Дійові особи:
Чоловік
Жінка
Чоловік із ліхтарем
Хлопець з червоним галстуком
Дівчина з червоною парасолькою
Маленька дівчинка з великими червоними бантиками
Мама з червоною хустиною
Ця історія про людей, які живуть минулим, а не теперішнім. Вони люблять свої мрії і повертаються до них. Ця історія про спогади, які заважають відчути реальність і про почуття, що поступово згасають. А може ця історія і зовсім не про те, а про божевільних, яким нічого робити і вони загрузли у полоні своїх нав’язливих думок. А може це і взагалі не історія, а просто Гра у Червоне сонце.
Сцена. На сцені Жінка і Чоловік. Жінка одягнена у червоний домашній халат, а Чоловік у червоній сорочці та чорному костюмі. Жінка лежить, з правого боку від неї сидить Чоловік, – до неї спиною. Вони обоє накриті чорними полотнами, мовчать. Тут заходять чоловік із ліхтарем і говорить:
– Так, ніби все спокійно. Їх тут нема. Їх тут і не повинно бути. Мертві не можуть знаходитись, там, де є живі. Тому що вони – уже минуле. Їм не дозволено лізти назад у життя. Але вони так люблять це робити. Неслухняні, нехай тільки посміють потрапити мені на очі! (чоловік із ліхтарем іде за куліси)
В той час поки він говорить на сцені ззаду нього з’являються дві примари: дівчини і хлопця, ідуть як лунатики. Звучить містична мелодія. Вони зникають і з-за куліс починають бавитися великим червоним надувним м’ячем, що власне і символізує червоне сонце. Далі вони підбігають до Чоловіка і Жінки, знімають з них покривала, махають ними. Чоловік із ліхтарем вигукує: „Геть!” з-за куліс, і вони зникають.
Дія I.
Ж.: – Ха-ха-ха! Сьогодні знову світить червоне сонце (червоне сонце, червоне сонце!). Таке яскраве і гаряче як серце. Воно спалює мою душу і від цього розгоряється ще більше. Тепер його не згасити. Воно палає!
Ч.: – Невже це захід, кохана?
Ж.: – Ха-ха-ха! Яка різниця! В цю пору року схід і захід одинаково різкі та гарячі. Поглянь довкола, усе знову насичене вогненними барвами… і горить…
Ч.: – Кохана – це просто спалюють листя. В цьому немає нічого надзвичайного чи прекрасного. Скоро тут залишиться купка попелу і більше нічого.
Ж.: – А мені від цього стає тепліше, і моя душа стрибає як полум’я. А ти взагалі віриш у кохання? Досі віриш?
Ч.: – Звичайно, що вірю. Але тут дуже холодно і в тебе напевно гарячка. Ти просто перестудилася! Ходімо звідси. Це все через вітер. Він сьогодні надто пронизливий.
Ж.: – Він лагідний і привітний. Він обіймає мене і цілує, на відміну від тебе…
Ч.: – Кохана, ну, що ти таке говориш!
Ж.: – Я так хочу, щоб він відніс мене до неба!
Ч.: (намагається підняти її, але вона втікає). Ходімо звідси…
Ж.: – Підіймається. Глянь як від променів підіймається обрій. Хочу, я так хочу, щоб ти розкрутив мене і я відчула себе сонцем, я хочу крутитися разом з ним над землею і розпалювати вогні над землею. Я хочу літати…
(В цей час вона міцно обіймає його за шию. Він розкручує її). Жінка вигукує:
Летіти до сонця,
Забути про землю,
Гарячим теплом огорнути усіх.
Сліпучим промінням
Спалити темряву,
Що захопила увесь наш світ.
Ха-ха-ха!
(Він знеможений падає, вона присідає і говорить):
Ж.: – Ні, він вже не такий гарячий як колись. І не такий нестримний. Та й я вже не така… радісна і безтурботна.
