З різних світів
Молодий задумливий хлопець непорушно сидів біля їдкого вогнища, прислухаючись до заспокійливого потріскування помираючих гілок. Він роздумував над тим, чому у сварливої сусідки Нелі щоранку очі на мокрому місці, чому його кіт не любить молоко, чому приваблива однокурсниця Кел відмовилася піти з ним на побачення, а її подружка Тіна просто божеволіє від самого погляду на нього. І так Марк міг сидіти цілими довгими холодними ночами, аналізуючи минулий день. У його голову не лізли якісь філософські або занадто серйозні думки: у свої 19 років він ніколи не мав суттєвих проблем, тож жив ще по-дитячи безтурботно. Батьки подарували Маркові цілком пристойний будиночок біля озера, у яком він вирішував суперсерйозні проблеми: як все ж таки змусити бідолашну кішку пити молоко та знайти трохи грошенят хоча б на новеньку Альфа Ромео.
Викладачі в університеті хлопця сприймали як дурбелика, котрий ніяк не може вилізти з маминої колиски, а дівчата помітно задивлялися на синьоокого красеня, котрий постійно хизувався голлівудською посмішкою, показуючи білі, мов сніг, зуби.
Дванадцята година ранку, телефон продовжує наполегливо дзеленчати. З-під ковдри ліниво виповзла рука, клацнувши на якусь кнопку. Марк, тяжко позіхаючи, зліз із ліжка й почовгав на кухню. Підливши в чашку (і без того повну) молока для кішки, він із цікавістю озирався, наче за цю ніч його палац мав перетворитися на вологу нору, але, не помітивши нічого дивного, хлопець продовжив виконувати щоденні обов’язкові для нього справи. Після вирішення всіх дуже «важливих» питань, Марк швидко одягнувся й попрямував у квітковий магазин. Сьогодні неділя, тому він має, як завжди, піти на цвинтар.
Купивши розкішний букет троянд, хлопець повільно тягнувся до того місця, де була похована найдорожча для нього людина у світі, яка викохувала його в любові та чарівних казках. Бабуся була для шибеника великим авторитетом, тож протягом двох років, не пропустивши жодної неділі, Марк приходив на цвинтар у чорному костюмі та довго роздивлявся тихі та спокійні надгробки. Цього разу він, стурбований і блідий, сів на лаву, кидаючи погляд на забуте Богом місце. Йому здавалося, що всі могили на цьому кладовищі вивчено напам’ять, але очі впали на незнайомий та облуплений надгробок. «Дивно», – подумав він, підводячись. Епітафія давно вже поросла мохом, а ім’я померлої людини стерлося, не залишивши жодної літери. Занедбана могила зовсім заросла бур’янами та, розвалюючись, почала підкорятися часові. Марк, залишивши на ній пару троянд, задумливо поплівся додому.
Побачивши, що його кішка так і не доторкнулася до молока, він ще більше засмутився. Витяг звідкісь несвіжі та зморшкуваті цукерки, сів, як це часто бувало, біля розжареного вогнища та почав уплітати застарілі солодощі, розмірковувати над своїми дитячими проблемами. Стукіт годинника вже не заважав, ігристе полум’я поступово згасало, а зморені очі закривалися…
«Дякую за квіти. Я дуже люблю троянди», – обізвався ніжний жіночий голос. Марк побачив витончену постать, яка з’явилася несподівано й раптово. Її світло-блакитні, майже скляні очі, усміхалися, волосся золотими кучерями спадало на слабкі плечі, а біла, мов простирадло, шкіра змушувала здригнутися.
– Хто ти? Фея? – злякано, але з цікавістю прошепотів Марк. –Усі ви однакові: спочатку квіти даруєте, а потім навіть не можете згадати, кому підсунули черговий букетик, – сумно сказала вона й зникла так же раптово, як і з’явилася.
В очі вдарив сліпучий промінь, Марк швидко підвівся, одяг джинси й улюблену футболку з написом «Я люблю світ» та почовгав до університету. Взагалі, він не дуже любив лекції, вважав їх сухими й невдалими, а сьогодні хлопцеві особливо не хотілося поринати у світ наполеонівських війн: його цікавила тільки та чарівна блондинка, яка розтанула разом із першим променем сонця. Навіть Кел не змогла привернути Маркову увагу коротенькою спідницею на лекції історії, а його друзі диввалися: як це він сьогодні просидів шість годин, не сказавши ні слова. Хлопець думав про щось своє, то загадково посміхаючись, то нахмурюючи золоті, як стигле колосся, брови.
