Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2685
Творів: 51017
Рецензій: 95762

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 8124, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.212.99.208')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Містика

Безвихідь

© Біруля Олександр Вікторович, 04-02-2008
На сірий пронизливий дощ потроху насувалось місто. Місто розкидалось язиками асфальту, виростало трубами диму вгору і розмножалось само з собою у будь яку пору року. Сірий пронизливий дощ потрохи омивав його запалені від руху оболонки і залишався на найбільш занедбаних покрівлях. Він блищав у вкритих мохом та часом заглибинах у чорній шкірі з нафти.
Багатогранність, багато звучність і многоликість втілювались у кожному міліметрі міщаного простору. Біль, любов, смуток, відраза скручувались в одноманітний втомлений фон, який подекуди вливались на короткий час незвичні траєкторії людських краплин. Люди випадали дощем з пологових, ванн, туалетів висоток та хмар і з криком зникали у глибочезних чорних калюжах щільного дощу. Нічого тоді вже не супроводжувало тих, що не повертались в ефір. Вони рухом нейронів існували в околицях кладовищ, забитих шламом та відходами з виробництва гум та пластмаси. Вони спали і бачили густий колір кави з молоком.
- Лортайрон! – крикнула птаха.
- Лордайрон кае, - відповів старий.
- Ірісс, Ірісс, - вже відлітаючи заглушили крила.
Старий подивився вслід і побрів в сторону де над долинами звалища здіймався жар від далекого вогнища. Вогнища тієї з ким лишився назавжди. Тієї, що співала якусь давню пісню, десь зараз, в цей момент, серед стосів сміття та заліза. Пісню про безвихідь.
Зорі стояли чітко окреслені в небі і рожевий колір змінився на чорний. Вони сиділи притулившись і дивились на вогнище. Його танок заворожував , кликав до себе. В горлі застиг глибокий зміст, якогось з улюблених трав’яних відварів. Породжувались спогади в змученому тілі, вони, бувало видряпувались назовні з могильної тиші, і несли думки - образи переривчастою рікою. Переривчастим числом в голові вигнанця.
Хоча спочатку він таким себе не вважав. Навпаки, дивився на себе, як на бунтаря, як на вільнодумця, борця.  Тепер пронизливий осінній холод в контрасті  з теплом вогню та легким дурманом плавно відносили усі людські бажання й початки далеко за межу існування. Там за тією межею старий відчував себе існуючим. Але вже не відчував себе живим. Тепер він теж не був вигнанцем.
Вона була у нього дуже. Вони були разом і разом вирішили піти з міста, яке ставало все більш нестерпнішим з кожним днем. Місто було зверхнім, динамічним і механічно-жорстоким. Ніяких шансів не залишало на щирість та красу в глибині людського пузиря. І для всіх воно було всім. Люди падали та підіймались, падали і знову хапались за можливість зайняти більше місця, зайняти краще, вище, нижче місце. Тримались з останніх сил за нагоду володіти і знущатись, перетворюючись в  апогей того , що  ставало загально масовою примхою до споживання. Ці істоти їх не розуміли. Спочатку уникали поглядом... Потім, вочевидь, набравшись хоробрості кричали в спину ,якісь образи щодо зовнішності, поведінки, запаху, посмішки, що лякала людей більше ніж направлений в скроню пістолет. Ну і що з того, що вона не вміла мило посміхатись? Ну і що? Він любив її тоді, зараз і... Старий закашлявся - дурман від напоїв з кожною миттю все сильніше охоплював його, затягуючи в невідоме. Зараз вже напевно не любив... Бо не мав змоги на таке...
Тиняючись удвох під ліхтарями, втираючи сліди від своїх підошов в змучений асфальт вони були дійсно найщасливішими. Їм вистачало схвального подиху Дніпровського Туману , поруху річкового стосу, щоб бути спокійними за цю нову і всевладну ніч. Їм вистачало блиску стомленої за день дороги. Вони розтягувались на всю її ширину, від кромки до кромки, від реклами до реклами. Розтягувались на всю довжину переходів і в усю висоту  забутих і темних квадратів  хмарочосів.  А потім з приходом дня, на світанку проводили своїми безмежними антенами , своїми очами по рожево-сірим прошаркам щастя, по снам нашого любого Сонця.
