Я засипав з думками про Зелені очі, але всю ніч з неділі на понеділок мені снилися гармати, снаряди і траки. Я ж бо вивчав самохідну артилерію, а це майже танки. Такі собі дебелі залізяки. Нас навчали на машинах 2С3. Якщо їх попередниці 2С1 були плаваючими, тобто могли долати вплав водні перешкоди, то 2С3, як жартували, плавати могли, але тільки в одному напрямку – до дна. Я згадував, що на практиках завжди був командиром гармати. Не дуже вигідна посада, найкраще бути заряджаючим, бо ж снарядів на практиках ми не таскали, а ось вираховувати місце знаходження цілі, а потім ще враховувати данні метеобюлетеня доводилося. Якщо вогонь вівся силами батареї (6 гармат) чи дивізіону (18 гармат), то спочатку треба було провести пристрілку. Недоліт, переліт, уточнення даних, здається с третього пострілу треба було виходити на ціль і тоді вже накривати її.
Офіцери, які вчили нас на кафедрі, були по-справжньому закохані у свої самохідки. Пам'ятаю, як полковник Білянка розповідав про те, що таке вогнева міць дивізіону 2С3.
- Вісімнадцять гармат стріляють! Вісімнадцять снарядів, кожний по тридцять кілограмів, летять! Та ви розумієте, що супротивнику буде пиз....- далі полковник трохи запнувся, бо хотів вжити армійську лексику, яка для слухачів-студентів була не дуже прийнятною. – Безперспективно! – знайшовся пан полковник.
Полковник Салтиков вчив, як треба використовувати здобуття математики для ведення артилерійського вогню:
- Якщо ціль бачиш – стріляй! Якщо не бачиш, теж стріляй!
- А по яким координатам? - питав хтось з старанних, але не дуже розумних слухачів.
- А ти екстраполіруй! – переможно відповідав полковник. – Ворог попереду, то стріляй вперед! Навіть якщо не поцілиш, то наші будуть чути і радіти, а у ворога впаде бойовий дух!
- А ви знаєте, що таке снаряд 2С3? – питав полковник Білянка. – Якщо він падає навіть в десяти метрах від танка, він його перевертає, як шкарабанку!
Наші полковники не любили танкістів, як то і логічно чекати від артилеристів. Також не любили Хрущова, бо той, сп'янілий від розвитку ракетних технологій, віддав їм перевагу, тоді як артилерію відправив у загін. Так що коли в Афгані виявилося, що ракетами духів не виб'єш, артилерію знову почали поважати, але час був втрачений. Ще полковники зверхньо ставилися до звичайної, буксирної артилерії, називали їх чушками і казали, що майбутнє тільки за самохідками.
Я був з ними згоден. Вночі мені снилося, як я розсікаю на самохідках і ганяю бідних кочовиків, як менти гопників. Не стільки стріляю, скільки давлю. Виглядало круто. Коли мені сниться щось дуже хороше, я пускаю слинку. Це, мабуть, свідоцтво того, що я гастрономічно орієнтований хлопець. Так чи ні, але зранку я прокинувся з подушкою у слині, наче школяр, якому приснилося, що він цілувався з порнозіркою. Пішов вмиватися, мені під двері просунули сніданок. Рисову кашу з яєчнею, пиріжок з варенням і чай. Я сів їсти, вже навернув рис з яйцем, коли згадав, що сьогодні понеділок. Як кажуть "і настрій погіршився". Я підвів хлопців. Не те що б вже я був незамінним, але моя відсутність дорівнювалася присутності великого гемору для усіх інших.
Я сидів похнюплений. Думав, що коли приїду, то треба буде виставити пацанчикам стіл, як компенсацію за пережиті через мою відсутність негаразди. Почув, як відкриваються двері. То була Мальва. Квітуча жіночка. Бівісе, здається тут нам дадуть.
- Привіт.
- Привіт.
- Доїдай, я хочу тебе оглянути.
- Мені роздягнутися? – пожартував я. Здається, вона образилася. Я частенько жартуючи переходжу межу.
З'їв пиріжок, випив чай, поставив підніс на підлогу. Мальва дивилася моє обличчя, я відчував її квітковий запах.
- Ти пахнеш, як королева.
- Не мели дурниць!
Ця фортеця не хотіла здаватися без бою. Я готував план осади, а потім вперся поглядом в її губи. Цілувати і цілувати. Я схотів їх поцілувати.
Рожеві губи небесною трояндою
Полонили мене таємницею
У вологості розквіту
Хотів я здобути скарб
Схований за білих зубів
Темницею.
Я обхопив її за талію, притиснув до себе і поцілував. Ну, я розумію, що до галантного кавалера мені ще далеко, але я був у стані афекту від її губ. Далі я був у стані афекту від того, що прекрасна Мальва вдарила мене по яйцям. Я впав на підлогу з думкою, що не можу дихати, а вона відскочила у бік. Я плазував на холодній підлозі, скрутився у позу ембріону і подумав, що мене перший раз в житті вдарили по яйцям. Тобто, навмисно. Було кілька разів, коли попадав м'яч на футболі, але щоб кулаком, нехай і жіночим, то це вперше. Йо, як боляче! І чого вона так дихає, так тремтить, наче побачила чудовисько?