У його голові діялося щось незрозуміле. З одного боку, Марк тямив, що це просто сон, у якому він дав волю уяві, але ж ту дівчину було видно так чітко та ясно! Це зовсім не було схожим на марення. Його полонили золоті кучері, струнка фігура не могла загубитися в пам’яті. Але та біла-біла шкіра так лякала… На її обличчі не виднілося жодного рум’янця, а сукня виглядала дивно: чорна, уся розшита золотими та срібними нитками з маленькими різнокольоровими камінцями. Така довга, що з-під неї навіть не виглядали носики черевиків. Вона нагадувала сімнадцятирічну дівчину з XIX сторіччя.
Марк не помітив, як закінчилися пари, швидко зібрався й полетів додому, готуючи по дорозі промову до прекрасної незнайомки. У голові засіла думка: «А може, вона й цієї ночі прийде до мене уві сні?» Спантеличений, він навіть забув про кішку, роздумуючи над тим, де його бурхлива уява могла взяти таке диво.
Надворі вже темніло, машини переставали гудіти, а червоногаряче сонце пірнало за спокійне сумирне озеро.
Уві сні до Марка прийшла зовсім не прекрасна дівчина, а ректор, який знову погрожував поганими оцінками, а приємного з цього було, звісно, мало. «Чому, чому не прийшло до мене знову те чудове марення, хоч би ще один день потішити себе фантазією», – скрушно думав хлопець. Марк ніколи не розповідав свої таємниці, боявся, що це колись розкриється, а потім його скрізь супроводжуватимуть злісні посмішки. Він наче й мав друзів, але водночас йому було ні з ким порадитися, розповісти про те, що його турбує та пригнічує. Для всіх Марк залишався просто родзинкою компанії, бо вмів вчасно кинути жарт й був напрочуд мрійливим, тож часто тішив одногрупників вигаданими розповідями. Та, мабуть, якби він і насмілився повідати комусь про дивне видіння, то мало хто б повірив, знаючи його фантазерську вдачу.
У хлопця в голові знову роїлися різні думки, вони плуталися між собою, постійно змінювалися, молодий розум намагався знайти пояснення кожній хвилині, яка вже відійшла в минуле. Та це тривало недовго, бо красень-вигадник не міг зациклюватися на чомусь одному, тож за п’ять днів його думки швидко перебралися на обміркування нових проблем. Він постановив, що краще захоплюватися, тим, що є в реальному житті, тож на цей раз вирішив продовжити завойовування довгоногої Кел.
Одногрупниця для нього, звісно, – не еталон краси, та й розумом особливо не відрізнялася. Але оскільки її визнали найпопулярнішою дівчиною, мабуть, на цілий район, то Марк вирішив спробувати сили. Кел наче була й не проти, проте ж мала якось заінтригувати хлопця відмовами на перші побачення. За третім разом вона здалася, тож Марк повністю задовольнився собою.
Знову неділя. «Господи, як же не хочеться вилазити, а тим паче кудись іти», – поскаржився Марк сам собі. Але твердо знав свій прямий обов’язок на сьогодні, тож з усієї сили боровся із сонливістю. Натягнувши чорний костюм, хлопець поплівся знайомими вулицями, не звертаючи уваги на метушливих людей. Цього разу він якось швидко пройшов ряди могил (колись йому здавалося, що вони безкінечні), і, знайшовши бабусину усипальню, як завжди, обережно сів на пофарбованій лаві, почав роздивлятися сірі надгробники. Його увагу привернув розкішний кущ троянд , але (Господи!) біля тієї самої ж епітафії, яку він бачив того разу! Бур’ян кудись зник, але надгробник залишався таким же похмурим і тьмяним. «Чортівня», – злякано сказав Марк, але через хвилину пожалкував, що згадав нечистого, бо хто його знає, що тут таке коїться.
Довго не засиджуючись, хлопець швидко зорієнтувався й полетів додому не озираючись. Він, бідолашний, навіть і не знав, що й думати: чи то в нього явно проблеми, чи то не проспався, чи то взагалі Бог його зна що! Цього разу вже не цікавила ні загадкова красуня, ні дивна епітафія – він ладен був віддати навіть кішку, аби тільки врятуватися від насторожливих думок, що не давали спокою. Хлопець на хвилину закрив очі, намагаючись подумати про щось приємне, і майже заспокоївся. Накрився ще однією ковдрою, бо за останні декілька хвилин чомусь відчувалася прохолода.