(В цей час виходить маленька дівчинка з великими червоними бантикамим, не звертаючи ні на кого уваги, стрибає на скакалці)
Як це жорстоко! Горіти і не згорати, світитися наче ліхтар і приречено ховатися під покривалом ночі. Ховати усе…
Ні! Я не можу так більше! Чому ти не дозволяєш мені жити? Ти – моє зоряне, моє сокровенне, моє дитяче минуле. Чому ти знову з’являєшся як сон і нагадуєш мені про все те, що забулося і майже зникло. Ти знову приходиш.
(маленька дівчинка підходить до Жінки і дає їй скакалку):
– Тримай! (сама ж витягує крейду і починає щось писати на сцені)
Жінка починає стрибати на скакалці:
– Я не можу, я забула як це стрибати. Останнім часом я лише мрію і пригадую минуле… (сідає на сцені і завмирає)
На сцену виходить жінка з розпущеним волоссям в довгому одязі (мама з червоною хустиною на плечах) з лялькою в руці. Підходить до дівчинки, бере її за руку і крутиться з нею, лялька посередині в руках обох. Потім вона сідає, маленька дівчинка приносить їй книжку, вони сідають під стіною і починають щось собі читати. На сцені з’являється чоловік із ліхтарем, проробляє ним кілька рухів, не помічає дівчинки і її мами. Говорить:
– Невже вони все ж таки посміли з’явитися тут, коли їх ніхто не чекав. Невже вони… Ха-ха-ха! (Знаходить на сцені скакалку, піднімає її, забирає з собою). Тепер їм не сховатися. Я їх знайду! (Знову звучить містична музика, мама з донькою засинають. Чоловік із ліхтарем виходить).
Завіса.
Дія II.
Маленька дівчинка встає, підходить до Жінки і дає їй ляльку. Потім підбігає до мами і вони разом втікають зі сцени.
Ж.: – Сьогодні так гаряче, тут сьогодні дуже гаряче. Мені так хочеться полетіти до сонця. (Чоловік підходить до неї і обіймає)
Ч.: – Люба тут холодно, ідемо звідси. Я боюся, що ти захворієш!
Ж.: – Не бійся! Ніколи не бійся наперед! Просто вір, вір у своє кохання!
Ч.: – Кохана, ти лякаєш мене! Я ніколи тебе такою не бачив! Що з тобою? Я тебе нерозумію.
Ж.: – А колись ти розумів мене з першого слова. Колись ти вмів розвеселити мене і подарувати мені надію. Ти знав, що мені буде важко забути його, але ти все ж допомагав мені. А тепер ти віддалився від мене і мені що раз то частіше з’являється колишнє. Не дозволяй йому забрати мене. Не дозволяй!
Ч.: – Я не дозволю, кохана. Ні в якому разі не дозволю!
Ж.: – Але він наближається. Поглянь, он там. Дивися, наближається. Він зараз схопить мене і понесе! Тобі вже його не спинити. (На сцену вибігає хлопець з червоним галстуком, намагається схопити її. Вона простягає до нього руки і ловить за галстук. Далі вони танцюють. Потім він починає дусити її).
Ч.: – Кохана! Кохана, не роби цього! (Чоловік оббігає довкола хлопця з Жінкою, але вони його не чують!) Повернися! Постарайся забути його. Ти чуєш мене!
Ж.: Не зловити сонце,
Не зловити,
Знову котиться і котиться
На схід,
Все життя і жити з ним
Й не жити,
Знати про тепло, а мати
Лід!
(Вона падає, хлопець втікає)
Чоловік підходить до неї, розглядає стрічки і говорить:
– Чому ти мене не слухаєш? Чому ти знову втікаєш у свої сни? Чому ти від мене втікаєш? Вона теж любила втікати!... Але ж я не згадую її так часто. Хіба що час від часу, дуже рідко…
(На сцені з’являється дівчина, одягнена у щось легке. Вона виходить у танці на сцену з червоною парасолькою, кружляє, підстрибує, веселиться ніжно підходить до Чоловіка, закриває парасолькою, цілує. Він прокидається, намагається впіймати її, вона втікає, голосно сміючись. Він збирає квіти для неї (тільки червоні), але вона вже втекла. Під час цього він говорить:
Проковтнути кохання
З надією в серці
Намагатись забути думки,
Що цвіли,
Занедбати ілюзії днями
протерті
І сховати у мрії весну
Навіки.
