Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2650
Творів: 49214
Рецензій: 93888

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Щоденник

Зала очікувань

© Gipsy, 05-02-2008
Голова безжально болить. Складається таке враження, що її хтось зажав між дверима і ті двері весь час намагається зачинити.
В роті пересохло. Надзвичайно кортить випити фрешу, при чому не будь якого, а саме фрешу із червоного апельсину. А ще палити. Пів королівства за сигарету. Блін і ці довбані трубочки. Чорт, я знову починаю лаятись. А в принципі яка тепер різниця. Нині я вже можу лаятись. Я можу обматюкати весь світ. Обматюкати лікарів, керівництво, провідного менеджера, директора. Та взагалі пішли вони всі під три чорти! Чорт, як же хочеться закурити. Якого біса я прокинулась? Пішло це все!
Я хочу спати.

Сказати, що я його кохала, то нічого не сказати. Поряд з ним я перетворювалась на безхребетну істоту, на потвору з мазохістськими нахилами. І взагалі на повну нікчему. Ні, то називається не кохання. То швидше було хворобою. Неймовірно складною, майже невиліковною венеричною хворобою. При чому хворобу із надзвичайно важким перебігом. Вона проходила з блювотиною, головокружіннями, безсонню, перепадами тиску та майже безперервною депресією.
Я залишалась все більше і більше у собі і коли мене у тому звинувачували я відповідала “То що мені там добре”.
Мені ніхто не був потрібен. Хіба що він.

Цікаво, чи є такі психологічні хвороби, що передаються статевим шляхом?

Коли я була поряд з ним, я щезала. Ні, то не було кохання. Бо якщо все те, пишуть у книжках та показують по ТБ правда, то це було не кохання. Бо ті соплі та приторно медові казочки були абсолютно не схожі на те, що було у нас.
Біль, біль, біль, біль ... і секс. Ні, не секс. Він не любив того слова – ми займалися коханням. Хоча на справді кохала лише я. Подекуди я хотіла вбити його своїми пестощами, випити з нього все до останньої краплі.  Все і ще, і ще раз... До останньої краплі його життя. Хотілось вбити його пестощами та поцілунками і залишити біля себе навічно це виснажене тіло.
Але ще частіше я хотіла померти сама. Ось тут його обіймах. Дихаючи глибоко. Так глибоко. Хотілось ось зараз випустити останній подих і навіки залишитись у його обіймах. Розчервонілою, розтріпаною із затуманеним поглядом та безсильною. А перед кончиною я воліла б бачити таке саме його, не менш втомлене та  задоволене собою обличчя з відтінком ще чогось не зрозумілого.

Цікаво, ота хвороба імені його, чи вона смертельна?

Судячи по тому,  що я потрапила сюди – ні.  Хоча зовсім не він став причиною того, що я опинилась тут. У цій огидній кімнаті по сусідству з бридкою жіночкою, що вже давно віджила свій термін придатності. І вже навіть почала тхнути мертвяком.
Ні, не через нього. Він тут ні до чого . Жодного разу, якщо не рахувати тих моментів коли він доводив мене ледь не до смерті своїми пестощами я не бажала собі смерті.
Навіть тоді, коли він замовчав.

Цікаво, чи може хворий сумувати за хворобою, яка його залишила?

Я ніколи не розуміла, чому деякі жінки ставляться до сексу як до чогось брудного. Та такого про що негарно та соромно казати. Вірніше моментами я розуміла тих “дорослих” жінок вихованих на радянському кіно про трудові здобутки та високі матерії.
Я кажу про ттих, що лицемірно кривляться при згадці про “Це” ну а, що вже казати про таку особу як я. Що мала сміливість, чи то скоріше дрість або нетактовність не приховувати, що полюбляю секс.

Найогиднішою, найпотворнішою най-най-найбільшою гидотою є самозакохані кабелі. З улесливими масними поглядами, пацючими хижими посмішками  і смердючою самовпевненістю. Мені завжди здавалось, що від них навкруги розходиться сморід. Такий солодкувато незрозумілий запах, що викликає бажання блювати. А ще ці погляди, погляди, погляди...
Лише після одного такого погляду виникає надзвичайна потреба залізти у гарячий-гарячий душ. Залізти у пінний окроп з головою. Аби змити масні відбитки тих поглядів.

