А що, хлопці, зима вже й не забарилася? Як сніжок та морозець, голий буде без яєць. Спочатку посиніють, потім заніміють, а далі вже й працювать аж геть не посміють...
Коротше, треба одягатися добре. Бо, як погано, то буде зимно пану. А потім його панєнка, просто знайде собі іншого тискуненка.
От кажуть, десь там у західних краях, що ноги потрібно тримати в теплі, а голову в холоді. Ну, то лишень у них так виходить. Бо, як, ото, передала Маринина сестра, що в Італії старечі гузна вже третій рік змиває, їй у презент звідтішні зимові чоботи, то ми одразу зрозуміли, що слово „зима” до їхньої погоди між осінню й весною не підходить аж зовсім. І, я тоді сказав, що, якби у них в натопленій хаті стриптиз танцювати, хоч і всю ніч, то можна й не переживати, що ноги впріють.
А, ото, в нас, як зима настає, то виходить аж до навпаки. Й мерзнуть не тільки ноги. Все інше теж. А особливо, голова. І чого ж ото? Бо біда завжди йде від морди, яка мало того, що не маленька, але ще й гола-голенька, а бороду потепліше на зиму викохувати у 21 столітті, якось не сучасно й не модняче. Ми ж не бояри чи бомжари які-небудь. Отож, шапка, таки треба і, щоб тепла була, аж обов`язково.
Навіть, от, і дядько один, тітчин на все життя залицяльник, Дмухайло Тирлипович не по паспорту називався... Так він, ото, як з ним, взимку збиралися поїхали мотоциклом пшеничної соломи для корівоньок по агрофірмених скиртах відшукати, і сказав закушуючи, що з його гарячою кров`ю для такої справи ніякої шапки й близько не треба. Я ж, наготувавши одразу два головні убори, бо поверх повстяної шапочки ще й пєтушка намислив напнути, тактовно промовчав. Отож, зібралися ми, завів я транспорт, сіли й поїхали. І одразу ж морозець побіг назустріч, а снігу з собою аж ніякого не взяв. Коротше, озимина у цьому році може й мокрим рядном вкритися.
Ну, перші метрів із п`ятсот вояж проходив досить нудно, хоч і зовсім не спекою. А невдовзі по тому, стало трохи цікавіше, але, всеодно, аж ніяк не тепліше. Бо, вже почалися деякі проблеми із безперервним рухом транспортного засобу в потрібному напрямку...
А, як коротше, то стукає мене по спині рукавицею Тирлипович і кричить:
Ставай!
Кричу у відповідь:
Ще не можу, сторожа побачать – будемо геть без соломи!
От, й затих тут він і ми швидко їдемо далі, а до неї ріднесенької ще метрів чотириста та й геть зовсім чистим полем.
Тут, знову стукає він і кричить:
Та, ставай вже, Васька!
-Потерпіть ще трохи, он, вже за копицею і станемо! – відповідаю.
Отож, доїхали і став я. Заглушив двигун та й збираюся лізти за кубинськими лантушарами і ряднами до люльки. А в мене замість неї причеплено дерев`яний ящик без кришки на всю довжино-ширино-висоту. І, наче вже й лізу, але зовсім не можу добратися у туди. Уявляєте собі, до мого добра мене ж й не допускають. Тирлипович серед там, на лантухах з ряднами сидячи, укляк, мов той мрець в труні і ні з ким не балакає. Я його тоді, вже не простим словом, а геть добрим укрив.
Ну, типа, додайте швидкості в старечих членах, бо там сторожа десь не сплять. Сном міцнющо-молодим. А, що наскочать як сюди зненацька? Тоді Вас з усіма бебехами віддам у сплату за штраф. А він, мовчить, мов той челюскінець на семи льодах, у радіо. Ну, що ж робити? Невже ж його не бити? Бити? – Та, бити ж, бити! А що ж іще зробити? Коротше, торохнув я його долонею в рукавиці по добре промороженій престарілій шияці багатирській, що разом з босою головою необережно й легковажно, як для таких погод, запахнулася куцюсіньким коміром кухвайки та ще й виперлася такою аж надвір...
Наче, як той рубильник ввімкнув. Тут же й заговорив Тирлипович, правда спочатку якось хрипко і надсилу:
Дякую тобі, Вась. Бо я так укляк, мов на морозі шмаркляк. Віриш, наче й чую тебе, а зробити нічого не можу. Вся морда геть задерев`яніла, мов у Буратини в рідкому азоті на полюсі. А рота так заціпило, хоч домкратом на розрив рви. Я вже подумав було, -ти не повіриш,- що навіть якби зараз хтось теплим у морду, хоч би й насцяв добряче, ні у якому разі злобу на нього не затаїв би.
-А зараз можна? – питаю.
-Що?
-Та насцяти, бо я й так саме збираюся.
-Та йди, ти, в ліс. Вже ж трохи хронтон руцями розтер і начебто попустило. Дай-но краще одну з шапок.
-А казали, що під Сталінградом холодніше було.
-Та давай вже, бо он сторожа припруться і плакала солома без нашого дома.
-Тільки, щоб без вошей. Домовилися?
-Зараз я із ними суворо поговорю...
Коротше, пожалів я його і пожалував пєтушком, хоч і брехом брехав він про Сталінград. Йому тоді років зоп`ять лише було. Таке ото брехло. Три краплі потягне і вже йому море нижче коліна.
