Коли крутиться голова, коли хочеться ригати від швидкості тієї машини, яку називають мотоцикл, я ридаю від щастя жити на цій довбаній планеті. Я мотоцикліст. Не більше і не менше. Я = Швидкість.
Говорять, в мене нудна робота. Вони праві - вона безкінечна і тупа. Але вони не знають ті три тисячі миль на годину. Коли не має мене і немає мотоцикла. Коли ми єдині. Єдині зі світом, який мчить разом з нами. І нашому світові абсолютно пофік куди мчати. Головне пошвидше. Через певний час я когось зіб'ю. Я це знаю. Таке життя, повторюю я, перетинаючи ще одне перехрестя. Ти збиваєш і тебе збивають. Я заплачу за все сповна.
Швидко, швидко, швидко... Не встигаю. Третя, блін. Я вже мав бути на тій співбесіді. Розповідати, який я чудовий лояльний командний працівник, з бісовими лідерськими якостями і чортовим позитивним мисленням. А я сидів в тій довбаній пробці. Нічого, зараз зверну направо. Там можна зрізати. Все нормально. Я поясню про пробки, розповім якийсь анекдот. Ми весело посміємося і я влаштуюся менеджером середньої ланки “з перспективами кар'єрного росту”. Яка година? Направо. Жовте жовте жовте жовте. Будь-ласка. Давай маленька. Ми просочимо.
Ми проскочимо...
Через рік його назвуть Перехрестям Смерті в тому місті. В них буде цілий звіт, з описом аварій, пробок, поранень і жертв. І її закриють, щоб зробити безпечнішу розв'язку. Це через рік. А зараз там валяються кишки по правій смузі. Мої кишки. А мій шлем знаходиться в офісі 31 будинку на другому поверсі. Мене ще довго будуть збирати. Я помер там. А все та клята машина, яка з'явилася на перехресті нізвідки. Так буває, проскочиш – повторяємо ми. Ті, що живуть на цій довбаній блакитній планеті.
