-Ну то, як: нажерлося?
-Як нечемно. Ні, щоб запитати:
-А чи сподобався шановному панові цей скромний обід скоромний?
-Та якби ж пан тут десь був, а то стоїть свиня, гімном воня, а пнеться і собі до пня.
-Невихована ти, Васька, людина, грубіян ухамлюжений. Усе розумне, світле і вічне добре у мені гасиш.
-Та що там у твоєму запарашеному нужнику гасити? Метан в ароматі?
-Мабуть я тобі зараз у рило, таки, дам, хоч і обтяжений на повне пузо перебуваю.
-Тільки-но спробуй. Одразу твій свіжий обід з учорашньою вечерею через верхні та нижні двері непобратавшись повистрибують.
-От, це вже точно. Я ж так нажерся.
-От і, нарешті дочекався на відповідь. За що й дякую. А то „пани-распани” растуди-кільманди.
-Ще раз права моя бабця. Знову на тебе й не розсердишся. То, що ти там про Кендюха до обіду патякав?
-То свині тобі, хазяйство воляче, патякають. А порядні люди розповідають.
-Ну, то й розповідай порядно. І, не тягни ще й ти того вола за мужність ту його...
-Коротше, згадав я, от, що у моєму студентському альбомі теж є фотографія Дуськи Кендюха.
-Видко, як і ми напам`ять знялися?
-Майже. У інституті разом навчалися і в одній кімнаті в общазі рік жили.
-Та ти що. З самим Кендюхом?
-Ну, із ним також. Кімната була чотиримістна.... Да, тєсєн мір, как тот сортір...
-Ну й, що там за фотка?
-Не проста парсунь, а ціле мордфоліо насунь.
-Що-що?
-Мордфоліо.
-І з чим його їдять?
-Як би це тобі так подоступніше пояснити?
-А спробуй підступись.
-Коротше, ти, от, конкурси дівочої краси дивишся?
-Ну.
-Триповерховий гну. Так у цих конкурсах беруть участь переважно різні дівахи-модельки.
-Ну... й, ну.
-Ще поверх гну. А як їх із різних земель відбирати?
-Як?
-У око шмаркляк. За фотографіями.
-А...
-З гузна нога. Там і друга. Третя напрот- проситься в рот...
-Та, ти, того, зі збоченськими промовами зав`язуй. В натурі, кажу. Так, що там про фотки модельок?
-А, знімають їх професійні фотографи в різних позах...
-Голючих?
-Ану, руку з матні негайно вийми, мнун матнястий.
-Та я просто почухатись поліз.
-Ага, у своє цікаве місце в цікавому місці моєї розповіді?
-Та чухається ж, кажу.
-А не пищіть?
-Що?
-Матньове казна-що.
-Мовчазне в мене воно.
-Що, мабуть, геть німе? От, бідачка...
-Ну, чудний. Де ж, ти, чував, щоб звідти говорило?
-Туди ж жінки чогось прислуховуються зацікавлено.
-А... , буває... Так, що там з тими модельками далі?
-Шлють потім ці фотографії на конкурс чи в модельну агенцію.
-І?
-Зветься це портфоліо.
-А в Кендюха мордфоліо тому, що там тільки морда?
-Який ти здогадливий, прямо ворошиловський знаток.
-Трохи могьом.
-Сцять кисельом.
-Ну, ти, знову. Я, от, зараз як заображаюсь.
-Дивись на повні штани не обображайся.
-Да, як казала моя покійна бабця: на тебе неможливо ображатьця.
-І то, правда, французькі панталони чистіші будуть.
-Ну й що, ту кендюшасту мордєль кудись теж посилали?
-О, із цим фото ціла історія була...
-Так розкажи, бо мій кендюх тільки історією про родича до підвечірку й доживе.
-То обніміться з кендюхом міцно і уважно слухайте про вашого Кендюха...