Далі ставало значно гірше. Полудень та вечір приносили їм неспокійні схованки в під’їздах, підвалах, підніжжях мостів. Приносили на буденному хвості прокльони, біль і сльози на її коханому обличчі. Вона завжди плакала коли бачила кривду, нічого не робила і плакала від цього ще більше. Ніколи не давала здачу, не кидала образ у відповідь і місто вважало через це, що її і не було. Цього було б достатньо що б зникнути, але ввечері ставало ще небезпечніше. Каральні і глузливі втілення міста ставали сміливіші та жорстокіші. Кожен металевий виступ, кожен намаханець в шкіряній куртці, кожне будинкове провалля могли знищити, зґвалтувати, розлучити, доки не приповзала ніч на тілі напівживому і не дарувала вогні свободи. Згодом і ніч ставала злою. З часом ставала вбивцею і ксенофобом. Настільки щоб вони пішли. Це рішення не містило слів, вони все рівно вже не розмовляли ні з ким, а один одного і так розуміли. І знали, що так  просто їх не відпустять...
Наступила зима. Посеред тижня, коли місто ставало найбільш активним вони вирішили вийти з нього. Вони не здогадувались , що існує за його межами, але відчували, що якщо залишаться, то зникнуть через місяць, в зіницях звалищ та теплотрас, як тисячі таких же нещасних, поглинутих смертю, перетворених на непотрібні місту предмети. Ці предмети потім прибирають. І вони самі це неодноразово бачили. Старий ніколи не вважав такі картини особливими. “Все мусить зникнути” - часто повторював він. Доти, доки не відчув це тривке відчуття смерті. І вирішив спробувати. Вона погоджувалась з ним , бо завжди мріяла пригодами, подорожами, завжди намагалась змінити буденність, зрушити порядок дій в алгоритмі існування. Десять днів перебуваючи в постійній тривозі, вони складали маршрут втечі. Переміщуючись разом з людським потоком, багато разів проходили усі орієнтири, визначали небезпечні ділянки, де їх могли помітити. Щоправда місто були всюдисущим і передбачити його було неможливо. Вони знали про це і спокійно готувались далі. Ті останні дні в місті назавжди  лишилися в пам`яті приємними спогадами  з ароматом холодного асфальту, з ароматами спокою та запорошеного снігом сірого неба.
Якось однієї ночі на її руку впав один з останніх листків тієї осені. Він, напевно, летів усі три осінніх місяця, і в кінці почав переливатись вогняними хвилями їх нічного вогнища. Вона обережно спіймала його і написала вуглинкою:
Майбутнім бути стертим
Хай біжать далеко по щоці
В розрізі дерев спочинь
І назавжди забудь про себе
Тебе немає там де чути шелести вогню
Тебе немає там де я на звалищах засну
Тебе немає в місті. голос по щоці лоскоче наші кроки
І я порву цей вісник знову
Хай летить у різні боки
Безсмертним.
Старий взяв одну половинку листочка і дивився вслід польоту іншої. Озирнувся на їх ночівлю. Вони вже місяць жили на схилах Андріївської гірки, просто у великі ямі. Влітку в них інколи з`являлись сусіди, але зараз усі безпритульні перебрались до теплих підвалів, теплотрас, та горищ. Старий не збирався привертати до себе уваги міста і сподівався , що воно забуло про них. Він палив щоночі багаття і дивився на зорі. Його кохана інколи співала власні вигадані мелодії. Зараз вона підійшла до нього і ніжно обійняла. Попросила щоб піти завтра... Старий довго дивився на вугілля. Його віки зімкнулись. Він повільно опустився біля опорожненої ватри. Вона підійшла й вкрила їх всіма одежами, що в них були, всіма клаптями та ганчірками   Тої ночі  жодний п`яний крик не потурбував їх сон. Зранку вони виступили в дорогу.  