Далі Чоловік підходить до Жінки і каже:
– Кохана, ти ж розумієш, що це вже минуле і його не повернути. У нас є своє тепло і свої щасливі хвилини. Поглянь, я назбирав тобі квітів. Ти ж любила, коли я дарував тобі квіти (обіймає її).
Ж.: – Я любила, любила тебе тоді. Але ж ти був зовсім іншим. Таким романтичним… (Кладе квіти біля себе)
Знову на сцені з’являється хлопець з червоним галстуком. Він підходить до Жінки, піднімає букет і йде до краю, куди втекла дівчина з парасолькою, подає їй руку і вона знову з’являється. Він дарує їй квіти, вона перевертає парасольку, кладе туди квіти, розкручує її, тоді піднімає парасольку і квіти висипаються на них обох. Тоді він піднімає її на руки і розкручує:
Наче птахи у небі
Ми з тобою летіли,
Підіймалися разом у вись,
Ми з тобою сміялись
І як діти раділи,
Бо на світі широкім
Знайшлись.
(Зникають, залишаючи парасольку.)
Дія III
Ж.: – І ти любив, любив мене тоді, коли я посміхалась.
Ч.: – Кохана, я ніколи не переставав тебе любити. Ти подобалась мені завжди, повір. Просто сьогодні холодніше, ніж за звичай.
Ж.: – Не обманюй себе, до її народження все було інакше, ми були веселішими. Тоді наша мрія здійснилася і була разом з нами.
(В той час маленька дівчинка підходить до Чоловіка з Жінкою, обіймає їх, потім лягає під руку Жінці, але Жінка сидить непорушно і її не помічає. Дівчинка відходить сумною).
– А потім вона пішла від нас.
Ч.: – Люба, не сумуй, я з тобою і кохаю тебе. Головне, що ми разом. Зачекай хвилинку! (Вибігає)
Ж.: – Тоді чому твоя любов вже не вибухає?
Чому вона лишень постійно повторює: „Я кохаю тебе!”
Чому вона ніколи не народжується знову і знову, а постійно тліє?
Як вона може бути такою самою вже 10 років?
Що для тебе мої поцілунки?
Невже це просто торкання губ?
Невже це не симфонія серця і спів птаха?
Що для тебе цей погляд у мій бік?
Ти навіть не ховаєшся зустрівши його.
Які твої думки? Чорно-білі?
Чому вони втрачають барви, яких ніколи не набували?
Чому ти не відчуваєш тепла у такий прекрасний день?
Невже ти ще живеш?
На жаль я цього не відчуваю…
(Чоловік повертається з одіялом)
Ч.: – Ось, давай я тебе накрию. Тобі просто холодно і ти не тямиш, що ти говориш. Ти зовсім замерзла, моє янголятко!
Ж.: – Мені гаряче, надто гаряче сьогодні. Я не захворіла, хіба що я все життя була хвора. Мені просто хочеться сьогодні танцювати. Танцювати… (Вона підіймає парасольку і починає танцювати. Він підходить до неї і вони танцюють разом вже під парасолькою).
Ч.: – Ти просто принцеса. Ось за що я тебе полюбив. Ти завжди була такою радісною. Ти допомогла мені знайти щастя у цьому світі. Я ніколи не перестану любити тебе, навіть, якщо ти збожеволієш.
Ж.: Вона кидає парасольку, віддаляється від нього і говорить, вдаючи божевільну:
– Знов химерні думки
Щось танцюють довкола,
Їхні лиця щасливі,
Але очі порожні.
Дивні рухи і кроки –
Це їхня розмова,
Так неначе й живі
Мандрівні подорожні.
То ідуть наперед,
То зникають позаду,
Знову й знов повертають
Минуле своє.
З плином часу поволі
Виходять із ладу
І танцюють разом все
Що в пам”яті є.
