Античні письменники, аби осмислити події сучасні, свого героя відправляли у царство мертвих, до берегів річки Лети. Там він міг отримати всі відповіді.

Але у кого запитати поради, коли проблема у нас самих?.. Омріяне майбутнє настало раптово і майже безболісно. Ніхто нічого й не помітив.

Сьогодні озиратись на минуле та шукати там підтвердження соборності України – марна, навіть хибна справа. Важко зрозуміти, чому 60 років тому люди билися за державність, протягом 80 років вмирали у сирих бетонних стінах, різали руки об колючий дріт за дисиденство, а нині бояться дихати на повні груди, щоб не захлинутися розкритими таємницями власної гіркої долі? Мов голосять під пам’ятником Вождя пролетаріату: «Сховайте, сховайте це від нас».

Кривава епоха, що червоною рікою розділила нашу неньку на Західну та Східну нині охолола, проте її течія була настільки потужною, що прірва між українцями стала глибокою – культурною! Може, то і не прірва взагалі. А мур, котрим відгородились один від одного люди зі спільним корінням, що п’є воду з рік, в яких Ярослав Мудрий напував коней після боїв за Русь? Ми ніколи не рубали це дерево, ми просто сіли по його різні боки. Це невід’ємна частина нас самих, але, як і в осінній час, холод пропаганди розмалював
листя у різні кольори.

Зрештою, прийде нова епоха і воно, зсохле та дріб’язкове, вкриє грунт. Легкою ходою по ньому пройдуть наші нащадки, а, можливо, і сучасники, аби очистити величну, втім тендітну рослину – народну свідомість. Так, коли впадуть кольори, тоді і прийде єдність у душі людей, а не на сторінки документів.

«Обратиться к руководителям территориальных громад,

депутатам всех уровней местного самоуправления, жителям региона с призывом...

обсудить на митингах и в трудовых коллективах вопрос о проведении референдума

об автономии регионов, проголосовавших за В.Ф. Януковича... Обратиться к жителям

регионов юго-востока Украины с призывом поддержать нашу позицию и провести

на своей территории референдумы об автономии»

Резолюція зборів активу Донецької області

Слова сепаратистів, котрі виривалися вогнем, щоб обпалити серця патріотів, котрі тонули в оплесках несвідомого натовпу, котрі вдарялись в друковані ікони та пластмасові хоругви…

Це страшно пропускати через себе таким, яким воно є насправді.

Хвилі ріжуть берег. Ми тримаємо тонким перешийком тіло, кров’ю якого є дніпровська вода, яке всохлося б без поту, пролитого усім українським людом на відновлення кримської землі.

А тепер, піднявши російський стяг, керують тим краєм у сторону Росії, роздавлюють українство, висміюють його за толерантність до інших поглядів… Шовінізм, масовий психоз, мізерність у світосприйнятті. Та й звичайне захоплення, гра фактами. Тобто інформаційна війна, замаскована під протести, втім, дешеві та з ганебним акторським складом. Коли стати під правильним кутом, видно і декорації, і ляльковода…

«у Харківській області не буде ні донецької, ні львівської влади,

буде тільки харківська влада, в Харківській області житимуть

по своїх законах всі, хто вважає себе харків'янином»

Євген Кушнарьов

Вітер плутається у степових травах, збиває кургани, розвіває старі гори, повстає нахабним туристом, який брудно лається у серці міста, дивиться зверхньо на високі старовинні будинки, і навмисне не знаходить на карті культурних пам’яток. Та й не туристом зовсім, бо він прагне нагнути дерево державності! Він хоче перевернути наш з вами світ, він визначив наш талан, з’ясував походження, розбив нашу дружбу... Сама Еріда могла б позаздрити його вигадливості та вмінню вносити роздор у люблячу сім’ю.

Те, з чим боролися все моє свідоме і несвідоме життя, він визнає як істину! Чому чужоземці не творять правду вдома? Невже бюджет моєї країни не може виділити грошей на потяг, аби нарешті всі, хто не здатен вивчити українську мову, хоча б на розмовному рівні, жили там, де з них буде користь. Навіщо молодій перспективній країні безграмотне населення, яке ні на що не здатне?!

Мене обурює, коли «нові ідеологи» називають себе патріотами моєї України, а їх, насупивши брови, визначають як колабораціоністів!

