Звідки в неї таке незвичне для дівчини з села ім'я? Коли в Лариси таке питали, вона усміхалась: "Сестра дала". Далі не пояснювала - в жінці мусить бути загадка.
І, дійсно, не розповідати ж, що батько очікував хлопчика. Навіть ім'я приготував - Валерій, на честь Чкалова. Адже всю юність марив авіацією та у війну льотчиком був. Тож, напевно, спохмурнів, коли дізнався, що в нього ще одна дівчинка. На питання жінки, як назвати дитину, буркнув своє улюблене "як забажаєш". А мати вирішила потішити старшу дочку й доручити їй обрати ім'я.
Взагалі, Лариса ніколи не одружилася б з таким чоловіком як батько. Вона співчувала матері. Був він працьовитий (куркульське походження давалось взнаки), не напивався, не стрибав у гречку. Що ще потрібно для сільської місцевості? Хіба що кохання...
Звичайно, вона питала сестру, звідки їй прийшло це ім'я. "Не пам'ятаю. Почула десь", - відповідала Юля, стинаючи плечима, мовляв, що, не подобається? А звідки вона могла його почути, якщо до народження Лариси нікуди виїжджала з села, в якому не те, що жінок з таким ім'ям не було, але навіть її, Ларису, подеколи перекручували на Раїсу?
Може саме завдяки імені її потягло до моря. Попрацювала на лайнері. Чайкою гасала по всіх океанах. Побачила і Великий Китайський мур, і єгипетські пираміди, і Акрополь. Чи визначає ім'я людини її долю? Ув її випадку - так. А все ж цікаво, звідко воно прийшло до неї?
***
1949 став найщасливiшим у життi Юльки. Щоправда, їй нiколи доти не доводилося стiльки працювати, але це пусте. Головне – мати народила їй сестричку. I це було варто того, щоби допомагати батьковi по господарству та тiтцi в городi. Власне, в неї вже були старшi сестри, але торiк вони померли, й гратися не було з ким. Тато декiлька разiв говорив за столом матусi, що вона – Юлька – вижила тiльки тому, що родилась в цю вiйну i звикла до надзвичайних обставин. Мати сумно кивала, а Юлька трошки пишалася собою.
Сьогоднi вранцi вона вперше побачила сестричку.
- Йди, допомагай тiтцi Галi робити й подумай яке iм’я сестрi дати. Ввечерi скажеш, - сказав тато.
Отже, тепер на неї покладена неабияка вiдповiдальнiсть. Спочатку, Юльцi кортiло похвалитися перед тiткою своїм дорученням, але в голову жодного iменi не йшло, вона розгубилась i тепер вже ледь не скаржилася тiтцi.
- А ходи-но, Юлю, до мене в хату – я тобi щось покажу, - сказала тiтка Галя пiсля роботи, миючи руки бiля криницi.
Матусi не подобалося, коли Юлька заходила до тiтки. Вони не дуже любили одна одну. Та мати лежала пiсля пологiв i, певно, нiчого не дiзнається. Юлька похапцем побiгла за тiткою.
В хатi все було по-iншому, навiть пахло не так. Поки вона озиралася довкола себе, тiтка звiдкись дiстала й сунула їй в руки щось невеличке й тверде. Це був кусничок цукру – ласощi, про якi Юлька майже забула. Цей кусничок цiлком захопив її думки, залишивши лише маленький простiр, щоб зрозумiти слова тiтки.
- Назови сестричку так – Лариса. Ла-ри-са. Запам’ятай i нiчо’ матерi не кажi. Зрозумiла? Повтори.
- Ла-ри-са. Не скажу, - промовила Юлька й дременула додому, навiть забувши подякувати.
Ввечерi у неї в ротi ще був солодкавий присмак, коли сказала матусi: «Лариса!»
- Добре. Молодець, - похвалила мати, пiдводячись з лiжка. – Я скоро оклигаю, i тебе буде полегше.
Так i сталось. А за кiлька рокiв у пам’ятi Юльки залишився лише божествений смак цукру, подарованого їй колись тiткою.
***
Галi дружина брата не була до вподоби – мiг би знайти й кращу. Сама вона не одружилася i всю свою любов перенесла на дiток брата. Коли старшi померли в той клятий 48-й, вона плакала як нiколи доти.
До вiйни Галя працювала бiблiотекаркою в райцентрi. Ось де начиталася досхочу книжок про кохання. В них i знайшла чарiвне iм’я Лариса. Купувала в крамничцi поблизу бiблiотеки цукерки й тiстечка. Ласувала та читала.
Прийшла вiйна, прийшов голод. Бiблiотеку довелося кинути, ласощiв було катма. А потім вона пожертвувала кусничком такого дорогого для неї цукру заради того, щоби залишити по собi бодай щось, хоч би й iм’я племiнницi. Чого це їй було варто? Хто любить солодке – зрозумiє.
