Чесно кажучи досить таки приємним було сюрпризом отримати «СК» саме напередодні новорічних свят, але найголовніше, що саме в ті дні я очікував ще одну радість – народження свого другого сина. Поступово, в вільні часи, сторінку за сторінкою дещо з насолодою, а дещо «для знайомства, щоб більше автора не знати» ознайомлювався з журналом. Досить таки вдало все почалося з «Дневника» Геннадія Кононова. Дивно, але й через чверть століття життя середньостатистичної жінки не змінилося ні на йоту. Ті ж самі пошуки стабільности, ті ж самі претензії щодо всіх негараздів, те ж саме бажання жити емоційно. Та й не дивно, ми чоловіки лишилися однотипними. Хіба нас щось цікавило окрім чогось одноразового? Раз нажратись для азарту, раз з копіткою загратись. Тож не дивно, що в новітню епоху з’явилися одноразові гумові баби, одноразові емоції, одноразові предмети гігієни і навіть посуд одноразовий. Країна одноразових можливостей. Епоха наповнення власного шлунку і…ілюзорного задоволення.
Подорожую далі. Діму Лазуткіна поважаю за відверту поезію. Щось схоже на езотеричний чай з присмаком еротики, з ефектами аромотерапії. Коли б раптово читач сказав би, що поезія Діми не влаштовує його смаки, то напевно ж отримав би від автора цю відповідь:
«кохання комусь – це вино і еротика
кохання комусь – це горілка і порно…»
Наталія Пущенко починала нібито все добре, але нажаль самої суті твору не розкриває і закінчує все це солодкою казкою. З її оповідання випливає нібито те, що в іноземців жити круто а роботодавці чемні люди в взагалі – проблеми тілько у нас. Але чи знає вона про те, що на инших землях до нас чемні лише тоді, коли ми є їхніми гостями? Робсила з колишнього СРСР цінується за те, що вона найдешевша і менше вибаглива до нестворених умов. Тож даний твір будуть читати лише ті читачі, які взагалі не знають про чинне законодавство щодо працюючих за кордоном.
Поезія Мілана Кернича не привернула особливої уваги. Мабуть не треба йому було писати щось прокидаючись вранці не з тої ноги. А от останнє «Восприятия» можливо було написане десь під вечір. Єдине вартісне що я знайшов для себе.
«Две песни Васьки-Самовара» Максима Маярчука коли було б частиною якогось більшого твору, набагато видалося цікавішим би. А так обірваний сюжет, який фактично доносить до читача хіба що тілько пролог і епілог. Чому ж про сумнозвісні події на Валаамі не розпитав свого дідуся і не описав не тілько хворобу хлопчини-каліки, а й про «бєзпрєдєл» зі сторони конвоїрів, про тяжкі умови праці, про знущання та ин.
Вікторія Осташ дивує читача своєю жіночою лірикою і водночас наболілим. Все життя переплетено товстими нитями, заплутаними становищами. Намагаючись хоч якось розплутати цей клубок, вона ніби читачеві роз’яснює:
«не має ані сенсу ані смислу
з усього верне від усього тхне
бо чорний гумор – то не тільки вислови
то і життя твоє…»
Так і напрошується перефразувати наш готичний гімн країни(хоча в готику його перетворили вже сучасні політики):
«Ще не вмерла Україна
То вона від сміху…»
Як не дивно. Але наша буденність і протікає по звичному руслі «від еротики до готики»
Микола Кульбовський з твором «Калинового цвіту дурман» нагадує прозу, яка своє ще відживала на початку 20-х років минулого століття. Звичайне мило і вдосталь піни!
Твори Анатолія Грибанова читав вже давно, але… Чомусь, на мій погляд російська поезія в Україні слабує за винятком не багатьох авторів. Подобається гра рими, але це досконало переказати можна тілько милозвучною мовою. В принципі в його російській поезії( а може ж писати на рідній і набагато ж якісніше) цього замало.