- Ніколи, чуєш, ніколи не роби цього! – шепоче вона мені на вухо. Я відчуваю солодке тремтіння її губ, хочу сказати щось медово-пошле та не можу і видихнути, не те що говорити. – Якщо дід дізнається, він уб'є тебе. Уб'є! – продовжує вона. І я розумію, що це не жарт. Це правда. Холодна, скляна правда смерті.
Мені вже не хочеться анічого казати. Бо я відчуваю страх. Панічний страх. І розумію, що дід, дійсно, уб'є. А я не хочу вмирати. Дерев то я насадив достатньо, а ось ані сина не виростив, ані будинок не збудував. Ні, звісно, що я поет, але то у дев'ятнадцятому столітті поету треба було вмирати молодим. Не те зараз. Зараз поет може жити до самої старості. Мусить жити. Я ось не курю, іноді роблю пробіжки і таке інше. Я хочу творити до самої старості. Я не хочу вмирати.
- Ти зрозумів? – питає вона мене.
Я киваю, що так, зрозумів. Киваю, бо балакати все ще важкувато. У горлі як щось стало. Мальва допомагає мені підвестися. Садить на ліжко. Починає далі обдивлятися моє обличчя.
- Все нормально. Через кілька днів зможеш вийти звідси. – вона йде до дверей.
- Мальво, вибач, просто твої губи...
- Забудь про них. В мене немає губ. – каже вона і виходить. Зачиняє за собою двері.
Я відчуваю ненависть до Діда. Сучий сину, мало того, що викрав мене, зашкодив верстці, так ще залякав цю красуню! Я починаю вигадувати сюжет про визволення принцеси. Таких сюжетів багато, але тут треба додати сучасності. Чогось небувалого. Наприклад, щоб після битви (в якій я, звісно, переможу), ми з Мальвою випили по чарці крові старого, тим самим символізуючи кінець його царства і початок нашого.
І пав старий пан
Сиву голову його
Новий господар замку
Взяв за волосся і поніс
В покої до принцеси
Під ноги кинув
І сказав "То я тепер твій володар!"
Всміхнулася вона і вклонилася в поклоні
Музики заграли весільну мелодію
В містах і селах співають баби
Осанну Владюші Бар-Кончалабі
Звісно, я все це вигадував. Я у житті тільки і убив, що кількох кроликів. Ми вирощували кроликів і якось батько сказав, що мені треба навчитися знімати шкіру з кроля. Це булорт, як ініціація. У мене в житті було дві ініціації. Перша, коли у п'ять років батько сказав мені, що досить ходити на горщок і повів мене до туалету, звичайної вигрібної ями на дворі. Я відчував, як дорослішаю з кожним кроком і був дуже гордий, що ось мені тепер починає відкриватися світ дорослих. Друга ініціація була з кроликами. Їх треба було брати за задні лапи і бити чимось важким за вуха. Наш сусід в селі Тихонович, лупасив ребром своєї важкою долоні трудівника. Я бив рукояттю з-під лопати. Потім треба було дочекатися, поки кролячий хвіст обвисне уздовж спини. Після цього я вішав тушку, вставляв у задні лапи спеціальну дошку і починав працювати ножем. Спочатку задні лапи, потім тулуб, потім передні лапи, морда. Вмілі люди можуть так зняти кролячу шкіру, що на ній залишаються навіть вії. А в мене саме на морді було найбільше порізів. Коли шкура знята, треба ще розрізати черево і викинути бельбахи, не забути обережно видалити жовчний міхур, відламати лапи. Якщо кроля будуть продавати, то треба залишити одну лапу, щоб на базарі бачили, що се не кіт, а кроль. Якщо для дому, тому можна прибрати усі лапи.
Все це виглядає досить криваво, але насправді, то звичайне селянське життя. Не можу сказати, що мене дуже вже воротило від різання кроликів, але коли ми їх звели, я зрадів. Бо щось у тому вбивстві було сумнівне. Краще піти на базар і купити там готову тушку, без переляканого погляду очей, що відчули смерть.
При такому миролюбному настрої звісно, що я б не став битися з Дідом. Тим більше, що він боєць. Він би мене переламав навпіл. То я так, просто фантазував. Я ж письменник, колишніх письменників не буває. В тебе уже так заточений мозок, що ти завжди щось додумуєш, вигадуєш, розвиваєш сюжети, які зустрічаєш у житті.
В двері постукали.
- Можна? – спитав хтось. Я трохи розгубився, бо звик, що до палати заходять не питаючи. Знову стук: - Пане лейтенанте, можна?
Я спочатку подумав, що хлопець переплутав двері, шукає якогось лейтенанта, а тут же я сиджу.
- Ну, тоді я пізніше зайду. – сказав хлопець, тільки тоді я зрозумів, що говорив він саме зі мною.
- Та заходь, заходь! – сказав я. Коли я мовчу, а потім різко починаю говорити, то виходить смішний, високий голос. Ось і зараз так. Я покахикав, щоб далі вже тільки басити.
