Колись на світі жив собі дуже багатий чоловік. Він мав усе про що тільки міг помріяти, – описувати це все було б пародією і банальністю, тому я утримаюсь. Отож, він мав усе, ну, майже, усе те, що просто псує наше життя, але водночас його забарвлює. Тому що в результаті всього цього ми прагнемо щось мати.
А він вже це мав, і йому не було до чого прагнути. Він був щедрим, роздавав кому що треба було, але в нього залишалося ще...
Одного ранку він прокинувся і йому нічого не захотілося, йому надокучило його багатство і влада, і він вирішив нічого не робити, - ну, розлінився одним словом. Йому принесли їжу, але він не хотів її їсти... Ну, може й хотів, але не їв, бо було лінь відкрити рота.
Отак він пролежав день-два... Слуги просили його встати, поїсти, але він казав, що не хоче і не має ніякого бажання займатися щоденно цією мирською суєтою.
Ну, набридло усе людині, – буває ж таке в світі. Ще через два дні до нього привели лікаря, тому що подумали, що це все через якусь хворобу. Але чоловік прогнав і лікаря, і слуг, навіть не захотів їх слухати. Вони видавалися йому наївними школярами, що завжди лізуть не в свої справи. Йому просто хотілося відпочити від всього. І на п’ятий день йому це вдалося. Він нарешті відпочив, відпочив від життя і ніколи більше його вже не турбувало усе, що залишилося після нього. Багатство його роздали бідним.
Так буває часом. Спочатку віддаєш себе повністю, насолоджуєшся життям. Потім тобі хочеться трошки відійти від всього, ти стаєш байдужим і відпочиваєш. Спершу люди дивуються, намагаються повернути тебе в товариство, а з часом звикають. І ти свідомо стаєш відлюдником. Ти просто хотів відпочити?! Вибач, це занадто затягнулося. Це вже не відпочинок, а лінь. Абсолютна бездіяльність веде до кінця життя.
