Як тільки знову небо заступають сірі хмари і починає падати дощ – старий художник виходить на вулиці міста, для того щоб намалювати сум. А ще величезні калюжі, в які заглядають мокрі місцеві собаки, шукаючи рибу, також безлиці парасольки, що, цокаючи, біжать по бруківках, і облуплені черепиці дахів колись кольорових будинків.
“Кому потрібні тепер вчорашні дні і картини-фотографії, які зображають спогади чи руїни?”.
“Напевно, що нікому!” – подумав старий художник і присів біля церкви. З краю старовинного барельєфу спадали брудні краплі. – “Напевно вже кілька століть там ніхто не прибирав.”
Темно-жовте полотно пасувало до дерев’яного мольберту. Добрі, ще з тих часів фарби, лежали поряд. На них продовжували падати краплі дощу.
“Може просто нічого не малювати сьогодні”, – промайнуло в голові у художника. – “Людей уже не так як колись цікавлять зображення історії міста. Ніхто не задивляється вже на нові картини старих вулиць. Та й навіщо їх знову і знову змальовувати, коли вони вічні?... Людей тепер цікавлять лише “миттєвості” та “ілюзії” – супер-загадкові і оригінальні. Що намалювати для таких людей? Що їх справді зможе зацікавити?!”, – так думав художник, сидячи у промоклому сірому плащі та витираючи ніс хустинкою в клітинку.
Аркуш паперу уже ввібрав у себе трохи вологи і чекав під покривалом. Фарби теж уже добре розмокли, так що не треба було навіть мочити пензля в калюжі. Все було готовим до роботи. Але, “що ж намалювати сьогодні?” – ніяк не приходило на думку.
Художник поклав мольберт на бруківку, підняв покривало, потім підніс до неба свої фарби і поволі вилив кольорову воду на папір. Утворилося щось подібне на калюжу...
Через певний час художник підняв свій витвір і, нескладаючи його, поніс до дому.
На ранок наступного дня старий маляр підійшов до картини і побачив у ній місто, зображене догори ногами. Він дуже зрадів.
Так з'явився модернізм.