Любив Дуська Кендюх бабів, ой як вже любив. А вони його, свірісцьолкі цвіріньцясті, усе ні та ні. Ото, як і тебе. Страждав Дуська, ой як же страждав. А любити всеодно не переставав. Але не по-природньому, тобто автоматично, а у ручному режимі. Коротше, аморально стійкий був і міцно себе у руках тримав. І стійкість таку тримав не один рік. Такий, ото, кремінь-хлопець-міцні горішки.
Та, нарешті, ситуація трішечки змінилася. Знайшлася таки в общазі свірісцьолка, що й Кендюху доступ під пір`чко дала. Прищава така наскрізь і ноги педалями та й чубата в епізоді.
-Яка ж гарнюча мадама... Картинка прямо... Я, доречи, також полюбляю, щоб у дівчини епізодь чубата була. А, особливо, як ще й у яскраво-зелений колір пофарбована...
-Так тобі, Французе, видко грінпіс до вподоби?
-Який це такий піс?
-Грін, то англійською означає „зелений”.
-Точно, він самий. Я, от, думаю, що видко маю, таки, добрий смак.
-І з чого ти це взяв?
-Та по телебачику вчора щось казали про числених активістів грінпісу. Тобто, таких, як я, ну, що зелень у епізодях поважають, у світі досить багато.
-Що-що, а у цьому можеш не сумніватися.
-То що там з Кендюхом було далі?
-А, зрадів дуже Дуська Кендюх після того пісу, аж так підскочив духом з вухом... Навіть напився від щастя. Сам самоньки квакнув, не з ким не схотів душевне піднесення розбавляти. Ще за дня купив чекушку казьонки та фанфурик шанелі №3 на допивку і надійно приховав їх. О третій годині ночі встав наче до вітру й добросовісно зачинившися на гачок в туалеті та говорячи задравно-спідничні тости заздравні, толково прийняв казьоночку на грудь, а опісля заполірував її шанеллю №3 і таємно аж на усю кабінку возрадувався. Потім, кругом обволочений випарами тієї радості, таки допер до кімнати і тихесенько впав у койку та й захріп, мов той лобздик: бздик-бздик, бздик-бздик.
-А звідки ти про це знаєш?
-А я саме тоді від своєї мадамиці майже безгучно повертався. У нас народна дружина в общазі постійно чергувала. А я тоді був ще на першому курсі. І після півночі нас стабільно дружинники за одне місце хапали, бо декан...
-А, от і бреши та не забріхуйся. Який такий дикун?
-Село, ти, село... Не дикун, а декан.
-Ну й хто такий цей декан?
-Ну, це ніби управляючий відділенням колгоспу, тільки у інституті. Хоч, у чомусь ти такий правий. Було у ньому дикуняче й немало.
-Ну так би й сказав, що управляючий. Дикий управляючий.
-Згоден. Коротше, цей вчений варвар вважав, що у першокурсників женилки ще не повиростали, тільки арійську кров поганимо. Отож, почув я кроки і став у секції за колону й зачаївся. А тоді – глип, а ж то Кендюх на автопілоті, з пузирями у прозорому пакеті під крилом до туалетів підлітає.
-І що ж далі?
-Старі сандалі. Розхріпся він, ото, так я йому на носа стоячих свіженаторів з власної ноги цілу в`язанку покласти не пожалів. Тут і замовк лобздик. Не зміг бздик-бздик. Лишень натужно застогнав під їх вагою, потім з грюкотом скинув в`язанку на підлогу й перевернувся на іший бік. І лобздика вже не заводив. Тут і я заснув.
Ранком встали, звільнили нари та й на пари. А Кендюшевський спить, мов на другий день риба з води витягнута. Хтось йому сказав, що вставай кіндрат, дитина встялась. Але той щось промурмотів у відповідь, натяг покривало аж на голову й знову затих. З тим ми й пішли навчатися.
А саме у цей день була пара з предмету „технічні засоби навчання”.
-А що ж воно таке?
-Ну, я ж у педагогічному навчався.
-Та знаю.
-Отож, оволодівали ми на ньому премудростями роботи з кінопроекторами, відеомагнітофонами..., ще якоюсь фігньою. Ну, й вивчали фотографію. Коротше, в той день отримав я заряджений фотоапарат, годину часу й вільну тему для зйомки.