Відкрилися двері, у палату увійшов хлопець років двадцяти, у формі, з автоматом за плечем.
- Єфрейтор Ткаченко прибув у ваше розпорядження! – доклав він і віддав честь. Чесно кажучи, я не знав, як йому відповідати і взагалі, як себе вести. Він стояв, я сидів і дивився на нього.
- Вільно, сідайте. – нарешті знайшовся я. Він пройшов до вільного ліжка, але не сів, а залишився стояти.
- Що значить "у моє розпорядження"? – спитав я.
- Я призначений вашим денщиком.
- Ким? – здивувався я.
- Денщиком, пане лейтенанте. – цілком серйозно відповів він. Стійку свою трохи ослабив, але руки тримав по швам.
Я знав, що таке денщик, я прочитав "Пригоди бравого солдата Швейка" з десяток разів у російському перекладі і двічі в перекладі Масляка. Але я думав, що денщики залишилися у першій світовій. А ось прийшов хлопець, каже, що він мій денщик, судячи з усього, чекає моїх наказів. У мене хоч і вища освіта, але я не знав що треба наказувати денщикам. Здається, що у "Швейці" денщики ходили отримувати своїм офіцерам продуктові набори. Але тут мені їжу і так приносять. Я трохи розгубився, але вирішив не показувати свого здивування.
- Сідай солдат, не стовбич.
- Слухаюсь! – він обережно присів на край ліжка.
- Ти давно тут? – я вирішив, що поки придумаю, що наказати, буду розпитувати хлопця.
- Третій рік, пане лейтенанте.
- Чого так багато? В армії ж зараз півтора роки служать.
- Я на позастрокову службу залишився.
- Сподобалося?
- Ну, так. Колектив тут хороший, тепер я на контракті, то мені зарплатня на карточку йде. Ще й відсотки нараховуються. Як службу закінчу, то приїду в село, куплю трактор з приладдям, фермерством займуся.
- О, це добре. – посміхаюся я такім практичним планам. Я то теоретик, я більше щось вигадую, живу у фантазіях. А ці прості хлопці, вони прив'язані до дійсності. Пам'ятаю, як колись зустрівся у потязі з колишнім однокласником Віталіком Ущенко. Він працював зварювальником. Якось розбалакалися і він почав мені пояснювати, що Суми – місто неперспективне, треба їхати до Харкова, де зовсім інші гроші. Чути про неперспективність від зварювальника мені було дивно. А Віталя розповів, що все розрахував, що навіть виходячи з плати за квартиру, працювати в Харкові вигідніше, ось він туди і подався. Я у своєму виборі Сум використовував куди більш теоретичні мотиви.
- А як тут служити? Важко?
- Та не легко. Особливо останнім часом.
- А що останнім часом?
- Та як сказати? – він зам'явся, навіть трохи почервонів.
- Кажи, не бійся. Ми ж тепер з тобою майже родичі. – заспокоїв я бійця.
- Останнім часом важко. Людей поменшало, а чергування ті самі. Я розумію, що війна, чорні так і шмигають, не можна розслаблятися, але іноді так буває, що по дві зміни на добу треба відстояти. Важко.
- А чого людей поменшало? – цікавлюся я. Мій денщик підозріло на мене дивиться. Все ж таки він не дуже то мені довіряє.
- А ви не знаєте?
- Звідки? Я тільки другий день тут.
- Ну, там операція була.
- Що за операція?
- Невдала. Чорні зненацька напали, вбили двадцять два наших. І капітан Бараболя загинув, який до вас артилерію очолював.
- Як це трапилося?
- Ну, чорні розбили великий табір біля Ріки.
- Якої ріки?
- Тут одна Ріка, за яку краще не заходити.
- Це ще чого?
- Ну така інструкція. Всі знають, що за річку заходити заборонено. Вона і неглибока, легко можна через неї перебратися. Але не можна.
Він говорить серйозно і так, наче пояснює якісь самі собою зрозумілі речі. Ну добре, добре.
- І що трапилося?
- Дід...Вибачте, пан полковник вирішив по ним вдарити. Підготував штурмову групу і виступив вранці. Але то була засідка. Чорні зачекали, поки Полковник відійшов і напали на Заставу. Гарнізоном командував капітан Бараболя. Атаку він відбив, чорні почали тікати, а капітан вирішив їх переслідувати. На двох "Уралах". Хотіли постріляти чорних. Але то була засідка. Десь за кілометр від Застави чорні вирили ями. "Урали" в них попадали, чорні наскочили. Наші ще відбивалися, але в них було небагацько набоїв. Поки полковник повернувся, їх усіх перебили. Двадцять два бійця. У нас і так солдат не вистачало, а тепер взагалі важко. Добре хоч ви прибули, а то без артилерії не вистояти.
- Навіщо проти кочовиків артилерія?
- Якщо Орда прийде, то без артилерії нікуди.
- Орда?
- Так. Чорні невеличким загонами наскакують по кілька сотень, ну до тисячі. Але час від часи збираються в Орду. В якій кілька десятків тисяч. Ото коли така Орда, то тільки гарматами і можна її вгамувати.