Спочатку піднялись по сходам на вершину гірки, до старого кладовища. Пройшли через обписаний панкотою склеп. Той склеп сам символізував панк, який ще не помер ,але вже встиг обрости битими пляшками пробитими стінами , запахом сечі. Старий любив панків. Він спинився на мить, але взимку жодна людина сюди не приходила. Тоненькі лінії снігопаду прикрашали рухом статичну красу Андріївки. Огорожі до старовинних металевих хрестів, немов би, були кимось посадженими рослинами. Сніг опадав на них прикрасами. Опадав на її лахміття та смарагдові очі. Він ледь не потонув в тій красі, але зібрався, побачивши забудовану панораму міста, і рушив далі. Пройшовши до схилів, вони спустились до місцевості, що звалась “Гончарами и кожемяками" і через неї ,піднявшись ,ще раз  на гірку, вийшли до історичного музею.  Місто не повинно було їх помітити. Вони уникали людей до останнього. Оминули завихрення Андріївського узвозу. Перебрались через дахи двох гаражів, і швидко перебігши один квартал, вийшли до Софіївської площі. Вийшли і по тілах пробіг страшенний переляк. Вся площа була заставлена масивами машин. Машини були зложені в два, а по декуди, і в три ряди , вони всі працювали, і сигналили, жахаючи до нестями. Старий обернувся побачив щось позаду , схопив її за рукав і побіг в сторону золотавих церковних куполів. Її погляд в ту стрімку мить захопив натовпи людей, з портфелями, сумками та сумочками, що йшли  наче на роботу, але йшли строями, пліч о пліч,  в напрямку втікачів. З нагромадження машин вивільнились два джипи і поїхали їм назустріч. Розбігшись в різні сторони дві непомітні істоти в зношеній одежі і з немитими головами оминули колеса машин. Набравши хід вони ледь не оглухли від голосіння автомобільних сигналів, але переляк притупив відчуття і оббігши величезний завал втікачі вбігли до церкви. Озирнувшись старий побачив , як все нові й нові машини вивільняються, розвертаються та їдуть на нього, як натовп людей  повільно заполоняє весь простір. “Місто дізналось про них”- цей шматок думки погнав його вперед, вглиб Софії Київської.
Церковні ворота не впустили жодного бездушного манекена міста. Золото куполів, чомусь відлякувало натовпи людей, по той бік муру. Стрімко пересікаючи весь двір Софії ,вона сказала йому пошепки, про те що ,певно, місто зовсім не є однорідним.  Старий спинився, озираючись, не знаючи ,куди йому бігти. По периметру Софія Київська була оточена масивними стінами. Відповідаючи на її крик, раніше непомічена ними постать вийшла з під холодного поєднання лавки та дерева.
- Усі малі частинки діють в одному напрямку ,але з різною метою, - мовив священик.
Здивовані безпритульні промовчали.
- Дивіться на золото неба, дивіться на мереживо гілок цього дерева, ці явища не бажають зла. Насичення насправді рівномірне. Вам не пощастило з вашими головами. От і все! Рятуйтеся , біжіть, але знайте, що ви насправді щасливі. За отією спорудою є чорний вхід. Не дякуйте мені, добром би було б те , що я б вас лишив в церкві. Але не можу. Я дію в одному напрямку. Благослови вас Бог.
- Дякую, - відповіла вона й простягнула священику помаранчевий клапоть зі своєї сорочки.
Клаптик ліг на руку і залишив на ній брудний слід. Він був мокрий від поту. Священик підніс його до серця. Здригнувся, коли зачинились важкі двері службового входу. Його постать знову опинилась біля зимового холодного дерева. Церква завмерла назавжди.
     Втікачі вибігли на іншій бік Софії. Стрімко пересікши два світлофора, та освітившись червоним кольором, вони понеслись просто вперед , лиш трохи відійшовши від задуманого маршруту. Вони бігли по порожнім вулицям, очевидно, що всі машини та люди були зігнані на Софіївську площу.  Їх наступним орієнтиром став червоний корпус університету. На повороті вправо їх наздогнав наростаючий страхітливий шум автомобілів. З`явились, машини. Вони їхали по тротуарам, світили фарами, зіштовхувались між собою та вищали деформованим металом. «Біжімо до дерев» – прохрипів Старий. Безпритульні перебігли дорогу і опинилися між двома рядами високих тополь. Машини на мить спинились , а потім усією масою понеслись на металеву огорожу та  на дерева, що виглядали беззахисними перед їх силою.  Перші з автомобілів, пробивши огорожу застрягли між стовбурами, не змігши, без швидкості повалити дерева. Інші машини вдарили в перших і вже багато полум`я опалювало зимове повітря.  Тріснули дві тополі  та остаточно загородили прохід до бульвару Шевченка. Вогонь з дерев, які впали, передався на інше дерево. Позаду втікачів чулись вибухи та підлітали смуги вогню. Раптом безпритульні відчули неймовірне: вся вулиця була заповнена людьми. Люди кричали, викликали міліцію, кричали ,щось про страшну автокатастрофу, просто йшли собі далі по справах. Деякі з них показували на втікачів пальцями та істерично верещали. Ні на мить не спиняючись, втікачі звернули по вулиці Комінтерну до Залізничного вокзалу. Старий знав один таємний вхід до залізничних колій, по яким вони й планували утекти.