“Моє дивне, давнє, важке кохання. Зараз сходить сонце. Дивно, воно сходить точнісінько так, як сходило тоді. Пам’ятаєш? Жадібно розкинувши свої хижі руки-щупальці. Вони лише прагнуть щоб захопити у свої гарячі жмені якомога більше. Пам’ятаєш те сонце? Те нахабне Сонце-Восьминога?
В мене перебинтовані зап’ястя. Наче у самогубці. Вірніше самогубці невдахи. Хоча так воно і є. Я свідомо не зробила того кроку назад. А отже я відчасти самогубця. Та і невдаха також. Але я знову не про те.
Моє складне, болюче, жадане, єдине кохання. Я зараз, зараз скажу тобі все-все. Але пообіцяй мені будь ласка де що. Єдине в житті моє єдине кохання, пообіцяй мені знищити цього листа одразу після того, як прочитаєш його. Моє казкове, згубне кохання. Я не хочу, щоб ти зберігав десь серед ділових паперів, чи серед старих невикористаних сценаріїв, чи не приведи Господи серед фото “колишніх” Я не хочу, щоб колись твоя дружина (так, так твоя дружина. Ти одружишся і вона народить тобі купу діток і обов’язково першого хлопчика) Так ось, я не хочу, щоб твоя дружина  знайшла і прочитала ото моє бум ага марання. Бо для тебе то і не має бути чимось іншим. Все минулось. Це для мене, самогубці невдахи, чомусь надзвичайно закортіло виказати тобі все це. Вибовкати навіть те, що вертілось на кінчику язика, коли я своїм голісіньким тілом притулялась до такого ж твого тіла. Зараз я можу, всю цю нісенітницю (бо інакше ті соплі-сльози я назвати не можу) тобі розповісти. Бо все вже минулося. А знаєш моє надзвичайне, вражаюче, пекельне кохання, ти був у мене першим. Ні, не дивуйся так сильно. Ти нічого не проґавив у моїх розповідях про себе. І так, коли ти проникав у мене тоді... жодна перешкода не була тобі на заваді. Але все одно ти був першим.  Саме ти, а не той мальчік-мачік, що виконав кілька років тому за тебе сю технічну роботу та фізично позбавив мене невинності. Так ти правий, навіть після нього у мене хлопчики-чоловіки. Адже ти розумієш про що я кажу. Ти був перший, перший кого я так кохала. Єдиний і перший. Ти мені пробач будь ласка, що я підіймаю на світ Божий цей труп – наше кохання. (закреслено) МОЄ кохання. Навіть за час свого життя то була незграбна та дистрофічна істота. Як би воно було людиною то вона скоріше за все могла б спокійнісінько за рахунок пенсії по інвалідності та решти соціальних виплат.
Моє недоладне, жорстоке та невдячне кохання. Знаєш, що найбільше мене турбувало? Але чому я запитую, звичайно ні, ти не знаєш. Звідки тобі те знати, адже я ніколи того не запитувала в голос. Хоча просто вмирала від цікавості. Чому, чому за що. За що ти тоді мене обрав? Чому ти був зі мною? ТИ! Такий, такий, такий ... Одним словом – ти. Гарний, вихований, сміливий, дотепний, галантний, божевільний... Одним словом СПРАВЖНІЙ.
І я. Лише я. Всього на всього я. Звичайнісінька я. Канцелярський пацюк зачинений в чотирьох стінах. Лише я- та хто колись віддавалась чоловікам лише для того аби відчути себе жінкою. Бажаною, пристрасною...
Так ось, що могло звести нас? Що могло примусити тебе, ні не покохати мене, а бодай принаймні, принаймні (як важко підібрати те слово) ти був небайдужий до мене. Ти бажав мене. Гаразд, ти майже кохав мене (пробач, що я беру на себе сміливість робити такі висновки).
Моє болюче, надзвичайне, божевільне кохання.
Ні, я не страждала, коли ти замовчав. Замовчав після того, як ти пообіцяв ніколи не залишати мене. Але й ти не залишив. Ти не сказав “бувай здорова, Мала, я йду”. Ти просто замовчав.
Ось, що я хотіла у тебе запитати. Але ти сам не дав мені можливості те зробити.
Чому, чому, чому, чому ти замовчав? Одного разу ти не подзвонив мені і ... після того вже не подзвонив ніколи. Чому?
Звідки ти дізнався, що ти маєш замовчати? Як ти то зрозумів? Звідки ти дізнався про те, що я вже давно вирішила – я маю з тобою попрощатись. Я давно те собі уяснила. Але мала один клопіт. Я ніяк не могла те зробити. Я зрозуміла, що насправді все давно згоріло, але продовжувала хапатись за слухавку, як божевільна кожного разу як дзвонив телефон.
Мабуть ти вирішив все сам. Я права?
Чи я просто тобі набридла?
Можливо у твоєму постійно бурхливому житті сповненому звичним пошуком незрозуміло чого. Скоріше за все пошуку самого себе, загубленого десь далеко далеко, мабуть ще років триста тому ... Чи то правда, що у твоєму житті просто не стало місця для мене?
А пам‘ятаєш, пам‘ятаєш ...
Проте, власне, чому ти маєш те пам’ятати? Ти чоловік, а чоловіки таке, мабуть не запам’ятовують.
Знаєш, якщо у тебе виникне запитання чому я зараз це все пишу. Я нічого не зможу тобі відповісти. Так само, як не зможу сказати ому пута, що прив’язали мене до тебе виявились такими міцними.”