Поклацавши різних там птахів, лохів та шалених ховрахів, почав я переживати кризу жанру. Фотоплівки ще третина, часу – половина, а знімати зовсім нічого. І коли хлопці погукали мене у общагу підобідати, я погодився. Бо всі ж знають, що живіт пустий - до знань глухий.
Заходжу в кімнату, а там Кендюх ще й досі без задніх ніг спить. Покривало з голови так і не зняв. Тільки через задні копита в синтетичних свіженаторах, що єдині з-під нього стирчать, з білим світом мовчазно й спілкується. Та пузендло ще укривачку на вдосі ритмічно силуетом догори продавлює. Ото й все кендюшаче видиме життя.
Під`їли ми якихось матусиних пиріжечків. Запили компотом із закатки. Повеселішали. І тут мені у голову стріляє думка, як завершувати знімальний час. Кажу хлопцям:
Мужики, зараз, ми будемо нашого сплячого крисеня в шоубізнес виводити. Ти, Санько, з ноги сильно даєш Дусьці знизу по сраці, що з панцирем ліжка провисла. А, ти, Вовка, одним ривком здираєш із кендюшацької мордяки покривало.
-А, ти? - питають хлопці.
-А я, у цей момент фотографую. Добре, що бліца з собою узяв. Тільки, мужики все робимо по моїй команді й одночасно.
Зайняли місця. Готові?
-Готові.
-Ну, то, поєхалі! – скомандував я.
Все пройшло, мов по маслу. Кендюх, навіть і не розбуркався. Щось проговорив, типа, „гондураси”, відвернувся до стіни і знову ввімкнув відключку.
Трохи попереживала наша знімальна група до проявки плівки, що відбулася з-за розкладу занять аж через тиждень. Думалося: А раптом, щось там засвітиться, або одиниць емульсії до освітлення не вистачить? Та все обійшлося. Кадр удався. А як ще через тиждень нарешті надрукували...
Мама моя, ну й рило вийшло. У Дуськи Кендюха і в житті пика зовсім не аленделонська, а тут прямо таке, що пуза зі сміху почали репатися ще в фотолабораторії. Препод ТЗН на прізвисько Половий Шмат, він ще й фізичну географію десь по школах підчитував, звідти й величали таким чином, сказав:
То, ви, мужички, Андрійка добре підловили, - і собі зареготав.
Коротше, уяви собі свинячу ряху виліплену із житнього тіста. На самій горі, угніздилося стояче у різні боки серед таких собі викуснів чорняве волосся. Як він його так під покривалом укладав, то є одне із чудес світу... Далі йдуть розкошлані брови мінерального секретаря, а під ними ще мутні від просипу невеличкі, але вибалушені до аж на ніжках, оченятка, мов у вищищеного під час сну кабанця, що пробудився, а їх, ріднесеньких, вже й навіть поряд на землі немає. А, обабіч й униз бовванять волохаті щоки, що ледь до об`єктиву влізли. Саме між ними розплескана носопирка із вгодованою місс Козюльою, що саме в цей час визирнула із задраної догори ніздрі попозувати перед фотоапаратом. А ще нижче, з напіввідкритої для „гондурасів” товстогубої пащеки прілим кабаковим насінням вилізають передні зуби і сусід їх, принц Язик Розпухлий. І уся ця краса на неголеному кількадіб рилі так живописно розташувалася.
-Ото таке одоробло на фотці вийшло?
-А ти думав?
-Ну й ну...
-Та це ще не все. Ти ж, надіюся, не забув, що я збирався пацана у шоубізнес виводити?
-Та, пам`ятаю.
-Коротше, трошки відреготалися ми у лабораторії, а потім узяв я й обрізав фотографію по колу. Потім, підписав по краю нижньої половини білим горбачьовське „Пияцтву-бій”та й вставив у значок.
-Який?