- Ти бачив орду?
- Ні. Кажуть, що останній раз вона була, здається, у дев'яносто другому році. Зараз кажуть, що нова Орда повинна підійти. Бо діти чорних виросли вже.
- Ти багато їх вбив?
- Не знаю. Більше десятка точно.
- Багато.
- Ні, це мало. Я ж не в бойових частинах. Я при штабі був, потім у капітана Бараболі денщиком.
- А ти з ним у переслідування не пішов?
- Ні, він наказав на воротах залишитися. Чорні коли наших в "Уралах" перебили, спробували у Заставу проскочити. Ледь ми їх з кулемету відбили. Ворота я до останнього не зачиняв, все сподівався, що може хтось живий залишився. Але ніхто не повернувся. Потім пан полковник привіз тіла. У кожного по десятку стріл, у кого рука відтята, у кого голова. Страшно дивитися.
- А в полон чорні когось узяли?
- Ні, тут жорстко усе. Ані ми в полон не беремо, ані вони.
- І чого так?
- Бо ненависть. Вони нас ненавидять, а ми їх. Та і без толку. Кажуть, що раніше кілька разів брали чорних у полон, хотіли щось дізнатися, а вони мовчали, а потім вмирали.
- Як вмирали?
- Вмирали і все. Від засмучення. Кажуть, що для них у полон потрапити, це страшний сором. Такий сором, що вони з ним жити довго не можуть. Чоловіки.
- Чоловіки? А що, в них і жінки є? – питаю я. Денщик всміхається, делікатно дивуючись моєму питанню.
- Ну, звісно ж є. Як це можна без жінок? – каже він. – Є жінки. Інколи ми їх у полон беремо. Хоч це важко, бо чорні їх бережуть. Родини подалі тримають від нас, за Рікою. Коли вже бачать, що нікуди діватися, то вбивають власних жінок, лишень бо вони в полон не потрапили. І таке, кажуть, бувало.
- Жорстоко.
- Це ж війна.
- Та війна. Але навіщо ти тут залишився? Тут же і вбити можуть.
- Можуть і там вбити, на Великій землі.
- Де?
- Ми так називаємо цивільне життя. Велика земля. Не знаю чому так, зветься і все.
- Зрозуміло. Слухай, а чого тут світла немає? Я вчора хотів книги по артилерії почитати, а світла немає.
- Режим економії. Бензину мало. Треба щоб вистачало на техніку, коли знадобиться.
- Але на стіні прожектор горів.
- Звісно горів! Це ж безпека. У темряві чорні пробратися можуть, то прожектори горять кожну ніч.
- Дивно, вулицю освітлюємо, а всередині – ні.
- Ну, такий наказ. Чорні дійсно бояться при прожекторах нападати.
- Слухай, а чого чорні? Я їх бачив. Вони не чорні зовсім.
- Коли Орда приходить, то вони ріжуть багато скота і мастять собі обличчя кров'ю. Вона швидко чорніє, ось їх і призвали Чорними.
- І вони тут поблизу увесь час вештаються?
- Так, кілька їх загонів завжди тут. Кажуть, що коли хлопцю з чорних виповняється шістнадцять, його направляють сюди. Тут він повинен прийняти участь у кількох боях. Тільки після цього може повернутися у свій рід і одружитися.
- Як ініціація?
- Хто?
- Та ладно, не важливо. А як ти думаєш, вони дійсно хочуть прорватися через Заставу?
- Звісно, хочуть! Інакше чого б оце так лізли на вірну загибель? Хочуть вирватися на простір і всю країну спалити. Вони дикуни, не люди зовсім. Тварини.
- А чим вони займаються, окрім війни? Чим живуть?
- Не знаю. Хліба не садять, це точно. Мабуть, стада в них, скот, з нього і живуть. Я тільки починав служити, коли пан полковник вилазку зробив. Біля річки напав на велике плем'я чорних. Чоловіків перебив, жінок у полон узяв і скота багато. Коней, корів. Ми тоді два тижні їх різали та солили. Досі їмо ті запаси. Бо ж постачання погане, так би вже з голоду передохли, якби не те м'ясо.
- А жінок куди діли?
- Жінок? У підвал. Але вони перемерли швидко. Вони ж до неволі незвичні. Привезли тоді до півсотні, а зараз залишилося всього десяток. Ви можете записатися.
- Куди записатися?
- На них. Там є і молоденькі. Офіцерам поза чергою. Хоч кожний день можна. – мій денщик мрійливо зітхає.
- А солдатам як випадає?
- Та добре, якщо раз на місяць. Або за проявлену мужність можуть заохотити.
- І що за жінки?
- Ну як сказати. Як ніяких немає, так і ці непогані. Звісно, що дикунки. Але їм зуби повибивали, щоб вкусити не могли, зв'язаними тримають, щоб не спробували придушити. Нормальні. Та що офіцерська, то і зовсім красива. Кажуть, що руда, білошкіра, не схожа на чорних. Та побачите.
