іспанським матом латиносів з неграми, які ніяк не відреагували, що вантажівка зупинилася, і до них підійшов сержант.
Джек зачекав поки назовні вискочать латиноси з неграми, а тоді повільно виповз сам, розімнувся, наскільки це дозволяло спорядження, і аж тоді став в стрій, не ризикуючи наразитися на гнів сержанта. Він мав одну суттєву перевагу над рештою його сьогоднішніх колег – він, як і сержант Джоунс, був білим. А на війні політкоректність відходила на другий план, і білі, чорні, латиноси гуртувалися насамперед за расовою ознакою. В бою білим було начхати на чорних, чорним на латиносів, і так далі, незалежно від чинів які вони носили.
-...Отже, зараз ви обходите цей район, і через годину маєте всі бути біля базару. Інструкції вам відомі – тричі попоросити зупинитися, а в разі відмови чи опору, - Джоунс поклав руку на автомат, - Перший патруль складуть Джек і Маріо...
Джек подумки вилаявся – жоден з п’яти інших не викликав в нього особливих симпатій, але жоден й не викликав, такої відрази як цей садист Маріо. А просити міняти мпівпатрульного, було неприйнято. Тож доводилося йти в патруль по нічному Садр-Сіті з ним.
Спочатку вони йшли мовчки, але як тільки занурилися в лабіринт вуличок і провулків, як Маріо заговорив... „Заговорив” правда трохи не відповідне слово, бо звичайними темами для нього були детальні описи вбивств і розстрілів, смертей і тортур. Зараз він розповідав як він з двома іншими відморозками – Бланко і Джі-Джі Мелвілом на днях гвалтували двох арабських дівчаток. Маріо смакуючи розписував деталі, і Джек зловив себе на думці, що із задоволенням подивився як подібне вчиняють із цим мулатом. Сказати щоб цей дегенерат заткнувся він не міг – Маріо прибув в Ірак на кілька місяців раніше за нього, і це надавало йому певну перевагу над Джеком.
Тому Джеку не залишалося нічого іншого, як подумки благати Господа, припинити це знущання над його свідомістю. Невідомомо точно хто – Господь чи Аллах, почув його, але в на одній з вуличок, вони помітили постать, яка ховалася в тіні одного з будинків, що змусило Маріо заткнутися. Постать завмерла, притулившись до стіни будинку, в надії, що його не помітять, адже порушення комендантської години, вже буде коштувати йому чи їй кількамісячного ув’язнення.
-STOP!, - крикнув Джек, і постать різко зірвалася з місця. Джек теж почав бігти, і готувався крикнути в друге, але слово застрягло в його горлянці – спочатку він почув тріскотню автоматної черги, а тоді побачив, як скинувши руки, чоловік (чи жінка, хоча яка вже різниця), впала на землю.
Озирнувшись, він побачив Маріо, обличчя якого мало хижий вигляд, а руки намертво стискали автомат.
-What a fuck! ТРИ РАЗИ!, - вся злість на цього виродка водночас вибухнула в Маріо, і він теж скинув свою зброю.
Маріо втупив свій важкий погляд в Джека, і повернув дуло в його сторону. Щось клацнуло в Джека в голові, він згадав з ким має справу, і тому опустив автомат. Латинос презирливо хмикнув, щось прошипів на іспанській, і не дивлячись на Джека рушив далі.
-Викликай патруль!, - лють розривала Джека, і він відчував, що йому вже важко контролювати себе.
-Хай їхня поліція розбирається з цим трупом. Джоунсу не доповідати! Ясно?, - і побачивши як рука Джека знову судорожно тягнеться до автомата, - ЯСНО???
Той таки взяв дотягнувся до зброї, і аж тоді кивнув. Маріо обпалив його поглядом, підсміхнувся і знову пішов. Проходячи повз труп, він різко повернувся до Джека, який відстав на пару кроків, і з наведеним автоматом прошепотів, так, щоб Джек почув:
-Відтягни труп з дороги!
Зараз він бувв у виграшному становищі – його автомат був знятий з запобіжника, і в разі непокори він міг реально розстріляти його, а потім списати це на повстанців. Правда, слідство встановило-б, що стріляли з американського автомату, але що з того? В іракців багато трофейної зброї, крім того командування інколи приторговувало зброєю. Тому виходу не було...
Відтягуючи труп (він виявився чоловіком), Джек згадав, себе півроку тому. Ні, він уявляв, що може й не повернутися з Іраку, був готовий до війни, був готовий стояти на смерть за Америку, вмерти, але бути вірним присязі...
Але те, що його тут чекало.... Це було навтіь не пекло – там, напевно, менше хаосу. Так, Джек і далі, вважав „повстанців” – терористами. А як іще називати людей, які масово винищують своїх співвітчизників, за будь-який контакт з миротворцями? Тим більше практично кожен іракець, в тій чи іншій мірі був повстанцем.
