... Спалахи за виднокраєм, що зливаються в суцільну заграву; низьке, перекотисте, а тоді вже й безперервне гуркотіння.... Хоча на дворі стояв ще лютий, то по зимовому морозний, то сірий, мрячний, на думку спадали горобині ночі. Але то наближався фронт.
Здавалося, що з-під даху шпиталю викачали все повітря – Борис Лазарович фізично відчував, що йому немає, чим дихати. Атмосфера була вкрай наелектризована. Навіть ті німці, що зазвичай ставилися до нього цілком нейтрально, а то навіть і поблажливо, раптово перетворилися на роздратованих, брутальних тюремників. Борис Лазарович кожним нервом, усією шкірою відчував, що розв’язка близька. Щодо того, якою буде для нього ця розв’язка, він не мав жодних ілюзій.
Навіть Отто став якимсь дивним.
Надвечір врізав дощ. По шибках періщили водяні струмені, і чорні віконні провалля відблискували в променях прожекторів золотавими смугами. Було ще досить рано, але Отто, який мав звичку довго читати в ліжку, чомусь не запалював світла у суміжній кімнаті.
Борис Лазарович підхопився з канапи, побачивши у дверях розпливчасто-світлу пляму його постаті. Отто був у лікарському халаті.
Отто наблизився до нього майже впритул. Від нього йшов звичний, майже рідний запах медикаментів.
- Коли я йшов на війну, - промовив Отто, і його очі в пульсуючій зміні світла та темряви раз у раз химерно зблискували, - мати сказала мені: «Отто, не чини нікому лиха, і з тобою не трапиться лихого». Я завжди намагався робити так, як наказувала мені моя матінка.
Навіть “So?” не промурмотів Борис Лазарович. Стояв, затамувавши подих.
- Пішли, - сказав Отто. – Надягніть халат. Про всяк випадок.
... Може, якби хтось побачив, як два лікарі в білих халатах, що вибиваються з-під плащів, простують під зливою кудись аж за розташування шпиталю, він усе ж таки здивувався би. Але їх ніхто не зупинив. Шпиталь стояв у передмісті, то вже за чверть години дісталися лісного масиву. Дощ почав ущухати, злива перемістилася за їхні спини. Але спалахів і гуркоту не поменшало. Здавалося, що здригалася вже й земля під ногами.
- Спробуйте заховатися десь у байраку, - порадив Отто, потискаючи руку Борису Лазаровичу. – Напевно, завтра тут будуть ваші...
Повернувся, пішов.
Борис Лазарович мовчки дивився йому вслід.
Раптом кинувся навздогін, вигукуючи: - Зачекайте, пане Вайгелю! Отто!
Отто зупинився, обернувся здивовано.
Борис Лазарович теж став в декількох кроках від нього.
- Колего, - промовив він, уперше не переймаючись своєю вимовою. – Отой лейтенант, що ми дивилися його сьогодні ввечері… Гадаю, це може буде змішана інфекція. Потрібні додаткові аналізи. Я сам хотів зробити, але... – махнув рукою, розвернувся й почвалав вглиб мокрої хащі.
- Халат зніміть, колего, - демаскує! – гукнув Отто йому в спину.
... Давно не білені стеля та піч, невеличке брудне віконце, що його раз у раз затуляє постать вартового. Борис Лазарович уже намуляв об них очі, та відлежав боки на дерев’яній лаві попід стіною. Добре, що на кілку за дверима знайшов облізлого кожуха. Голодний, як вовк – учора за день дали полумисок каші та кружку чаю - усе. Мимоволі згадаєш, які сніданки, обіди та вечері приносили їм з Отто...
Ні, про це не можна згадувати. Він був у німецькому шпиталі на важких роботах, приневолений, під вартою. За першої нагоди – утік. Він ні в чому не винний. Професор допоміг йому уникнути смерті, але не зміг допомогти втекти. Це зробив він сам. Професор може підтвердити, у якому стані він його побачив уперше, ледь живого. І він не співпрацював із ворогом, жодною мірою. Якщо полоненого женуть рити шанці, або мостити шляхи – хіба це співпраця? А його примусили виконувати роботи в шпиталі – мабуть, спеціально, аби принизити його найсильніше – лікар-фахівець, науковець, виносить судна за німецькими солдатами. Ні, власне, він точно не знає, яки в них були мотиви. Професор хотів його врятувати, так і сказав йому ще в таборі: «Тримайтеся. Ми влаштуємо вам втечу». Ось він і тримався, аби за першої нагоди... – так, це він уже казав...