Тут вже ніяковію я. Бо все ж людина старих, романтичних поглядів, згідно з якими займатися сексом з жінкою проти її волі, то теж саме зґвалтування. Принаймні, щось брудне і огидне. Взагалі то, кохання, це ж диво. А секс за гроші, то є масове виробництво. Тілесний "Макдональдс". Я ніколи не був у "Макдональдсі", я ніколи не використовував проституток. Хоч, навіть в провінційних Сумах, це явище досить поширене. Кажуть, що в будь якій лазні, чи готелі можна попросити потрібний телефончик. Інколи менти звітують про чергових спійманих проститутках. За діючим законодавством посадити їх майже неможливо (і це добре), але можна потягнути гроші. А наші ж правоохоронні органи займаються не боротьбою зі злочинністю, а саме доїнням злочинності. Для звітності їм треба зловити на рік кілька проституток. Ловлять тих, хто не платить за дах, або платить менше, аніж інші.
Я завжди ставився до проституток з пересторогою. Я не знав жодної, але вважав, що то кінчені люди, невротички, наркоманки, дурепи. В мене не було жодних дурнуватих мрій про те, щоб зустріти якусь Елізу Дулітл і зробити з неї людину. Я був впевнений, що проститутка залишається нею назавжди. А потім я подивився російській фільм "Точка". Артистка Ісакова в цьому фільмі була дуже схожа на Зелені очі. Коли вона визвірялася на ротвейлерів, я ледь не плакав. А коли дядя в ресторані розповідав їй про Марію Магдалину, то я тричі перекручував цей момент, щоб знов і знов бачити її погляд. Це було щось надзвичайне. Або сцена у вагоні. Де вона спочатку сидить, як птаха у клітці, а потім кадри з чоловічими обличчями. З того фільму, користуватися послугами проституток для мене значить втрачати людське обличчя і становитися твариною.
- Може щось хочете, пане лейтенанте? – питає мене денщик. Коли я замислююся, я втрачаю відчуття реальності, забуває про все, пірнаю у думках. Це не дуже то правильно, але так є.
- Ні, нічого. А що ти робив, коли був денщиком у капітана Бараболі?
- Я? Та все. Слідкував за одягом і взуттям, заправляв ліжко, прибирався в кімнаті, супроводжував на батарею. Ну, якісь ще накази.
- А тут є телефон?
- Телефон?
- Так, телефон, мені треба подзвонити.
- Ні, телефону немає.
- А як же йде зв'язок з Великою землею?
- Не знаю.
- А листи сюди приходять?
- Так, разом з транспортом.
- Раз на два місяці?
- Іноді і рідше.
- Хоч телебачення тут є?
- Ні, немає.
- А як ви тут відпочиваєте?
- Та кажу ж, що відпочивати майже ніколи. Влітку, коли є вільний час, то граємо у волейбол. Біля пляцу є майданчик для цього. Капітан Бараболя був одним з кращих гравців у волейбол.
Обличчя денщика зробилося сумним, мабуть, він жалкував за колишнім начальником. Ну, хлопче, не сумуй, я не буду деспотом.
- Можна?
Я ще нічого не встиг відповісти, як у кімнату зайшов чоловік у військовій формі. Побачивши його мій денщик підскочив з ліжка і віддав честь.
- Бажаю здоров'я, пане підполковнику! – голосно промовив Ткаченко.
- Добрий день, пане лейтенанту. – підполковник майже не звернув уваги на старання мого денщика.
- Добрий день. – відповів я. По тому, як денщик подивився на мене, я зрозумів, що припустився помилки.
- Ви вільні, - сказав офіцер моєму денщику і той вилетів з палати, як куля з стволу.
- Я підполковник Савельєв, начальник штабу. – сказав гість досить голосно. Худий, середнього росту, з старанно розчесаним волоссям. Він тримався строго. Явно якийсь щур, буквоїд, який ще поп'є моєї крові. Я з самого початку відчув до Савельєва неприязнь.
- У присутності старшого по званню треба встати, пане лейтенанте. – сказав тихим, майже шиплячим голосом підполковник і сповна потрапив у мої очікування його, як гада. – Це особливо важливо у присутності солдат. Бо якщо офіцери не дотримаються Статуту, то що можна вимагати від рядових.
Його шиплячий голос неначе паралізував мене. Удав Ка та бандерлог. Мені знадобилося кілька секунд, щоб скинути його гіпнотичні чари. Я підвівся.
- Лейтенант Бар-Кончалаба. – доповів я і потягнувся рукою до голови, але вчасно згадав, що до пустої голови руку не прикладають.
- Дивна фамілія, ви що з жидів? – він дивився на мене своїм орлиним поглядом.
- Ніяк ні, пане підполковнику.
- А звідки Бар? Здається, на івриті це означає "син".
- Моє справжнє прізвище Бард-Кончалаба, складене з прізвища мами – Бард і прізвища батька – Кончалаба. Вже коли я був повнолітнім, я викинув з прізвища одну літеру і став Бар-Кончалабою.
- А навіщо ви викинули літеру?