Але те що робили співвітчизники Джека, він не розумів, і не хотів розуміти. Це немало жодного відношення ні до миру, ні до миротворців, а Абу-Грейб був лише вершиною айсберга. Тортури, безпричинні розстріли мирних мешканців, на кшталт сьогоднішнього, побої згвалтування... Переважна більшість „миротворців” не набагато відстали від Маріо, а ті які ще були більш-менш нормальні, не намагалися чинити опору беззаконню, і самі брали в ньому участь. І Джек з ними...
За півроку він зненавидів солдат-„миротворців”, „повстанців”-терористів, зненавидів, цю пустелю, це брудне запилене місто, зненавидів самого себе, і лише суворе пуританське виховання, ще дозволяло йому проганяти думки про самогубство...
Патрулювання продовжувалося. Більше нікого вони не зустрічали, і Джек подумки дякував і Богу, і Аллаху, що пригода на тій вуличці, заткнула Маріо рот. Сам він, за решту часу встиг з добрий десяток разів вбити мулата всіма можливими способами. До кінця визначеного часу лишалося біля десяти хвилин, і Джек, вже подумки готувався до розмови з Джоунсом – він не надіявся, що сержант щось змінить, але принаймні усуне його від таких патрулів. Хай навіть під кулі...
Зненацька, в кінці одного провулку, який впирався у стіну колишньої лікарні, вони почули якийсь шум. Маріо, а слідом за ним і Джек рушив туди. Там було темно, але було чути якийсь рух, а коли вони підйшли ближче, то почули уривчасте дихання. Старший патрульний ввімкнув ліхтарик і освітив стіну. В куті стояло двоє хлопців роки дванадцяти-тринадцяти, які притулилися спинами до стіни. Їхні обличчя і руки були замазані в чомусь чорному, а на одязі – зношених джинсах, і довгих, до колін футболках були масляні плями.
Джек вже врадувано зітхнув, що це діти і на сьогодні обійдеться без нових розстрілія, і потягнув Маріо за рукав:
-Лиши їх! Пішли звідси!
-Fuck off!, - латинос різко висмикнув руку, і Джек ледь не завалився. Тоді він щось сказав на арабській до дітей. Що саме – Джек не зрозумів, бо арабська за півроку не піддалася йому. Діти не зрущили з місця, і Маріо крикнув спрямувавши на них зброю. Тоді вони повільно, але без страху вийшли з кутка і стали до стіни. Тільки тоді Джек помітив зосереджено-маніакальний погляд мулата, і те як міцно він стискав зброю....
-Ти... Ти... Проклятий виродок!, - тремтячими руками Джек намагався зняти автомат з запобіжника. Але було запізно – Маріо короткою чергою розстріляв одного з хлопців, а тоді якусь мить стояв нерухомо, ніби насолоджуючись скоєним. Тоді він різко повернувся не опускаючи автомат до Джека:
-Другий твій!
-Ти... Ти....
-Давай! Або я вб’ю і тебе, і його! Ти мене знаєш!
Джек ще ніколи і нікого так не ненавидів. Йому хотілося голими руками розірвати Маріо, пошматувати його стерти з лиця землі. Але сили були нерівні – ледве він ступить крок, як латинос розрядить в нього решту куль. Тому він постарався більш-менш заспокоїтися, зняв автомат, і почав цілитися в хлопчика.
Того, здається, зовсім не здивувала доля його друга – він так і стояв, спокійно і гордо, тільки очі палали ненавистю і дивилися то на Маріо, та на Джека. “Спокійно, Джек, спокійно! Ти ж цього так хотів... Ще хвилину тому... Цілий вечір... Цілий місяць...”. Хлопець на секунду перевів погляд на свого мертвого товариша, в якого ротом пішла кров, і Джек помітив як він облизав свої пересохлі губи. Отже, таки боїться! “Ну давай, наважся!”. Джек закликав собі в допомогу всі сили, і всіх богів.
-Come on, you fuckin’ white shit! Do it!
Зловивши себе на видосі, Джек натиснув на гачок. Він стріляв, поки не вистріляв всю обойму, а його лице не перетворилося на криваве місиво. Але насолоди не відчув... Коли нарешті кулі закінчилися, він ще з хвилину стояв над трупом, вдивляючись в те, що колись було рядовим армії США Маріо Рамоном Гонзалесом. А вбило його те, що колись було рядовим армії США Джеком Едгаром О’Браєном.
“От і усе! Тепер я хоч трохи миротворець – одною падлюкою тут стало менше”, - він присів і сперся спиною об стінку. Голова була пустою, і в ній жила лише думка, яку він вбивав в собі кілька місяців – с-у-ї-ц-и-д. Вона не в’язалася з його католицькою освітою, і Джек подумав, що в нього і так достатньо гріхів, щоб опинитися перед Богом. А що тоді робити далі?
Він розплющив очі, і побачив хлопця, про якого встиг забути А він стояв перед ним і все так же з ненавистю дивився на нього. Джек зрозумів, що його проблему вирішено, і спробував усміхнутися, але не зміг. На його обличчі так і застигла дивна гримаса, не то болю, не то гніву.
А хлопчик кинувши автомат Маріо, побіг геть з того триклятого провулку...
