Як гадаєш, варто відраджувати відчай? Саме той, що вчора прикидався твоїм світом, а сьогодні.. Ти й сам все бачиш сьогодні. Ти мерзнеш у ліву руку, думаючи про медові поцілунки в майбутньому. Почасти розгублюєшля і уривчасто починаєш аналізувати минуле. Ламкість нігтів і твердість репрезентативної оболонки видають твою найдосконалішу гармонію. Ти дещо втомився, але ось уже кілька днів те й робиш, що відсипаєшся. Тільки досі не знаєш від чого. Ця стривоженість починає остаточно набридати і ти вирішуєш бути гуманним, принаймні у ставленні до себе. Та й навіщо ці припадки самовимотування. А потім знову грім і блиск. Ти не любиш заспокоювати себе, ти не вмієш заспокоювати себе, тобі потрібен поважний спокій.. Ти чогось чекаєш. Хочеш відповіді, налаштовуєшся на її вібрації. І починаєш несамовито сміятися, бо ще, виходить, не час. А так хочеться. Абсолютна тобі екзистенціалістська безодня з претензією на філософсько-езотеричні ухили. Так, сміятися все ж таки варто. І то саме сьогодні, з цієї ж причини, до кінця невідомої жодному з богів. І з небогів також. А згодом крик, далекий крик, що прорізається через усе паскудство. І глушиться в мені, в моїх словах, в літерах на моніторі. Може з часом воно побачать себе на папері. Може. Відчуття підготовки щораз більше дає про себе знати, та поруч з цим не хоче натякати на зміст справи, що мати стати моєю. Чого чекати? Скільки? Останні дні немов минаються в минанні. Я дико не люблю такого стану. А виходить це навіщось потрібно. Як мало я знаю. Яке часткове розуміння. Мене лякає се невідання. Та якось мляво перетворює мої думки в неучасть. Хоч моя сутність протестує проти цього настрою. Провокує без упину на знищення непотребу. Та невикінченість ще перебуває в мені. Я хочу звільнитися.