Довічні комсомольці, громадяни мертвого царства. Світу, якого вже не існує. За ним лишився попіл та маразм… І купа диявольських міток: зірок, які впали на землю не заради виконання світлих потаємних бажань, а щоб виснажити людей у молитвах. Заборонених молитвах до Господа Бога!

Культ мав померти у минулому столітті, але його холодна рука останнім пальцем тримається за звивини співвітчизників. Холодить розум, затьмарює очі так, що вони не бачать очевидного.

І тепер, коли немає інших зір, як на нічному небі, вони воскресають гнилими трупами – системниками. Вони коректують історію, виривають епізоди, гіпнотизують стадо, що захоплено піде за їхнім вектором…

Смертельна хвороба, яку нікому лікувати.

Наркоз. Наркоз. Наркоз…

Біль притуплюється, але ж… недуга прогресує. Прапори республік, а не ідей, піднімаються в небо і воно темнішає тінню, відчуттям народної біди! Допоки я думаю про соборність України, хтось вже може різати нашу жовтоблакить на барвисті стрічки, де немає місця консолідації. Де небо відривається від жовтого колосся, де правда відривається від дійсності.

Так невже шансів на злуку немає? І ми так і будемо жити ілюзією моноліту – унітарності, а не соборності?

«Нещасна та країна, яка потребує героїв»

Брехт

Давно не снились Україні спокійні сни. Голодомор, війна, обмани, заколоти, вбивства… Не стверджую, що ці марення були лише у синьо-біло-червоних кольорах. Тепер, коли потрібно голосити від кряжу до хребта, що немає героїв, окрім людської любові, на сонці виблискує ніж. Він готовий розрізати на шматки і те щастя, і ту віру, і ті кордони, в яких живу я, не такий вже великий, один із 46 мільйонів…

Чи можна відвернути від помилок народ силою однієї людини, далеко не титана? Смішно навіть таке уявити. Але є те, на що здатний кожен – змінити себе, знайти правду у териконах пропаганди. Тільки не ту, політично витриману, солодку та прийнятну божому люду.

Довженко казав: «Ті держави здатні стати великими, у яких великі малі люди». Не можна відбудувати соборність у державі, де все насичене «совковістю», примітивними поглядами на щастя – магазини із дешевою ковбасою. Я не ототожнюю себе з цими людьми так само як і вони себе із новим поколінням, то не моя нація – то «біомаса», яка готова продати незалежність за сумнівні блага.

Свобода – відчуття, а не лише права. Це сформована думка, плани, а не ниття; прагнення створювати, а не підкручувати гайки застарілим машинам. У вільної духом людини не відібрати її, адже це частина її самої. І тільки усвідомлення цього – перемога над буденністю та несправедливістю.

Великим кроком пройде святий дощ слідом брехливого вітру, що всівав піском чорноземи, бо на щирій душі не місце жадобі та зневазі до рідного.

У кожну мить нашого щастя нам треба відшукувати не те,

що відокремлює нас від інших людей, а те, що є в нас спільного.

Дж. Рескін

Свій твір хочу завершити словами Хвильового, які були його болем, переживаннями за долю власної нації: «Геть від Москви!». Геть від кордонів, зарубіжного капіталу, інтервенції на палі. Геть! Усередину держави, щоб під натиском наших спільних сил впав цей мур. Загородження, яке зробило із людей в’язнів політичних кар’єр, рушійною силою баталій для ворогів народної волі, слави та краси. Тих, хто лізе в душі, аби посіяти там бур’ян.

Я єсть народ! Не киянин, а українець! Для мене Львів, Харків, Сімферополь – рідна земля, котру я не віддам у розпорядження сліпим пастухам. Мій народ не бидло, він просто у самих променях світла, тому не бачить поперед себе! Різні сили його тягнуть вбік із правильного шляху, але треба йти до цілі навздогад. Складний час вибору, але, якби там не було, його доведеться зробити. Багатовекторність – політичний обман. Держава може йти лише разом, щоб не заплутатись у вирі історичних подій і не втратити подарунок
долі, шанс позбутися рабства думки.

Вірю в те, що спільного у нас більше, аніж різного, і того надуманого.

В те, що політика слабша за здоровий глузд.

В те, що ми зірвемо із себе навішані гаплики…

В 21 столітті українці не повинні будувати державу, ми маємо створювати міцну націю! Але все велике починається із меншого. Тому найбільша цінність – особистість, в її руках доля і власна, і держави.

Ось такою постає переді мною ідея соборності України!