Потім завмирає і на сцену по черзі виходять спогади. Спочатку дівчина, потім хлопець з червоним галстуком, збираючи квіти і даруючи їх, потім маленька дівчинка, стрибаючи на скакалці і за нею мама, яка дає їй ляльку. Потім вони починають метушитися, Жінка хапається за голову, підходить до краю сцени, музика наростає і починає шуміти.
Чоловік із ліхтарем з-за куліс кричить: „Геть!” Музика стихає.
Ч.: – Давай розпалимо вогнище, давай знову розпалимо вогнище.
Ж.: – Давай, знову…
Вони збирають гілки, ставлять свічки поміж них і запалюють. Далі говорять:
Ч.: Щось шепоче осінь разом з нами…
Ж.: Так, вона цілує сон-траву…
Ч.: Наче вітер шелестить і вечорами
Музику навіює дощу.
Ж.: Знаєш, цей вогонь такий гарячий,
Ч.: Він для тебе народився на цей світ,
Ж.: Він палає, він сміється і не плаче.
В нього надто радісний цей сміх.
Ч.: Не лякайся, не втікай, він зігріває,
Він нагадує про все, що вже було,
Ж.: Він нагадує, а потім забирає,
Відпусти із серця ти його!
Ч.: Не хвилюйся! Все ще перед нами,
Те, що було – загубилося під листям,
Наша осінь ще малює кольорами,
Ну, кохана, прошу посміхнися!
Дія IV.
Ж.: Тш-тш-тш! Вони тут! Мені здається, що вони нас чують!
Ч.: Кохана, ні! Не треба знову!
(На сцену виходить чоловік із ліхтарем. Він продовжує шукати. На сцені знову з’являється маленька дівчинка, розбурхує Жінці волосся на голові і зникає… Ха-ха-ха! Потім з різних боків сцени з’являються хлопець і дівчина. Але чоловік із ліхтарем кричить: „Ні!” і стає між ними, дивиться то на право, то на ліво. Вони хочуть доторкнутися один до одного, але він махає вогнем і не дає їм цього зробити. В результаті вони помирають і залишаються лежати на сцені. Чоловік із ліхтарем виходить за куліси.
Ж.: – Так боляче… Чому вони померли?
Ч.: – Хто?
Ж.: – Наші колишні… спогади…
Ч.: – Бо ми кохаємо більше за них, бо ми варті щирішого кохання!
Ж.: – Та вони просто забулись… На хвилинку, а потім знову з’являться як живі.
Ч.: – Можливо. Але, яке це має значення? Я ж кохаю тебе!
Ж.: – Просто я до них так звикла… Обійми мене…
Ч. (обіймає)
Ж.: – Поцілуй мене!
Ч. ( цілує)
Ж.: – Пообіцяй мені, що наші почуття ніколи не загинуть.
Ч. (обіцяє)
Ж.: – Але воно палає, все ж таки… Так сильно палає. Саме сьогодні…
Ч.: – Що?
Ж.: – Серце! (відходить)
Ч.: – Кохана, не втікай. Ми ще зможемо бути разом… Ми ще зможемо знову знайтись. Просто повір у майбутнє!
Ж.: – Ні, вибач! Надто довго триває цей захід. Настає пора сховатися в ніч.
Ч.: – Не йди, прошу тебе. Я вірю, що буде ще схід.
Ж.: – Можливо, але зараз вони кличуть мене мене з собою.
Ч.: – Хто?
Ж.: – Спогади…
Ч.: – Не слухай їх, повернись.
Ж.: – Не сумуй, я не надовго.
На сцені з’являється мама, підходить до Жінки і забирає її за куліси. На сцені з’являється дівчинка. Підбігає до ляльки, цілує її, обіймає, потім підбігає до дівчини і розбурхує їй волосся. Вона підіймається і вони йдуть разом зі сцени. Поки хлопець очунює, їх уже нема... він засмучується і лягає . Чоловік говорить:
– Ніщо не вічне у цьому світі. Навіть червоне сонце…
Далі він підкидає м’яч і поки він опускається додолу, виходить.
Звучить музика. Опускається завіса. М’яч залишається поза завісою.