«Ти приходив до мене? Бачив, я оживила твої квіти», – пролунав голос позаду. На шкірі хлопця рясно виступив піт, злиплися пальці. Він боявся навіть поворухнутися, його очі непорушно уп’ялися в стіну. «А мені вже двісті років ніхто не дарував квіти», – знову почулося позаду. «Ти так зблід… Тобі страшно?» Марк просидів непорушно десь хвилин двадцять, переконавшись, що голос затих, поволі обернувся, але там вже нікого не було. Вона пішла так тихо й непомітно, як і того разу.
Наступного дня хлопець майже ні з ким не розмовляв, бездумно просиджуючи пари. Він остаточно заплутався. Тоді, мабуть, ніхто у світі не міг би йому допомогти порадою. Марк боявся. Боявся себе, її, боявся тих страшних і тьмяних епітафій. Він не знав: це реальність, чи, може, йому здається. Життя хлопця перевернулося так просто, як пісочний годинник: пусті роздуми кудись зникли, а голлівудська посмішка більше не показувала білі зуби. Марк схуд, змарнів. Питання «хто ж вона?» не давало жити. Повертаючись додому, він йшов швидко, його очі роздивлялися землю під ногами. Хлопець не чув, як ревуть машини, галасують діти, брешуть собаки. У його світі було тихо-тихо.
Раптом, мов крізь сон, прорізалися злякані крики: «Обережно!» Марк, мов прокинувшись, підвів голову й тільки на долю секунди побачив біле авто, що летіло на нього…
– Хм, як тут темно… Хто вимкнув світло?
– Дурненький, я тебе виведу звідси, – почувся знайомий жіночий
голос. Холодна, але ніжна рука доторкнулася до його щоки.
– Я помер?
– Ні, ти за хвилину повернешся у свій світ, – сказала вона, відсмикнувши руку.
Марк розплющив очі: коло нього бігали люди в білих халатах, щось кричали, але тільки-но побачили, що хлопець прийшов до тями, на їхніх обличчях з’явилися посмішки. Хтось із лікарів полегшено промовив: «Я ж казав, що оговтається». Маркова нога страшенно боліла, а футболка й простирадло були залиті кров’ю. Проте після якоїсь чарівної пігулки, що дала жінка з чорним та довгим волоссям, страждання трохи зменшились. Хлопець постійно спав, у маренні когось кликав, а прокидаючись, просив води.
Тільки за тиждень Марк потроху почав приходити до тями, перше, про що подумав, так це про таємничий голос у темряві. Тепер вже знав, кому він належить. Хлопець згадував, як ніжна дівоча рука доторкнулася до його обличчя, така м’яка й холодна. Він більше не боявся її, а будь що хотів зустрітися. Збираючи всі деталі про загадкову з’яву в голові докупи, ненароком озирався: «Чи не прийшла вона часом до мене?»
Ніч. У палаті так темно, тихо, спокійно. Видно тільки круглий місяць за вікном та зорі. Пахне квітами, їх принесла Кел. Та Марк ні на хвилину не задумався про неї, тепер його розум був зайнятий іншим. Він заплющив очі, жадібно втягнув носом повітря й сказав: «Прийди, я чекаю на тебе». Йому здалося, що в кімнаті ще більш потемніло, він відчув знайому холодну руку на чолі, а згодом і ніжний поцілунок. « Я з тобою», – сказала вона. Хлопець закрив очі, аналізуючи всі нещодавні події, його розум зробив висновки, але чи не були вони хибними?
Марк боровся з думками, намагаючись позбутися їх, вони заводили в безвихідь, посилювали головний быль. Він боявся задавати питання, а тим паче отримувати відповіді. Хлопець сперечався сам із собою, заходячи в безвихідь.
«Мовчиш? Знаю, тобі важко, мені теж. Тепер я хочу розповісти про те, що носила із собою двісті років. Чому саме ти? Повір, на те є причини. Просто слухай…
Мабуть, про таку сім’ю, яка була в мене, мріяла кожна дитина. Я походила з відомого роду Олещанських, мала все: найкращих учителів, безліч іграшок, безкінечні подорожі, постійні подарунки. Я купалася в розкоші та славі. Нашу сім’ю скрізь запрошували, нас знали всі. Чому? Для мене це залишалося загадкою. Я тільки бачила, як мої батьки часто кидали гроші на вітер, але де вони все-таки їх брали в такій величезній кількості, не здогадуюся й до сьогодні. Ми жили у величезному будинку, де завжди пахло трояндами й фіалками. Як зараз пам’ятаю свою кімнату: на рожевій стелі красувалися пухкі ангелочки, а стіни були завішані легким шовком. Ліжко вражало розмірами, на ньому вистачило б місця ще дев’ятьом таким, як я. Підлогу прикрашав килим, настільки пухнастий, що я ньому я губила власні черевички. У кутку стояв білосніжний рояль, який так блищав, що легко можна було побачити в ньому своє обличчя.
