А, ловіть-но, хлоп`ятка й дівчатка, отакесеньку байчатку. Хоч і мелеття, але з самого життя. Із брехнею та не вся. Ледь подекуди, но-кося! А доки будемо байкувать, ще шматок рейок, шпалами закушуючи, віл залізний, що із нами на возі позаду з грюком-стуком переремигає. А буду я, ото, розповідати вам про батюшку, який плавав старпомом на браконьєрському судні... І таке в житті буває, що й піп сіті посипає.
Церкви в нашому селі давно не було. Старі люди розповідали, що незадовго перед війною з німцями була дуже сильна буря з дощем та грозою і під час неї влучила у той храм блискавка. Приміщення церкви вигоріло майже повністю.
У війну, зрозуміло, ніхто її не відбудовував. Після того, як прогнали фашиста, побудувала радянська влада на місці церкви, яктокат, джерело культури - клуб. Переважна частина односельців відсутністю церковного храму не переймалася, бо, яктокат, духовно зростала на теренах клубу. Чи з трьохлітровкою вина під його задньою стіною. А, зовсім незначна отарочка, переважно похилого віку барани та ярочки – їздили справляти, яктокат, духовні потреби до сусіднього села, де церква збереглася....
Аж тут задули вітри з-попід Горбачова... І духовність стала, яктокат, масово прокидатися. Почали повертати церквам відібрані раніше приміщення. А в нас у селі - клуб та й на згарищі храму. Але, таки, прислали батюшку аж з трьома дітьми. У вертеп культури, яктокат, батюшка звичайно не пішов, а почав правити службу в хаті старої Мотрі. І, одразу посунули по селу процесії збирачів грошей, яктокат, і на побудову церкви. Й довгенько вони так ходили. Та й досі ходять та вже за іншими, яктокат, трибами.
Отож, став батюшка з сім`єю на квартиру до старого Буркала. А, той, жив одинаком та й випивав собі із превеликим задоволенням, а у вільний від випивки час рибку бракон`єрив. І рибалив якісно та удачливо. Й ніхто його не чіпав. Скрізь мав свої люди.
Випивав же, регулярно й наполегливо, до стану, яктокат, мертві бджоли ніц не гудут. Але потім, причому завжди безвідмовно, брали його ті ж самі комахи на крилята та доправляли до ліжечка. Коротше, яктокат, хоч й козак, але козой був геть нє водім.
Город не садив. У хазяйстві окрім собаки на цеп, нікого не заводив. Бурчав, що не барскоє ето дєло у грязюці порпатися. Так і жив собі Буркало...
Отож, ходять по селу ті ходоки, аж ходуном... А народ в нас якийсь, яктокат, несвідомознатєльний попався. Посміхаються привітно й подекуди аж ласкаво, навіть старанно хрестяться у відповідь, а от такої дрібниці, як, ото, грошики чомусь й не дають. Ну, звичайно, яктокат, масово не жертвують. А, півтори набожні бабусі з останніми мідяками, що зав`язані у бабцячий носовичок-гаманець, яктокат тепірко, бюджет храму не наповнять.
Коротше, ніц попові ніякої каси. Навіть стрімко підростаючим попенятам і то, яктокат, пайка товста, мов швайка. І матушка жіночу бензопилку аж зовсім вимикати перестала. А та ж, яктокат, зовсім й без зносу гукає Чоловічу Безносу. І що ж тут робити бідаці? Яктокат, ще трохи й до розстригу на сраці...
Так воно і йшло якось до однієї події...
Аж курить, ото, якось травневого вечора на призьбі своєї хати Буркало. І так йому на душі добре... Все у нього витанцьовується, яктокат, і справи, й забави. Переповзла буркалячою мордякою задоволена посмішка й там, сходивши до вітру та не прибравши за собою, поволеньки вирушила кудись далі. Коротше, сидить собі дядько і аж на все подвір`я такий просвітлений, як той фінський йог у акаційовім меду...
Аж, тут двері за спиною рип, хтось у двір вийшов.
А чи не попендос це всією рясою та й на плесо суне? – спроквола промислив фінський йог. І тут же й нова думка:
На очах же на кізяк сходить, бідачка. Жалько мужика.
-І що ж тепер скажете, батюшко? – промовив із ввічливості надвірний курець вже вголос.
-Доброго вечора.
-Взаємно-приємно.
Потім вони помовчали трохи...
-Бачу, що гидко... йдуть справи... з церквою, - уривчасто проказав Буркало, з насолодою шкваром шкварчачи вогником цигарочки.
-На все воля Божа, сину мій.
-Угу. Й за кватерю два місяці, якось у пердмоне ніц не намацується.
-Не лазь туди сину, окрім як із клаптиком паперу в потрібний момент, – великий гріх це.
-Та я у ньому порпаюсь тільки, як рибу шпікулякам продам чи, як у сільпо, щось купити треба. Тільки у самий потрібний момент. А, як же тут інакше?
-То, ти, мабуть про портмоне казав?
-А про що ж? А, Ви, що ж, ото, про такий сором здумали? А ще й духовна особа... Нічого, батюшко, як ще трохи поживете в нас, то обов`язково почнете нормальні трудові словеса з-пів оберту розшурупувати.
-Заплачу я за квартиру.
-Нічого, можна й почекати. І куди ж, ото, нам поспішати?... Спереду ж вічність?
-Не блюзни, мій заблудлий сину, про духовне.
-Та знаю я, батюшко, що гріх це.
-Отож, сину мій.
Знову помовчали...
-Я от, що думаю, отче, - озвався тоді Буркал.
Народ у нас в селі совєйською владою аж добре налисо причесаний. Ну, що, типа, Бога немає чи, там, релігія – запіум для народу. Так от, довго ще Вам тієї каси чекати прийдеться... Коротше, йдіть-но, Ви, до мене другим номером. А, що? Всеодно, сам рибу всю не переловиш, а у вас оно яка скрута-цикута... Отож, улов ділимо по-братськи: пополам... Ну, то що? Сипати сіті будити?
-Красно дякую за таку великодушну пропозицію, сину мій.
-Нема за що. Бо, так швидше за кватерю... З клаптиком паперу у пердмоне полізу.
-Всеодно, спаси тебе Бог сину... Піду-но я щодо цього помолюся. Почекай трохи відповіді...
Коротше, результат молитви для забороненої рибної ловлі виявився позитивним.
-Ну, то йдіть подрімайте, отче, трохи, - сказав опісля попової згоди капітан судна. Та задні ноги, щоб від себе далеко не відстрілювали. А, як настане час, то я постукаю в шибку. І не баріться тоді. Тільки стукну, а Ви, щоб одразу з хати й до мене прожогом.
-Домовилися.
Так і забраконьєрив піп. Спочатку хлопці, як хто впізнавав батюшку на воді біля сіток, реготалися і, навіть, прохали молебен за удачну рибну ловлю тут же й відслужити. А потім, нічого, звикли. Яктокат, до всього в житті можна звикнути.
Отож, священик той прорибалив із Буркалом аж до холодів. Що-що, а з риби грошви йому на сім`ю таки вистачало. Може ще й на церкву виділяв. А тим часом, щось у людях змінилося, бо почали таки на храм жертвувати. Ще й начальство його церковне видко щось на цю справу наділило. Коротше, з весни почалося на мотриній землі будівництво і за два роки таки той храм звели. Дзвона його тепер, а ж на сусідньому боці Дніпра й глухому чути...
Отака, воно, оповідка... Кому, що треба видко. Яктокат, що як топишся, то й за бритву схопишся...
(збірка "Історії Малої Історії", 2007.)