- Я ненавиджу авторську пісню. Присутність у моєму прізвище слова "Бард" дуже мене дратувала. Тоді як слово "Бар" дуже подобалося, по у студентські часи я багато зависав по барам. Ось так я і став Бар-Кончалабою.
- Тобто, ви не жид?
- Цього стовідсотково гарантувати не можу, але серед відомих мені предків жодного жида немає.
- Але ви схожі.
- Я знаю.
- Звідки знаєте?
- Араби, яки вчилися в нашому університеті, завжди мали мене за жида і дивилися на мене вороже. У них є нюх на жидів, то, можливо, якась частина єврейської крові в мене дійсно є.
- Ви цим гордитесь?
- Я гордий за всю кров, що тече в моїх венах. – що, що, а балакати я вмів. Я завжди працював зі словами. Хоч на роботі, як журналіст, хоч вдома, як письменник, а зараз поет.
- Я прийшов поговорити з вами. – підполковник знову намагався вколоти мене своїми гострими оченятами.
- Я готовий для бесіди.
- Сідайте.
Ми сіли на ліжка, навпроти один одного. Цей підполковник був невеличкий, я міг би ввалити йому пиздюлів, якби захотів. Я посміхнувся.
- Наскільки я знаю, ваше доправлення на Базу не обійшлося без деяких проблем.
- Що ви, які проблеми? Мені тільки розбили обличчя чоботом і все! Хіба це проблема? – коли людина викликає в мене ненависть, то я намагаюся розлютити її словами. Але цей Савельєв був стріляним горобцем.
- Ваш сарказм тут ні до чого.
- Який сарказм? Я...
- Хочу, щоб ви добре зрозуміли, що ми на війні. То ніякого панькання, ніякого права на помилку. – сказав він з кам'яним обличчям. В мене не було сумнівів, що коли прийдеться пустити мені кулю в лоб, цей товариш панькатися не буде.
- Наше становище досить важке. Людей не вистачає навіть для звичайного чергування. А ще в будь-який мент може прийти Орда. Не буду вам пояснювати всю важливість нашої місії. Ми повинні вистояти і ми зможемо зробити це тільки якщо будемо дисципліновані і єдині.
Я чекав, що зараз він ще скаже про патріотизм і про любов до Батьківщини. Але він повів в інший бік.
- Я розумію, що ви не кадровий офіцер. Військова кафедра, то не училище. Раніше ми б ніколи не взяли цивільного на таку важливу посаду, як начальник артилерії. Але, повторюю, стан дуже важкий, ми вимушені задовольнятися ти, що є. То ось ви тут. Я прошу, точніше, вимагаю, щоб ви забули про цивільне життя. Тут і зараз ви офіцер. То ніякого панібратства з солдатами. Дотримання Статуту, особиста дисципліна і впевненість. Всі ми люди, я розумію, у нас може бути поганий настрій чи депресія, але вони можуть буди тільки у вашій кімнаті. За її межами – ні. Ви офіцер, ви командир, ви повинні бути прикладом для ваших підлеглих.
Він замовчав, а ледь стримувався, щоб не зареготати. Я не виношу пафосу. Коли чую пафос, то впадаю у якесь юродство. Зараз мені хочеться пустити сльозу і поклястися, що я готовий покласти життя за Україну хоч зараз. "Офицеры, офицеры, ваше сердце под прицелом!".
- Ви знаєте, що я потрапив сюди всупереч власному бажанню. Мене просто викрали. І після цього ви щось розповідаєте мені про те, як можна себе вести, а як ні?
- Так, розповідаю. Я хочу, щоб ви не наробили помилок. Хочете ви цього, чи ні, але рік ви прослужите саме тут, на Базі. Від вас залежить лише те, де і ким ви пробудете цей рік. Чи офіцером на батареї, чи ув'язненим на гауптвахті у підвалах. Зараз ви прямуєте у бік другого варіанту. Запевняю вас, що одної доби на гауптвахті вистачить, щоб ви зрозуміли свою помилку. Але буде запізно. Тут війна, тут людина приймає рішення і несе за неї відповідальність, без права на іншу спробу.
- Ви хоч розумієте, що я жодного разу не стріляв з гармати?
- У вас є теоретична база.
- Ця теоретична база вивітрилась з моєї голови наступного дня після того, як я отримав офіцерський квиток.
- У вас є ще кілька днів. Поповніть знання.
- Та ви розумієте, що я небезпечний при керівництві батареї! Я можу у своїх потрапити! Не через те, що не хочу служити, а через те, що не вмію!
- Якщо ви потрапити у своїх, то будете відповідати згідно зі Статутом. Але нагадую, що вам треба тільки підготувати гармати на випадок появи Орди. Думаю, що попасти у багатотисячний натовп зможете навіть ви. – він дивився на мене з презирством. Червак! Хто він такий у порівнянні зі мною, з поетом! Істота!
- Якщо ж ви дійсно виявитися неготовим для керівництва батареєю, то ми розжалуємо вас у солдати, будете приносити користь державі у піхоті. – він переможно посміхнувся і в мене народилося непереборне бажання ввалити йому прямо в нахабну пику. З усієї сили! Але я стримався, я ж культурна людина, заступник головного редактора, а не якийсь гопнік.
