Я й досі пам’ятаю ту жахливу подію: було холодно, дув жорстокий північний вітер, із нічного неба виривався колючий сніг. Стрілки годинника тоді вже давно перевалили за двадцять четверту годину, і ми, кваплячись додому з кінотеатру, на ходу обговорювали щойно побачений фільм. Особливих емоцій від нього не виявилося, тому тема розмови швидко змінилася на плани наступного дня.
- Я відпочиватиму, - сказав Ярослав. – На те вони й вихідні. Цілий день лежатиму на м’якій канапі та дивитимуся DVD.
- Хм….- Ваелет нахмурила брови. – тобі нічого робити? Озирнись, життя навколо таке цікаве, якщо, звісно, знаєш чим зайнятися. А цілодобово дивитися TV – це тупо.
- Я завжди так роблю, коли мені нічого робити. Думаю, таке в мене хоббі.
- Ти помиляєшся, - втрутившись у розмову, я заперечив товаришу. – Який тобі з цього зиск?
- Ну, наприклад, бойовики. Стільки пригодницьких сцен передивився, що в реальній ситуації, якщо на мене хтось нападе, то я нікому не заздрю, - посміхнувшись, Ярослав підморгнув лівим оком Ваелет.
- Краще б ти хрестиком в'язати навчився, - відповіла вона.
Я засміявся, але подальші декілька хвилин змусили про це мене дуже пошкодувати.
Назустріч нашій веселій трійці з темного провулку несподівано вийшли троє лобуряк. Спершу вони повільно йшли позаду, пошепки обговорюючи якусь тему, але потім один із них гукнув Ярослава до себе, запитавши, чи нема в того вогню.
- Чому ж нема? Є, - відповів він, порпаючись в кишені куртки. – Ось - тримай.
- Слухай, хлопче, - коли незнайомець узяв запальничку в руки, його настрій раптово змінився. – Чому ти суєш мені цю одноразову річ? У ній газу майже нема.
- Вибач, - відказав Ярослав, - іншої немає.
- Тоді забирай назад! – із цими словами, лобуряка стис її в правому кулаку та несподівано вдарив.
- Ти…. Що?
Побачивши як незнайомець ні з того, ні з сього розпускає руки на мого друга, я миттю кинувся до нього, але запізнився. Негідник устиг іще декілька разів зацідити Ярославу в обличчя.
- О, ні, - раптово почав панікувати він, відчувши як з носа хлинула кров. – Я ж так можу померти.... Ні, ні, ні! Це все відбувається не зі мною я… Я не хочу, - шокований подією, мій друг ураз розвернувся та щосили почав тікати геть.
- І незабудь оце! – крикнув лобуряка, кинувши в його сторону запальничку.
- Ах ти – гад! – підбігши до недруга, я одразу зарядив йому лівою в щелепу.
- Негідники! – обурилася Ваелет. – Ви - нікчеми! Тільки й можете, що кривдити.
Тримайте її, хлопці, - звелів лідер, клацнувши пальцями. – Вона моя здобич.
- Що!?
Не встиг я й оком кліпнути як двоє гадів, що стояли позаду лобуряки, кинулися вперед і притисли Ваелет до стіни будинку.
- Заберіть свої руки! – закричала вона, давши комусь ляпас.
- Мовчати! – мужицьким кулаком один із них ураз відключив дівчину.
- Тепер настала твоя черга, хлопче.
Супостат навис наді мною, неначе Говерла, і, закатавши рукава, повільно розім’яв шию.
У цю мить мене охопив справжній страх: руки задрижали, серцебиття прискорилось. Я розумів, що теоретично нічого не зможу йому зробити, навіть якби дуже захотів. Наша вагова категорія сильно відрізнялася, до того ж, враховуючи свою та його сили, мої шанси автоматично зводилися до мінімуму. Але позаду знаходилася Ваелет, і тому потрібно було щось робити.
- Не дозволю, - я зробив крок уперед і знову вдарив.
Нажаль більше нічого не вийшло, бо мені одразу попали в сонячне сплетіння. Від цього я зігнувся. Потім, як на зло, відчув підборіддям зловісний аперкот і три чи чотири вдари в голову.
Обезсилено упавши на землю, на губах швидко з’явився свинцевий присмак – усе тіло нестерпно боліло.
- Краще біжи геть, як і твій друг. Мовчиш? Ну що ж – усе ясно. А тепер займемося дівчиськом, - потерши долоні, він переступив через мене та пішов до неї.
- Чорт! – вилаявся я, відчувши свою безпорадність. – Не дозволю! Чуєш мене – не дозволю! – видавши таке, я піднявся.
Однак дві наступні подачі в живіт знову поклали мене на асфальт.
- Хочеш іще? Тоді на, - щосили буцнувши сорок шостим розміром черевика по моїм ребрам, противник повернувся в сторону Ваелет.
- Не дозволю! - гнівним тоном процідив я. – Чуєш мене, нікчемо! Не дозволю! – не знаю як, але моє понівечене тіло, похитуючись, знову стало на ноги. – Іди сюди!
- Ти й досі опираєшся? Що ж – твій вибір.
Розвернувшись, він замахнувся кулаком, але я чомусь устояв. Цього разу в очах зовсім не іскрилось, біль вщухла, і мозок почав мислити холоднокровно.
Однак Наступна подача знову була його.
- Я сказав, що не дозволю! – повторився я, відбивши контр удар примітивним блоком обох рук. – Просто не дозволю! – мої очі мимоволі впали на непритомну Ваелет. У цей момент виродки намагалися стягнути з неї куртку.
«Чорт, потрібно негайно щось робити. Але що? Їх аж троє, а я навіть з одним упоратися не можу. І де той best друг, коли він так потрібен? Кістьми ляжу, але не дозволю».
Сфокусувавши всю свою силу, яка ще залишилася, в руках, я закричав і кинувся на ворога. Але замість потужного удару, ненароком перечепившись, штовхну його назад. І тут, у момент великого розчарування, мені несподівано під фортунило. Виявилося, що супостат стояв на ковзанці, тому під вагою мого тіла враз опинився внизу. Така нагода й такий момент :)
- О, так, - сказав я, ударивши носком кросівка в його голову.
Нажаль він не знепритомнів, але більше не підіймався.
А я, охоплений жагою ненависті, підкрався із-за спини до двох інших негідників та, неначе поранений тигр, несподівано накинувся.
Далі в моїй голові спогади обриваються :( Пам’ятаю тільки, що після сутички, я сидів біля Ваелет, намагаючись повернути її в реальний світ. А ті два вороги, як і перший, також не знепритомніли, але більше не підводилися.
- Ну, давай – опритомнюй, моє сонце, - сказав я. – Хутчіш, благаю.
- У тебе ангельські очі, - крізь сон вимовила вона. - Дякую
- Ми повинні піти.
- А куди це ви? – підвівшись, лідер зграї допоміг своїм оприскам підвестися. – Ми ще не закінчили.
- Ваелет, - сказав я. – Ти мусиш іти сама.
- Але ж… Я не кину тебе. Ніколи!
- Розумію. Однак, ти мусиш - біжи якомога далі. Чуєш мене? Біжи й не озирайся. А я потім дожену.
- Обіцяєш?
- Так. Давай – іди.
- Цим ти тільки відділяєш неминуче, - огризнувся один зі виродків.
- Не дозволю! – гнівно сказав я, помітивши як Ваелет розчинилася в темряві. – Просто не дозволю……….