Сьогодні я вирішила – я не повернусь більше назад до дому. Я маю щезнути. Якщо не з цього життя, то принаймні з цього міста, чи навіть країни.

“два тижні тому мене виписали з лікарні. “загальний стан задовільний” – такий вирок лікарів під фініш мого прибування у лікарні. Загальний стан. У нас все вимірюється загальним станом. Загальне становище  загальне значення, загальне враження. Проте взяти до уваги окреме ніхто навіть не думав. То було не передбачено загальною збіркою правил поведінки. Проте ось та жінка-бабця, що сиділа навпроти у холодному тролейбусі вона не вписувалась до “загального”. Вона взагалі нікуди не вписувалась. Світ зробив вигляд, що її не існує. Всього цього і розідраного брудного пальто, ні здоровенного колись білого банту  ні нафарбованих губною помадою щік. Всі як один робили вигляд, що цього не помічають її. Що жоден з них, не повертаючи головою проте дивиться на неї не відводячи поглядів. І в той самий час соромились того, що вона їхала з ними в одному тролейбусі.
Хоча, чим вона, чим, що живе у своєму світі, де все прирівняється до іншого загального чим вона гірша? Чим, наприклад, краща за неї кондукторка з облізлим лаком на нігтях та макіяжем, що робив її схожою на упиря.”

Моя нова квартира знаходиться на п’ятому поверсі. Стара хрущівка без ліфту та з вибитими вікнами на сходах. Мої двері знаходяться на самому верху в дуже різняться від інших лаковано дерев‘яних. Вони були зроблені, здається, з грубого шмату пресованої фанери у були гидкуватого блакитно-лікарняного кольору. Відкривалися двері здоровим, зовсім не сучасним ключем. Мабуть саме на нього був схожий завітний Золотий ключик Буратіно. Я навіть навмисно придбала золотавий лак для нігтів яким покрила свій ключик.
Потім, мені здалося, що ті блакитні двері абсолютно не личать до мого казкового ключика, тому наступного дня я повернулась пізно ввечері і перефарбувала двері.
Це було справжнісіньке священнодійство.
Близько дванадцятої ночі я розстелила перед дверима газету (я принципово не читала газет, тому спеціально для цієї мети придбала її у чоловіка, що торгував періодикою з розкладачки на тролейбусній зупинці). На розстелену газету я поставила дві бляшанки фарби. Витягла здоровецьку щітку і почала працювати.
Дивно, ніколи в житті господарські справи так мене не захоплювали. Насправді я не фарбувала двері, а чаклувала. Від кожного руху стара фанерна дошка перетворювалась на двері, двері до МОЄЇ квартири. Саме такі якими вони мають бути у моєму помешканні.
Вишневі стрічки лягали на поверхню наче бризки запікшоїся крові і спліталися в дивному, дикому танці з золотавими нитками жаги. Справжньої невгасимої жаги до свободи, до кохання, до життя. Я сама написала нікому не зрозумілим почерком “Тут живу Я! Минулому вхід заборонено”.

“Я брешу. Я безжально наглюче брешу. Я брешу про те, що мені більше не потрібне минуле. Я брешу, що мені не потрібен ти. Що я більше не чекаю твого дзвінка. Я брешу про це. Я чекатиму на нього вічно. До самої смерті. І навіть після неї, приймаючи джакузі у пекельному казані, я буду схвильовано позирати в сторону телефону. А раптом ти згадаєш про мене. Раптом ти все таки захочеш почути мій голос. О, тоді стримати мене не зможуть навіть мої банщики чорти з усім їх запалом. Ти знаєш мені навіть здається, що вони і не будуть стримувати мене Вони легко відпустять мене до тебе і навіть більше того випишуть спеціальну перепустку аби я могла без жодних перешкод пройти ерез пекельну браму до тебе. Вони ж то чудово знають, що потім ти знову підеш. Підеш і залишиш здоровецький рів в моїй плоті. Вони ж не дурні оті біси.  І вони чудово розуміють, що жодні їх муки не зрівняються з тим болем, що відчуваю я коли ти замовкаєш”.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Про запахи

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Антон Санченко Статус: *Експерт*, 05-02-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.8238120079041 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …