3 лютого (продовження, жуючи бутерброд).
Та бабця, що сиділа біля книги запису замовлень, прости мене Бог від такої нетактовності, але інакше я те називати не можу, взагалі, чомусь людину мені не нагадувала. Якось не писалась вона в картину загального благоговіння, а ось у картину торгівлі вірою – писалась. Кого вона мені нагадала, так це страшного троля-клоуна. Якого я бачив в якомусь Голлівудському кіні про викрадене Різдво. Він був такий волохато-зелений та з гострими вухами та жовтими зубами. Хоча в світі вона, мабуть була премилою бабцею. Сиділа собі на лавочці, з облупленою фарбою, та обсмоктувала кісточки першокурсницям, що винаймають квартиру на першому поверсі. Як раз під її квартирою. Тому вона чудово чує, що вони там витворяють. Проте в церкві її фейс виглядав якось неприродно. Хоча вона для того, щоб виглядати більш відповідно до інтер’єру прийняла, мабуть на її думку благочестиво-просвітлений вигляд. Хоча їй те не вдалося. Міміка її була пісна, без єдиної емоції, геть без натяку на відчуття. А самим дивним виявилось те, що та зелено-волохата істота ще й вміла говорити(!). При чому жахливо неприємним пискляво-гнусавим голосом. Від її емоційного “Ти ку-ди ?!!!!” мене аж пере тіпнуло. Я думав, що у церкві варто говорити пошепки, а підвищувати голос категорично заборонено. А тут - “Ти ку-ди ?!!!!”. Інше відкриття, наступне за тим, що в церкві можна кричати: туди не всіх пускають (ні фіга собі). Мене туди не пускали. Не пускали до церкви! Нонсенс. Принаймні згідно до того, що я чув про церкви в школі та бачив по телевізору. Вона обізвала мене грубіяном і хамом лише за те, що я попросив, при чому ввічливо(підкреслено двічі) попросив пояснити мені, чому саме я не можу зайти до храму. Навіть зараз не здатен зрозуміти, де ж я їй нагрубіянив. Години пів я, як ніколи в житті ввічливо, намагався вияснити в чому ж моя помилка. Чесно кажучи, вже кілька разів перехотів йти далі, але ж мені було цікаво ЧОМУ(?). І я мав те допитатись. Але моя, досить природна, як на ситуацію, що склалась, цікавість розцінювалась, як знущання. Але ж я, блін (!), ввічлива дитина. Розгадка виявилась до болі у шлунку примітивною. Я був у капелюсі. Дійсно (бовдур!) в запалі суміші відчуттів невідомого досі релігійного екстазу та неймовірної цікавості (а як воно там) я не зняв блайзера.
В цьому і полягала першопричина немилості сторожу воріт до дому Господнього. Проте, лише першопричина. Тепер, після того, як я буквально вичавив з неї е зізнання, вона нізащо в сіті не дозволить мені зайти. Бо я навіжений (ото вигадала), невихований, не знаю як себе поводитись (ну... в цьому відношенні вона дійсно мала трохи рації) і взагалі отой молокосос який по під‘їздам у темний час доби “колеться” а замість того, щоб на уроки ходити та батькам допомагати самогон у підвалі хлеще та з дівками зажимається.
Цікаво, звідки вона знала про такі, можна сказати інтимні моменти мого особистого життя? Адже наркотики, я поки що не пробував, хоча вже і подумував с приводу того, щоб дізнатись на практиці що воно таке? Самогон? Фє-самогон... яка гидота. Я ж врешті решт вихована дитина і у випадку, якщо мені закортить замість лекцій у школі хильнути “палаючої води” то я використаю з цією метою скоріш за все той же самий Німірофф чи Хортицю. Та і “мацати” дівчат по підвалам я теж не великий любитель. Тобто, звичайно дівчата мені подобаються, і я не проти час від часу при відповідному настрої... Ну але ж не у підвалі, на то я маю власну кімнату і, на щастя, доволі часту відсутність батьків.
Мені, дуже, ну ДУЖЕ хотілось м’яко кажучи направити її у тому напрямку куди зазвичай направляють таких бабусь такі хлопчики яким вона мене вималювала. При чому детально вказати адресу, куди саме вона має піти. Але в решті решт, я ж вихована дитина. А ми, виховані діти, так не говоримо, тим більше до жінок, тим більше похилого віку. Навіть, якщо вона того, як ніколи заслуговує.
