Книга про художницю Наталю Ярмольчук – омріяна і виплекана робота Тамари Севернюк. А ще, продумана і добре зроблена книга, ледь не ексклюзив на Буковині. Та й на Україні подібних видань не багато. Книга «Летючий промінь вічності» вийшла у чернівецькому видавництві «Золоті литаври». У розкішному виданні є репродукції картин, вірші, листи Наталі Ярмольчук, розповіді та коментарі Тамари Артемівни (бо ж автор особисто знайома з художницею) та спогади знайомих, митців про Наталю.
…Он тоже считал, что должен исчезнуть, считал, пожалуй, решительней, чем сестра. В этом состоянии чистого и мирного раздумья он пребывал до тех пор, пока башенные часы не пробили три часа ночи…
Ф. Кафка
Тримаю в руках книжку «Летючий промінь вічності». Художник Наталя Ярмольчук.
А вічність кудись котиться. Знаєте, у цьому є щось сакральне. Так.
Ось сакральне закляття –
Вірш.
Він просто зі слів –
Йому не вір.
У цьому й весь секрет. Сакральності немає. Є Наталя. Усміхнена дівчина на синій сторінці. Ніжна, вразлива й… сильна. Сильна Наталя на синій сторінці. Перегорну її краще, бо далі усе те, що ховається за портретом. І є Секретом.
1. Художниця Наталя Ярмольчук.
Світ яскравий і барвистий. Це повторюють оптимісти. Насправді ж світ – різний. У Наталі – нетривкий, оманливий, у пастельних кольорах переважно. Рідний дім, деревце за вікном – варті любові, просякнуті нею, А тому – міраж [картина «Міраж»]. Речі навколо такі ефемерні: часто міняють форму, але ніколи – зміст. Хоча… Ось Міраж. На підвіконні ніжні квіти, схожі на морозний візерунок на склі. Те, що за вікном – міраж. І те, що по цей бік вікна – теж міраж. І що насправді Є?
А чому Чернівці зазвичай малювала Наталя у графіці? Черн-ів-ці. Цікаво.
Чому згадувала про уміння втрачати, знаючи, що їй ДАНО? [картини «Мне дано…», «Мудрость – умение терять»]. Дано бачити, чути і відчувати не так, як інші. Хоч, справа навіть не в тому.Усі люди різні і відчувають по-різному. Але між тим, що є і тим, що ми бачимо існує ніби ізоляція ілюзорності. Потік електронів у проводі, наче і є, але ми захищені від його небезпечної дії, хоч і користуємося потрібною.
Отож, якщо продовжувати розвивати цю метафору, - є Провід Світу і навколо люди. Серед людей є такі, що вмикають Провід у розетку, є ті, що ремонтують розетку чи Провід, а є – що зовсім ним не цікавляться. Зустрічаються також люди, які пхають пальці в розетку і то, лише з цікавості… ні, не ЩО БУДЕ, а ЯК ЦЕ БУДЕ. Що ти бачиш? А я що? Ось ще одна картина - «Что видишь ты?». Будинок і кущ. Привертає увагу вікно, хоч роздивитись у ньому щось чітке неможливо. Хочеться підійти ближче. Що ти бачиш?
Пташка без гнізда не вміє втрачати, а наталина душа не мала хатини. Зрештою, її душа і не належала цілком їй. Дивно, але це дійсно так. Наталя просила свої картини повернути їй Наталю Ярмольчук. Вона просила про допомогу, а насправді мала силу урятувати не себе одну («…Сама не могу понять, о чём молю…»).
Художниця шукала дорогу, адже все кудись іде, і навіть промінь вічності – летить. Але куди?
«Кладочка в життя» 1980,
«В суєті - тихий прихисток…» 1992,
«Може тут жив сам Бог…» 1993.
Які дивовижно влучні і глибокі назви давала своїм картинам Наталя! Дерева і хащі, зима, яка перетворює будинки на дерева, а дерева на будинки, бо форми нестійкі.
Наталя Ярмольчук бачила і чула усе. Їй не було стін. Але як вона молила про них! Хотіла, щоб весняні буйні трави володіли її душею, чи зимові дерева стали її будинком, чи будинки поселили її душу у своїх стінах.
В забрызганные семенами
Ветви акации
Вплелись голуби
И солнце
Я тоже хочу туда
- К ним…
Вона й справді була безпорадна, бо не вірила у свою силу («Спаси от беспомощности…»). Але ж обдаруванням не наділяють людину, заслабку для такого дарунка. Хтось їй не сказав. А може, вона сама зробила вибір.
Наталі меншало в Наталі з кожною картиною, кожним віршем, як меншає непрочитаних карток у книзі переді мною. «Віддайте мене!» - ніби чую зі сторінок. «Кому?» - питаю.
«Я устала от миражей…» 1992 рік. Знову підвіконня і знову квіти. Тільки тепер штучно відгороджені льодовою шторкою. Розмиті обриси – ось що лишилось спостерігати. Вона втомилась від неясності. І хоче бути звичайною.
«Грех в предельном чувствовании. И искусство греховно. За каждый мазок и каждое слово расплата – кровотечение…» (3 вересня 1995) і далі: «Не болезни мучают, а люди» (8 жовтня 1995). Люди, що не бачать, бо не бажають; не чують, бо їм не треба. А вона – бачить, а вони – ні. Ось Наталя і стала картинами. Мистецтво-бо вічне. Воно вміє чекати на очі зрячі. <...>