Я найбільше любила вікно, що простягалося від підлоги аж до стелі, у ньому й побачила те, що не забуду ніколи. Будинок біля нас вже пустував давно, але одного весняного ранку у нього все ж таки з’явилися господарі. Тоді я, як і завжди, просиджувала цілі години, вдивляючись у вікно. Раптом біля хвіртки побачила трьох людей: чоловіка з жінкою та стрункого білявого хлопця. Саме тоді й розгледіла моє перше й останнє кохання. Ніжне, але трохи бліде обличчя та голубі, як мамина сукня, очі вп’ялися в пастельну підлогу, а на щоках з’явився рум’янець. Таким закарбувався ти, мій любий, у моїй пам’яті», – вона ніжно подивилася на Марка, ще сильніше стиснувши його руки. « Я?» – це єдине, що зміг промовити хлопець, зробивши великі очі. «Це було кохання з першого погляду. Як сьогодні пам’ятаю, що захворіла, а ти просиджував біля мене цілими днями, намагався розвеселити, цілував мої руки; приносив букети троянд. Як ми ховалися від батьків, розповідаючи один одному про любов, як втікали від усього світу, забираючись у високу й соковиту траву. І, здавалося, щастя безмежне. Та одного дня ти занедужав, невідома хвороба пожирала молоде тіло. Саме тоді й почалося життя, повне сліз та страждань. Я бачила, як день за днем тебе щось відбирало в мене, як змарніли сині очі, як корчилося обличчя від болю. Скільки лікарів, знахарів, рецептів, та все марно. Мої долоні обпікалися об твоє чоло, а очі були завжди вологими. Знаєш, мені наснився сон. Ти стоїш такий гарний, рум’яний, у білому, посміхаєшся, простягаєш до мене руки, а я хочу схопити, та не встигаю. Тієї ночі тебе не стало. Зупинилося життя, перестали співати пташки, пахнути троянди. Усе для мене втратило сенс. Звісно, що батьки страшенно переймалися, навіть одного разу чула, як вони пошепки говорили про те, що я в розпачі можу наробити дурниць. Усі намагалися не залишати мене саму. Та я не хотіла жити, бо все нагадувало мені тебе. Прокинувшись одного дня, вирішила, що більше не можу. Було вже жарко, але моя шкіра зробилася гусячою – боялася. Йдучи, вагалася, але свято вірила в те, що зустрінемося у світі помаранчі й ладану. Я стояла біля урвища, така простоволоса й розхристана. Хотіла до тебе. Закривши очі, зробила один малесенький крок й опинилася у воді. Спочатку наче кинулась рятуватися, але ще раз згадала кохане обличчя – і заспокоїлася, віддавши тіло долі. Ось так і стала просто видінням. Але, попри прохання й молитви, мене не приймали на небо, а залишили тут, на землі. Так і ходжу з тяжким гріхом на душі.
Я до болю стомилася витати сірою плямою у вашому світі. Але коли побачила тебе, у моїй розтерзаній душі з’явилася крихітка надії. Твої очі, твої губи, руки – усе , як у нього, усе мені знайоме й рідне. Як почала ближче знайомитись із тобою, зрозуміла, що твоя душа така ж світло-чиста та непорочна, як і його. Пройшло двісті з гаком років, перш ніж мене вибачили святі, вони кличуть до себе, я маю йти. Назавжди».
Її постать повільно згасала, рухи ставали розмитими, вона перетворилася на маленьку срібну пляму й зникла. І тільки десь здалека почулося: «Зустрінемося». Марк обережно піднявся з ліжка, відкрив вікно та вп’явся очима в нічне зоряне небо.
Жаль, він не згадав її, вони з різних світів. Поки що. Та я вірю: їхні душі знайдуть один одного під цілющим сяйвом зірок, там, де завжди весна, там, де немає сліз, там, де пахне ладаном і помаранчею. Вони житимуть вічно, витаючи серед пухнасто-ніжних хмар, дивлячись із висоти на наш грішний світ.