- Думаю, що у піхоті будете ви. Впевнений, що моє зникнення не залишилося непоміченим і зараз вже вирує скандал. Запевняю вас, що коли повернуся у Суми, а це станеться ось-ось, то зроблю все, щоб такі люди, як ви та майор Огурцов більше не служили в українській армії. Повірте, полетить багато голів, бо те, що трапилося, це – беспредєл. І мої колеги-журналісти не пройдуть поруч. Скандал буде надзвичайно гучний. Чекайте знімальні групи у супроводі мінімум заступника міністра!
Савельєв зареготав. Він реготав дрібненько і підло, як і повинен був реготати. Господи, та йому б грати іноземних шпигунів у радянських фільмах 40-х років! Важко вигадати більш огидну фізію.
- Ви так нічого і не зрозуміли. – він посміхається і киває головою з таким задоволеним виглядом, ніби ми тільки-но помірялися хуями і в нього виявився мало не вдвічі довший. – Це ПСОГВ, а не просто частина. Наше існування засекречене. То ніяких знімальних груп тут не було і не буде. Як не буде і скандалу. Якщо не вірите, то ось подивіться роздруківки новин з сайту вашої газети. Не про яке зникнення і слова.
Він дає мені аркуші, які перед тим тримав в руках. Там дійсно наш сайт, але про мене жодної новини.
- Це не показник! Сайт оновлюю я! Немає мене, ось сайт і не оновлюється! – кажу я і натикаюсь на посмішку цього клятого Савельєва.
- А ось, що стосується всеукраїнського масштабу скандалу. Ось роздруківка сьогоднішніх новин "Української правди". Щось там згадується про зниклого Бар-Кончалабу? Ні. А чому? Бо він зовсім не зник. Він по власній волі відправився на службу у військо. Так, звісно, це ваше рішення здалося вашим колегам дивним, здається, вас збираються звільнити, але шукати вас ніхто не шукає. І жодних скандалів не піднімає.
- Якщо вони не зможуть зі мною зв'язатися, то скандал буде!
- Вони не зможуть з вами зв'язатися, бо мобільного покриття тут немає, стаціонарного телефону теж. Та, наскільки я розумію, з вами і не дуже хочуть говорити, бо дуже роздратовані вашим рішенням піти на військову службу.
- Я не приймав такого рішення!
- В даному випадку це неважливо. Просто я хочу сказати, що не треба тішити себе якимись ілюзіями. Треба подивитися правді в очі і тверезо, без мрій, сприйняти те, що відбувається.
- А чого ви так мене переконуєте? Та киньте мене в свою гауптвахту, якою так лякаєте!
- Я не лякаю. Якби я хотів налякати, то помістив би вас туди на кілька годин, цього б цілком вистачило. Але, у нас в гауптвахту потрапляють не через чиюсь волю, а через провини. Ви ще не зробили нічого такого, за що можна попасти на гауптвахту. Я попереджаю, що краще і не робити, бо вам там не сподобається. І ще, я дійсно хочу, щоб ви нормально влилися в наш колектив, поставили на належний рівень роботу артилерії. Ми налаштовані на співробітництво, тепер від вас залежить, чи приймите ви простягнуту нами руку.
- Ким "нами"?
- Командування ПСОВГ. Будь ласка, добре обдумайте те, що я сказав. Завтра я прийду до вас знову.
Савельєв підвівся і зробив крок до дверей.
- Зачекайте!
- Ви не правильно звертаєтеся.
- Пане підполковнику, дозвольте звернутися.
- Слухаю вас, лейтенанте.
- Будь ласка, поясніть мені, що відбувається?
- Чи не можете ви бути більш конкретним у запитанні?
- Звідки ці чорні? Звідки ця Територія?
- Відповідь на це питання невідома. Є гіпотеза, згідно з якою якась складка простору, в якій він веде себе не так, як звичайно. Що ж до чорних, то це люди, які змогли пристосуватися до існування у цій складці. Це все, що нам відомо.
- А чому вони такі войовничі? Чи не було спроб заключити з ними мир?
- Спроби такі були раніше, але чорні завжди вбивали парламентерів. Вже багато років ми не робили таких спроб і думаю, що надалі робити їх не потрібно. Чорні, їх наукова назва "табагачі", вони криваві дикуни, які розуміють лише мову сили.
- А чому просто не побудувати стіну? З бетону, на кшталт Берлінської.
- На це немає коштів.
- Зараз немає, але в радянські часи коштів було достатньо!
- Чому стіну не побудували в радянські часи я не знаю. Може через те, що будівництво такого великого об'єкту зацікавило б спецслужби Заходу, які б дізналися про існування Території і змогли б використовувати її на свою користь. Та й немає такої стіни, яку б людина не могла здолати. Стіну неприступною робить лише добра охорона. Ось ми стримуємо чорних без всяких стін. Стримуємо вже багато років. Стримуємо з труднощами, але стримуємо. Це наш обов'язок. І це не високі слова, це правда. Не хочу навіть уявляти, що буде, якщо чорні вирвуться з Території. Подумайте над моїми словами. До зустрічі.