Наступним орієнтиром стала теплоелектроцентраль. Звернувши після ТЕЦ у перпендикулярну до вокзалу вуличку , вони перебрались через високий паркан. Незважаючи на гавкіт та укуси собак, на мат охоронців, впали в обійми забетонованої річки Либідь. Повинні були перебратись до колій через кілька кілометрів. А зараз вони нарешті спинились.
Либідь не замерзала на зиму. Ріка приймала в себе відходи з тисячі різних виробництв, через те мала теплу воду та завжди один і той самий не забутній запах. Майже все русло було  закріплено бетонним каркасом, усі стіни якого були вималювані різнобарвним графіті. Кольорові стихійні малюнки, написи без чіткого змісту, просто концентричні фіолетово-зелені нагромадження з ліній, біля стічних труб  складали враження того, що річка сама себе розфарбувала. Що сама обрала собі прикраси.
Втікачі не чули звуків погоні і обережно ступали по бетону. Між ними та дальньою стіною , бурхливо неслась течія Либеді, міцно тримаючи своїми крилами потоки сміття, які перекручувались у вирі руху, які подекуди виринали з під води, і радували , явно живі бетонні стіни своєю безсенсовністю.  Сніг жодної миті не переставав іти. Сніжинки опускались в теплу зелену течію, опускались на покриті пилом голови двох людей. Їх шлях постійно перетинали тріщини, з під яких проступала зелена рідина річки. Втікачі перестрибували й шли далі. Зі стін річкового корпусу виходили труби, по яким влітку в Либідь вливались води з виробництв, розміщених по бокам від русла. Зараз з труб виростали химерні утворення льоду, які ,здавалось, утворились просто в одну мить. Нагромадження льоду були найнебезпечнішими, коли по них ступали підошви промерзлих та поношених черевиків. Старий, тоді ледве не впав у воду, ледве врятувався від загибелі, схопившись за гілку одинокого сірого дерева. Подякував йому та рушив далі.  На їх шляху постійно траплялись мертві тварини, що не змогли пережити перший міський холод. Птахи, собаки, коти... Вона спинялась біля кожного покійника та опускала на нього сльози. Він підганяв, бо залізниця була  надзвичайно близько. Втікачі знову обережно пересували ноги по залишкам чиїхось літніх осель, по битим пляшкам, захоплюючись порогами Либеді – водоспадами зі сміття, захоплюючись тишею та відчуттям рятунку. Місто не мало, чомусь, в цьому місці влади. В цьому місці  його не існувало.
Падаючий сніг та вони, дві маленькі постаті в коридорі по центру, якого тече тепла зелена вода. Як погано, що не можна було зробити малюнок, що не залишився матеріальний предмет. Він запам`ятав би її обличчя. Зараз перед ним за двадцять кроків догорала ватра і в жінки, що сиділа трохи згорбившись, тицяючи до вугілля паличкою не було видно рис обличчя. Зорі повільно опускались на землю. Старий стояв у їхньому сяйві. Він дивився, як ворони перелітають від одного дерева до іншого. Жінка біля ватри не ворушилась. Він спостерігав красу і повільно засинав... Жінка підійшла до нього й вкрила їх всіма одежами, що в них були, всіма клаптями та ганчірками   Тої ночі  існували лише вони та їхні сни.
Втікачі піднялись на край річкового каркасу. Старий підплигнув , схопився за підпірку моста та видряпався нагору. Закричав радісно. Вона підтягнулась і перевалилась через бетонну стіну. Ще одну мить, але все таки подивилась на Либідь. Тихо попрощалась. Старий вже кликав її в дорогу. Перед ними розкинулось безкрає залізничне полотно. Вони радісно дивились в його далину... Думали, що тепер їм треба лише йти вперед. Просто йти...
По ліву сторону від колії знаходилось озеро. І біля озера творилося, щось страшне...
Якісь молоді, з поголеними головами, в шкіряних куртках люди, нещадно били вже мертву дівчину, різали її, кидали в неї каміння. Трощили її гітару, брудно лаялись та насміхались. Один з них пробивав ополонку ломом в озері, щоб втопити тіло. Один з них мовчки на це дивився та спокійно палив цигарку. Старий затулив рота своїй супутниці , міцно її стис. Вона знала, ту дівчину, можливо з якоїсь фотографії, можливо вони зустрічались в місті, перебуваючи по різні боки суспільства, і вона знала одну її пісню, записану в старому зошиті, знайденому біля школи. Та дівчина мала світле волосся, велике та щире лице ,в її очах відображалась туга... Вона згадала фотографію. На ній ця дівчина визирала з вікна розбитої, старої машини. Не було видно її правого ока, та частини рота.  Її душа уявлялась у вигляді зграї воронів. Вона створила пісню насичену болем, пісню про безвихідь. Та дівчина жила та була прекрасною, а тепер вона була мертвою... Старий знав, що не втримає кохану, знав і відпустив. Потім слухав її голосний , страшний крик, її крик до мерзенної купи вбивць. Той крик розійшовся по всьому простору, він скинув в ополонку людину з ломом і вибив цигарку з рота чоловіка з довгим волоссям. Той крик був останнім її звуком. Він був останнім відчаєм та останнім болем.
