Коли перевалило далеко за північ і гульбан у придорожньому барі доходив до самоекзекуції, я акуратно здула пилюку зі старих, ще теплих літер. Деякі слова перетворились на химерні фігурки попелу, і мені було зовсім не жаль їх зруйнувати.
Увесь день мене дратували чужі запахи, звуки, жести і голоси, аж поки не клацнула магнітофонна клавіша на старому програвачі. Я шарпнула рукою – і листи розсипались...
Із бару вигукнула п’яна компанія. Звідки вони знали, що я розсипала старі листи?
Оливковий Місяць втік і вклався спати десь у Лівані – там, де його шанують більше, де ним захоплюються...
Спросоння позіхнула жарівка, і я вже, бувало, подумала, що доведеться роззирати старі листи при свічці... Або і взагалі навпомацки.
Це – особливий вид авантюри: придумати, що робити зі старими листами. І не треба мені чиїхось порад... Особливо тоді, коли пальці пахнуть теплою диванною пилюкою і просяться до ванни. Ди-ван-но... до ван-ни.
Листи знову вислизають, бо хтось придумав надсилати їх різної форми...
Сплелися у хаотичнім вереску поштові штемпелі, марки і дати. Навіть моя звична адреса, написана кільканадцятьма почерками одразу.
Я так люблю цей ретро-інтим, коли мені й старим листам ніхто не заважає. І зовсім би не хотілося спати.
Але чому?
Чому хтось мусить прийти і зруйнувати мій чудернацький замок із білого піску.
От. І я вже суну до кухні по мітлу і сміттярку – змести жменьку своїх піщаних мрій...
Що ж, їм таки вдалося виманити з мене кілька слів із жаргонного словника...
Але тепер я... хочу спати...
12-13 червня 2004 р. Б., Львів