Він пішов, залишивши мене у роздумах. Я уявляв, щоб було б, якби чорні вирвалися з Території. Узяти хоча б Суми. Ось на окраїнах, десь на Курській, з'являються вершники на мохнатих конячках. Люди не вірять своїм очам, але смерть і насилля примушують повірити у кінників. Хтось викликає міліцію, але міліція не вірить в маячню про вершників з луками. Кінники йдуть далі, вбивають чоловіків, хапають жінок, підпалюють та грабують будинки. Нарешті приїздить міліція. Перші машини розстріляють з луків. Наступні вже будуть розстрілювати з табельної зброї. Чутки про напад швидко поширяться завдяки мобільному зв'язку, зчиниться паніка, хто зможе, той втече на машинах, інші поховаються по домах та офісах. А вершники будуть брати вулицю за вулицею, гнати міліцію, яка звикла мати справу з неозброєними. До вечора всі Суми вкриються трупами і вогнем.
Картина виявлялася трагічна. Постріли, смертельний блиск шабель, крики жінок. Я згадував тих чорних під час нападу на колону. Це страшні люди і вони не помилують. Вони хочуть вирватися на волю і вбивати. Бідна Україна, її чекає нова руїна. Можливо потім, коли будуть десантовані війська НАТО (на Росію нічого сподіватися, бо там окрім батальйонів Кадрова та атомних бомб нічого дієздатного не залишилося), чорним покладуть край, розіб'ють їх орди, винищать всіх від малого до старого, залишки знову закриють на Території. Але що залишиться з України до того? Нас двадцять мільйонів? Чи десять? Чи ще менше?
Я закутався у ковдру і сів читати Правила стрільби. Я людина з вищою освітою, то я зможу стріляти з гармати, це все ж таки не літаком керувати. Я відслужу рік, бо я не хочу, щоб мої Суми спалили якісь невігласи. В Сумах живе моя родина, мої друзі, мій хресник, багато знайомих та родичів. Чорні не повинні пройти.
У двері постукали.
- Хто там?
- Це я, приніс обід. – почувся голос мого денщика.
- Заходь.
Він зайшов з підносом, вставленим тарілками.
- Ого, нічого собі. – здивувався я кількості їжі.
- Я вибив вам подвійну порцію, бо ви ж поранені. І ви ж крупні, по росту вам подвійну порцію і треба. – доповів денщик, явно задоволений собою.
- Слухай, принеси мені якусь лавку. Або невеличкий стіл. Щоб було куди поставити піднос і де робити записи.
- Зараз! – денщик зірвався з міста і скоро притягнув невеличкий стіл, який зазвичай зветься журнальним. Одна з ніжок стола була зламана і скручена шурупами. Та мені було не до естетики. Я пообідав і усівся за книжки. Я нічого не вчив аж з самого інституту, згадував старі часи.
Просидів так до вечора. Коли стемніло, вклався спати. Денщик вже виніс за мною судно і побажав гарних снів. Я дивився у стелю і думав, що відбувається. Знову не вірив у ці складки і чорних. Тобто я їх бачив. Я вірив своїм очам і чорні були. Стріла була. Ось грудь досі болить у місці, куди стріла влучила. Але все дивно. А ще я хочу додому. В мене стара бабуся, в мене великий шмат роботи в редакції. Хай візьмуть когось іншого для служби. Це дуже серйозна справа, щоб довіряти її не кадровому офіцеру!
Я підвівся, спочатку не зрозумів для чого, а потім здогадався, що хочу написати Зеленим очам про свої пригоду. Якось я написав цілий роман в листах "Мандри втікача", де описувалися мої уявні мандри по річці Снів. Я роздруковував ті листи, вкладав в конверти і посилав їх до неї. Аж ось почалися справжні пригоди. Про які я б ще більше хотів розповісти, але нема як. Мобільник не працює, комп’ютера - зась. І тут я згадав про роздруківки підполковника Савельєва. Тут був Інтернет! А як є Інтернет, я зможу писати листи Зеленим очам! Розкажу їй усю цю дивину! Скоріше за все вона подумає, що я знов щось вигадую, але це ще краще! Буде така собі гра насправді!
Я хотів відкрити двері, але вони були зачинені. Я був такий збуджений, що ледь примусив себе повернутися в ліжко. Довго не міг заснути. Думав про те, що все це прекрасний матеріал для роману. Так, я зараз поет, але це ж буде не проза, це буде автобіографія. Нон-фікшн, в мене буде унікальний досвід, про який я і напишу у своїй книзі! Це не буде зрадництвом поезії! Просто роботою у іншому жанрі! А ще я впевнений, що розповідь про Територію, про чорних, стане сенсацією! Справжнім вибухом!
Я ще встиг подумати, що з міркувань політкорректності заміню чорних на табагачів, після чого заснув. Ніщо так не присипає, як передчуття прийдешньої слави. Вже серед сну я думав, що ось би мені наснилося, як Зелені очі просить в мене автограф. Але не наснилося.