Та таки добре запам`ятав дядько Дмухайло, як воно, ото, зимою живеться з голою головою. То все тікав від кепіздонів, а тепер стало з-під них геть його не відірвати. Й, навіть тоді, коли колишній директор радгоспу Вань-Вань, а зараз багатій міжрайонного розливу, почав за палку горілки чи півлітру ковбаси приймати у свою партію. „За ваше сало до нашого шоколаду” називається, як ще не чули. І, ото, стали люди записуватися. А що? Всеодно обдурять, а так хоч вип`ємо та закусимо з цього приводу.
А, приймали, геть просто. Приходиш із паспортом в контору, тебе там мордою фотографують, потім разом з ними заповнюєш заяву про вступ, підписуєш її, а тим часом роблять із паспорта сирокопію , віддають його тобі і все – вільний... А через день ще раз приходиш вже за партбілетом і пляшкою казьонки та палкою ковбаси.
Знав спритний Вань-Вань чим народ в політику заманити. Вирахував, акула капіталізму, такби мовити, слабкі місця в позиціях свідомості класу трудового селянства. Та й поперли люди на півлітру ковбаси аж валом...
Добре стало Вань-Ваню. Ще тільки початок його політичної кар`єри, а бідняцьке сало вже розпочало свій останній похід до вань-ваньського шоколаду.
Прийшов записуватися до цієї партії і Дмухайло Тирлипович. Спочатку все відбувалося добре. Зайшов, поздоровкався. Спитав:
А де тут, нахрен, в партію беруть?
На це йому зовсім без ніякого „нахрена” і цілком культурно відповіли, що саме отут і беруть. І давайте-но сюди Ваш паспорт, і не бійтеся, а самі тим часом йдіть за оту штору до фотографа.
Коротше, віддав Тирлипович паспорт і пішов за оту штору. Поздоровкався із молодим нетутешнім хлопцем, що саме порпався з фотоапаратом на тринозі. Той відповів і додав, що скидайте, дядьку, шапку та сідайте отам на стільця. Дядько Дмухайло й сів, але шапки не зняв. Хлопець тоді ще раз про неї нагадав. А Тирлипович відповів, що шапку знімати не буде - і край. Фотограф вже почав сердитися й одразу допустив прикру помилку: обізвав дядька, якось там не по-нашому, що у перекладі на сільську мову означало „баран немитий, що ховає від усіх роги під шапкою”. А Тирлипович, калач тертий, давно по світах ходить, це й без перекладача запросто зрозумів. Отож, спокійно його перепитав:
То може я ще й його вівця?
-То й може, - зопалу відповів фотограф.
-Ну, тоді тримай яйця!
Устав зі стільця і, як заїде ногою в прохарі по фотографічних крашанках... Аж затвори там у фотографа заклацали, а у очах бліци запалахкотіли... А тоді й каже:
П`ятнадцять присідань за десять секунд. Все, час пішов.
І, що ж ви думаєте? Присідав міський язикань, як милий. Аж кректав з усердя.
А тут, зовсім випадково сам Вань-Вань зазирнув. Ну фотограф, не відпускаючи з рук крашанок, одразу став по стойці смирно.
-Здрастє, Михайле.
-Здрастє, Ван-Ванович.
-То, що тут у тебе сталося? – це вже до фотографа.
-Та не хоче, он, для фотографування шапку зняти.
-Не хочеш, Михайле?
-Й не буду.
-Що ж, зробимо для тебе з поваги, як для односельчанина та громадянина незалежної країни, виняток.
-Знімай його так, - говорить фотографу.
-Але ж у документах він буде в шапці.
-Я сказав: знімай!
Той і зняв.
А через два дні отримав Дмухайло до ковбасогорілки ще й партбілет. Таку собі лискучу книжечку поросячого кольору з портретом усміхненої свинячої голови на фоні якоїсь темної, - червивої чи що?- квасолі. Вань-Вань потім пояснив цікавим, що то какао-боби, з яких шоколад і виготовляють. Отож, вийшов щойнозапарений партієць із контори та й одразу посунув на лаву до обеліска заробіток куштувати. Спробував навхильці разок. Не розкуштував. Він тоді ще. О, вже щось на казьонку схоже. Заспокоївся, з горілкою таки не обдурили. Далі Тирлипович знічев`я розгорнув свіжеспечений свинодокумент і всередині побачив самого себе у шапці, а правіше, шевелячи товстими губами прочитав власне прізвище та ім`я й по-батькові і, те що він тепер дійсно є член.
- А що ж до цього, я був недійсний? – подумав дядько Дмухайло. Дивно, скільки вже живу й ніхто з бабів і, навіть одна коза ще замолоду, ніколи у цьому не засумнівалися...
–А, партії. –То, це як розуміти, на всю партію осіменитель я у них тепер, чи що? От і Вань-Вань не на халяву ж виняток задля мене робив... Не задарма все це. Дуже вже відомий скупердя він. Висереться й подивиться, а мене чомусь на дурничку підігрів? Видко тепер на старості літ бугаювати по-крупному прийдеться. Підпис же у заяві поставив...
А що? –Й побугаюю наостанок, а потім спокійно помру аби тільки оту партєйну свиню, що на обкладинці скалиться осіменяти не заставляли, бо не зможу. Хроносони в нас такі різні, - закінчилася думка, а з нею й вань-ваньська горілка у пляшці. Тут же й голова стомлено схилилася на груди. А політична ковбаса в кишені принишкла і сиділа там тихо-тихо. Хотіла подовше користуватися недоторканністю, тому й берегла хазяйський сон...
Отож, як хто взимку голову не покриє, то його сам Дід-Мороз покриє. І, аж по повній програмі. Можете й геть не сумніватися.