Філософські роздуми Олександра Товберґа ніби цілком поглинають тебе в глибоку невідомість. Кінцівка «Стеклянного шара» підкреслює подвійно твір вічним питанням:
«Хто ти, звідки ти, моя людино? І чи людина ти взагалі?
З огляду Олександра Апалькова так і хочеться перефразувати його назву:
«Ми це не вони, вони це не ми!»
В зв’язку з невиконанням владою політичних реформ і безвідповідальністю перед власним народом ми ніколи не впорядкуємо країну і звичайно ж не будемо як вони.
В поезії В’ячеслава Пасенюка не знайшов нічого цікавого. Одним реченням можна охарактеризувати так: застарілі глухі рими…
Дану Рудик знаю як людину неординарну, важкої долі, стомлену життям, буденним вчителюванням і водночас гарною поезією. В неї не знайдеш слізливої ностальгічної україни-калини. Наразі позитивність її віршів у їх актуальности, що водночас переплітається з далеким минулим.
Явно, як казав великий класик В. Маяковський:
«нам без старости
лет до ста расти…»
Так і в поезії Марії Лисайчук не побачив нічого окрім застарілих фразок, які вона розсипала по всіх текстах досить таки щедро. Нажаль авторка пережила свою поезію. Звичайний архасовітський стиль на рівні замовлених партійних поетів 60-х років.
При черговій поїздці до Києві була зустріч, яка залишила досить такі приємні спогади. Ця зустріч була з Антоніною Остролуцькою, під час якої мені вона подарувала мені збірку поезій «Острів трьох вулканів». Після прочитання вона стала моєю улюбленою авторкою. Її стилістика – це ніби казкові сюжети, але на зовсім казкові теми. Одим словом раджу прочитати всім.
Тема стьобу завжди була актуальною. Кльова штука-переспів Івана Дубиніна «Цезарь в тесте, или покойник в сиропе на поминках людоеда» Де я тілько не зачитував сюжети перед друзями. Жаль тілько, що на тих сторінках лишилися плями кави і пива. Твір пішов на ура!
Думаю варто згадати і Олександра Хубєтова. Окрім богатирського віршу мою увагу привернуло все, особливо його «Культовий поет» та «Молоде вино».Нас україномовних багато, але пора вже викреслити графоманську літературу і боротися за справжнє оновлене слово. Вискочок забагато стало, якість завдяки їм другорядна. Саме про це і йдеться в останньому вірші. Підтримую його ж словами:
«Геть звідси, молода потворо.
Я впізнаю беззахисний колір
Твоїх очей!»
Купа непотрібної літератури, архаїчні скелі макулатури, лауреатство власної манії величі… Доповненням до цього звалища могли б бути і поезії Миколи Хоружого, Віталія Міхайловського, Марини Манченко, критика Людмили Ісаєвої, Еміри Травіної, проза Сергія Євсєєва. При бажанні можна відправити і мене – вічного панка-стьобіста, який не любить говорити неправду. Одним словом достатньо цим авторам запросити собі Вєрок Сєрдючок, Дімів Біланів, Віагру, Фабрику та ин. Попсу, щоб на їхні тексти ще й ла-ла-ла заграли.
І на останок перерахую тих авторів, що не вказав в критиці, але вони заслуговують від читача уваги. Це поезія Світлани Богдан, Анни Рибалки, Мар’яни Максим’як. Проза Наума Вінарського, Антона Майзера. Критика: Лідії Сіліної, Янвера Есенді, дослідження Романа Шилуцького, Ярослава Брусневича, Володимира Єрьомєнко, мистецтвознавча стаття Олександра Апалькова. Зичу всім творчої наснаги, справедливости, і більше думати та працювати над своїми творами, якщо ти вже охрестив себе прекрасним іменем – літератор!
о2.о2.2оо8
® Вакуленко-К. Володимир