-Та були за Союзу такі значки, що верхня прозора кришка вільно знімалася й ставилася на місце.
-А, згадав. У них ще якісь картинки з метеликами чи квітами були.
-Ага.
-Ну й що далі?
-Ті ж самі сандалі. Причепив я той значок на лацкан піджака, а тоді на них саме мода була, і пішов на другу за розкладом пару...
Тільки вийшов у фойє... і шоу почалося аж одразу.
-О, а хто це у тебе? Кендюх? На простирадлі? То це тобі у медвитверезнику фотку дали? – питали мене то зправа то зліва.
-Ні, - кажу, не вгадали.
-А, це його на паспорт зняти місцеве ательє так пристаралося? – виказували вони здогади.
І таке інше. Коротше, насилу я до аудиторії втрапив. Після пари – вже й зовсім не пройдеш. Тепер окрім студентів вже й деякі викладачі подивитися збіглися. А після четвертої пари мене визвав у свій кабінет декан. Приходжу. А, він каже:
Ну, показуй-но Триндюк, що там у тебе за значок такий?
Зняв я його й зі словами: Дивіться, - дав деканові.
-Це, що: з витверезника? –питає він із надсилу серйозним обличчам.
-Ні, - кажу.
-А, звідки?
-Та, так, у гуртожитку чудили.
-На тверезу голову?
-Тверезі, як гірський кришталь були.
-Дивись, я перевірю. У посуд із гірського кришталю й хмільне налити можна. А, тепер, можеш бути вільний.
-А значок?
-Забирай.
Причепив у коридорі я те мордфоліо на місце і мерщій на останню пару. Виходжу після неї, а народ у присутності значка регочеться. Хто ще не бачив розпитують історію створення шедевру і приєднуються до регочучої публіки. Те саме продовжилося й у общазі. Навіть в кімнату приходили на мордфоліо подивитися. Черга стояла.
Вже й вечір за очі, а Кендюха нема. І де це він, наш фотомандель прохолоджується, слави своєї чесно заробленої уникає, - подумалося мені. О, про вовка помовка. Заходить, чорний як ніч й бурмоче, мов сич:
Віддай значок.
-А чого б це у розпалі слави ти їй на горло наступити захотів?
-Мене декан викликав.
-Ну, то й що? Мене теж. І нічого страшного у ньому немає.
-Ми з ним у медветверезнику були.
-Ну й товарищі по чарці, у Вас, шановний.
-Та не пив я з ним.
-Так тверезих у інше місце звозять.
-Возив декан, щоб на місці в документи подивитися чи затримували вони мене. Ну, щоб офіційний запит не робити. Каже:
Ти, чи твої батьки їм там на лапу дали, щоб сюди нічого не присилали.
-Ні, - відповідаю. Не було такого.
Не повірив він, коротше. Повіз перевірити.
-Ну й що? Знайшли тебе там у списках?
-Звідки? Я до такого ще не допивався.
-У Вас велике майбутнє, шановний.
-Перестань, віддай краще значка. Бо декан мені таке сказав:
Хоч і не було тебе у витверезнику, але сфотографувати таке на тверезому матеріалі неможливо. Коротше, дивись мені, не попадайся. Бо відрахую безжально і підеш Батьківщину захищати негайно. І, щоб значка того я більше не бачив. Нічого мені народ баламутить.
-Так що: віддавай, - говорить Кендюх.
-Овва, а чого це? Мені він такого не казав.
-Ну, віддай, бо точно ще вигонять і в солдати віддадуть.
І, що ти думаєш? Таки пожалів я його... Власними руками вручив мордфоліо його герою. Тут він на радостях вийняв із значка фотку і порвав її на малесенькі клаптики. А сам значок повернув мені.
-Ну, а звідки, Василю, те мордфоліо взялося у твоєму альбомі?
-От дурило французьке, плівку я ж йому не віддавав.
-А...
-Бе... Пішли вже, бо в санаторії, як у крематорії, краще встигати на гаряченьке. Отож, на підвечірок спізнюватися не будемо.
-Однозначно, Васьк.