Вбивці гнали їх вздовж колії і наздоганяли з кожним кроком. Змучені безпритульні не могли думати, бажати. Вони були втомлені цим потворним світом і зовсім не хотіли в ньому лишатись. Їх ноги неначе самі сповільнювали хід. Згодом втікачі зістрибнули до  підлоги підземної річки. За ними чулись удари важких тіл по бетону. Вбивці були дуже близько. Старий вирішив скористатись одним єдиним шансом на порятунок, він штовхнув її в Либідь. Вода річки на хвилю завмерла, прийнявши жіноче тіло, а потім почала текти в інший бік, забираючи, з собою маленьку змучену істоту в лахміттях та помаранчевій сорочці , та забираючи її назад до міста... Дівчина мовчала. Вона благально  дивилась йому в обличчя. Її сльози разом зі снігом падали на зелене плесо. Згодом він втратив її з виду...
Старий біг щосили, але чоловік з довгим волоссям вже міг схопити його за одежу. Міг , але хотів посмакувати момент перемоги над жертвою. В останній момент, коли вже Старий ,неначе, погодився зі своєю долею, переслідувач послизнувся і втратив кілька секунд. Старому вистачило цього щоб відірватись на декілька метрів. Він почув наростаючий шум води попереду. Зрозумів що попереду тунель притоки Либеді Клова.
Закутий у колектор , Клов простягався в невідоме. Його чорнота з цікавістю прийняла до себе безпритульного. Старий не спиняючись продовжував бігти, тепер вже ,практично, по воді ,інколи провалюючись по коліна в холодну рідину , потрапляючи в місця де були відсутні складові настилу колектора. Його переслідувачі щось перелякано кричали один в одному.  В одного з них виявився ліхтарик і вони вже світили Старому  у спину, знову бігли за ним.
Втікач звернув направо в незрозуміле ,начебто, вирубане людьми в стіні відхилення. Ця штольня була нижчою за людський зріст , і тому доводилося пересуватись повільно і обережно. Попереду тихо крапала  краплями вода. Ззаду вже не чулась погоня. Не було чути голосів. Лише якось ,здається, щось вибухнуло ззаду, задрижали стіни і почувся шум обвалу. Зникло світло з початку штольні. Старий не зважав на це і продовжував іти. Продовжував йти...  
Посеред сірої рівнини лежить тіло. Це чоловік. Він непритомний чи спить. Над ним завжди світять зорі. Біля дерев завжди сидить жінка, палить ватру та співає пісню.  Довкола ворони та впавші з неба білі зорі. Чоловік інколи може вставати і ходити, інколи може зникати з цього місця. Буває він говорить з птахами та деревами. Часто намагається зазирнути в обличчя жінці біля ватри. Але не може ніяк згадати її рис. Ось знову він прокинувся та роздивляється навколо. Чомусь немає жінки. Де вона? Чоловік не знає, він розгублено дивиться по сторонам. Раптом , щось помічає і в нього перехоплюється подих. Він простягає руку і йому на долоню опускається половинка сухого кленового листочка. Він сідає на землю і посміхається...
Це сталося один єдиний раз і чоловік пам`ятає про це. Він береже цей листочок. Відчайдушно намагається згадати, що тоді вона написала на його другій половинці. Тій половинці, яку він забув на Андріївській гірці. Потім знову почне дивитись на ватру. Знову почне зникати.
Як темно... Ставшим зіркою
Піднявшись, посміхнись! Коханий, назавжди...
Покинь мене, лети у темноту
Хай попіл на очах зів’ється
Хай пропаде усе і я засну...
Прокинусь зграєю птахів
І ти прокинься теж...
Сяйвом білих зір холодних
Не бійся в нас ще трохи є тепла...Для них.
Було написано вуглинкою...    


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

З дебютом !

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тарас В'єнц, 11-02-2008

Панки, діггери, скінхеди

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Антон Санченко Статус: *Експерт*, 05-02-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.94066500663757 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …