Річка Міссісіпі широка й глибока,
а моя дівчина живе на тому березі.
Мій дід називав нашу річку затокою. Він був мудрою, поважною й добре знаною на селі людиною. Навіть тоді, не зважаючи на досить таки літній вік, дід мав добру пам'ять і міг назвати кожного земляка на ім’я по-батькові, згадати усіх його родичів, сказати де хто живе й чим займається. А я був малим, і, так само, як і вся моя ватага розбишак, серед яких мені найстаршому добігав уже шостий рік, вважав наперекір йому, що це не затока, а таки річка, широка й повновода, така, що плисти не переплисти.
Річка впадала («з’єднувалася» ,- виправляв мене дід) у Кременчуцьке водосховище, яке ми називали морем. Коли на морі здіймався шторм, а сиво-сині хвилі навісніло кидалися на дамбу, складену з величезного каміння, розбивалися об нього і лякали бризками чайок, що ширяли у вишині, то відгомін сього шторму долинав водою і до нас: річкою добігали невеличкі хвильки, верби на березі шуміли й хвилювалися, а очерети стривожено шелестіли, ховаючи собою вітер.
Одного разу влітку ми з хлопцями зібралися усією ватагою і вирішили податися у мандри уздовж берега річки угору по течії. Сказано – зроблено, і ми вирушили, висолопивши язики, бо ж сонце взялося добре нас пекти, загоряючи, купаючись і спостерігаючи, за тим як наша річка поступово звужується, замулюється, заростає очеретами і міліє. Так ми пленталися цілісінький день і аж на вечір зморені й по вінця сповнені вражень доплелися до місця, де річка закінчувалась. З того, що ми, прочесавши майже увесь очерет, не виявили там жодного ключа, випливало, що наша річка таки затока, і це стало для нас великим розчаруванням.
На виході до моря затока була перегороджена двома насипними дамбами, у яких було зроблено пройми для протікання води. За допомогою них ближче до осені із затоки спускали майже усю воду, і на дні борсаючись у муляці можна було збирати річкові мушлі та рибу, що не встигла втекти на глибоку воду, а взимку люди переходили мерзлим річищем на той берег. Дамби називали містками: «золотоношським», бо ж дорога од нього йшла на Золотоношу, він був розташований ближче до моря і «рублівським» ( на Рублівку ), що був розташований трішки далі. Обидва містки пов’язували собою стару, де жив я з батьками, й новозбудовану частини села, і щогодини між ними накидав свої кільця автобус.
А моя дівчина жила на тому березі. І була вона чистою і прекрасною, веселою й життєрадісною, моїм серцем, моїм коханням, моїм щастям, моїм життям, усим. Щовечора я переходив Золотоношським містком зі свого на її бік затоки, випрошував її у батьків погуляти і ми ночами, аж до світанку тинялися берегом споглядаючи місяць і закохані зорі. Іноді на вихідних її батько брав усю сім’ю, не забуваючи запросити й мене, майбутнього зятя, і катав моторним човном по водосховищу, аж до островів, що синіли десь далеко на обрії, і назад, закладаючи такі віражі, що всі були забризкані з ніг до голови і трохи не випадали з човна у воду. Невдовзі він навчив і мене керувати човном, заводити його, кермувати, і наступного ж дня ми з нею тільки удвох подалися на ньому в море, де й сталося те, після чого для нас обох уже нічого не було.
От і зараз я непомітно з’являюся на тому місці, де колись стояла хата моїх батьків. Зараз тут уже пустка, і лугові трави давно заслали те місце густим зеленим килимом. У рожевому вечоровому присмеркові я збираю букет польових квітів і вирушаю в путь. Повільно рухаюся стежкою, тримаючи букетика у руці, виходжу на асфальтовану дорогу, що веде через Золотоношський місток на той берег, не поспішаючи, прямую нею, здоровкаюся з людьми, що якраз вертають звідти з роботи додому, проте вони чомусь не відповідають на мій «добривечір», немов не помічаючи мене.
А десь далеко, там, де вода сходиться з небом, темно - червоне сонце ховається за хмару, віщуючи вітру на завтрашній день, а сутінки, тим часом, тихенько, майже навшпиньки, маленькими сірими плямками, підкрадаються з боку затоки, ховаються у воді, під вербами, якими з обох боків густо поросла дамба, в очеретах, зливаються між собою докупи, утворюють темне рядно, яке спочатку повністю огортає дамбу і, нарешті, застилає темним нічним килимом усе море, а темно - синя хмара ночі, що йде за сутінками чорніє й набубнявіє й поширюється на все небо, залишаючи вільним лише світлий краєчок обрію. А десь далеко у вишині місяць будить дітей, і зорі неохоче розплющують очі, сонно блимають одна до одної, прокидаються од денного сну, вмиваються вечірньою росою і зчудовано позирають з неба на землю, вже закутану в темряву.
Тим часом я вже на іншому березі. Машини дорогою вже не їздять, бо ж пізній час, ліхтарі не світять, і тому я, майже навпомацки, проходжу ще кількасот метрів, прослизаю крізь загорожу і знаходжу серед багатьох інших горбочок із хрестом на якому написане її ім’я.
У скорботі я кілька хвилин стою непорушно, а тоді кладу квіти на її могилу, сідаю поряд на лаві й чекаю. Чекаю, згадуючи наше щастя, чекаю усю ніч, аж доки не починає світати. Тоді букет на могилі зникає, розвіюється у повітрі, як дим, а за ним, з першими променями вранішнього сонця, зникаю і я…