Борис Лазарович знову й знову повторював подумки ті пояснення, які він давав капітану з обличчям, схожим на шматок пемзи – сірим та бугруватим.
Але думки розбігалися, пояснення здавалися непереконливими. Упевненості в собі Борису Лазаровичу взагалі бракувало. Роль штовхача сімейного тандему майстерно й енергійно виконувала його жінка Іда. Борис Лазарович завжди вважав, що, одружившись на Ідочці, єдиній дочці дуже заможних батьків, дівчині з яскравою зовнішністю, музичною освітою, він, на той час ще бідний студент-медик, не у свої взувся. От і пнувся все життя, аби бути гідним своєї золотої дружини.
Іда тримала його в тонусі щодня, щогодини й щохвилини. Борис Лазарович швидко зрозумів, що кар’єрист та інтриган із нього кепський, то все поставив на професійний успіх. І тут не схибив.
Ідочка ж, яка вдома чоловіка жерцем жерла, на людях підносила його понад усе й усіх, шукала корисні зв’язки, натискувала на всі педалі. Це вона першою зрозуміла, що вечори в Катерини Василівни – то щаслива знахідка, бо там можна було попросту зійтися з дуже й дуже потрібними особами. Але ж зате й розлючена вона була, коли Ліна перетворила це вигідне знайомство на щиру дружбу!
Борис Лазарович навіть зараз зіщулився, пригадавши, як жінка, роздувшись, як ропуха, репетувала: - Ти справжня ганчірка, а не чоловік! Твоя сестра нас зганьбила, а тобі й байдуже! Що скажуть люди, коли взнають, що ця дурепа переїхала від нас до гойки!!!
Мабуть, якщо б Ідочка довідалася, як Катерина Василівна розшукала його в таборі, то змінила б своє ставлення і до неї, і до Ліни... Але годі про це й мріяти – навряд чи йому вдасться вийти сухим і з цієї води. Цього капітана, мабуть, навіть Іда б не зуміла побороти, а йому це й поготів не до снаги...
- Бердичевський, на вихід! – поклав вартовий край роздумам Бориса Лазаровича.
... Знову й знову. Одне й те ж. Борис Лазарович відповідає. Капітан пише. Відповіді свої Борис Лазарович проказує вже не задумуючись, слово у слово. А той пише – навіщо писати одне й те ж? Це ж з глузду можна з’їхати.... Мабуть, тому капітан й посірів – від нудьги... А що це він так дивно шиєю поводить? ... і підборіддям? Може, зуби болять?
Борис Лазарович третій день відповідає особістові на його запитання. Зрадником себе не визнає. Особіст не визнає його невинним. І ходять по колу... Борис Лазарович вже починає звикати до капітанових погонів – зелені, з малиновим кантом, срібними емблемами та зірочками – ото дивина! Може, й дійсно немає йому вже ходу назад, до своїх медичних військ. Служив в одній армії, з ромбами, а тепер хоче, аби його прийняли зовсім до іншої, з погонами... чудасія... Але все ж таки, що це у нього з щокою? І з шиєю...
- Товаришу капітане, - раптом каже Борис Лазарович зовсім іншим голосом, не невиразним і глухим, а гострим і владним, - а що це у вас на шиї? Дайте-но я погляну!
І – дивна річ! – капітан, який ще два дні тому сухо попередив Бориса Лазаровича, що він йому не товариш, а громадянин, чомусь пропускає таке звернення повз вуха. Більше того, він повертає голову і, з болісною гримасою, відтягає комірця, аби показати Борису Лазаровичу страшенний фурункул, навколо якого широко розходиться багрова пляма.
- Вам що, життя набридло? Гнійний фурункул просто на артерії! Кожної хвилини запалення може перекинутися на мозкову оболонку! До шпиталю, негайно! Скажіть хірургові, аби розрізав і видалив стрижень. Тільки дуже обережно! Обробити борним спиртом, тоді накласти пов’язку з лініментом ... а, краще я сам йому напишу. Дайте аркуш паперу!
Борис Лазарович швидко пише щось і передає аркуш капітанові. Той хоче прочитати, але де ж там – лікарський почерк, нерозбірлива в’язь, та ще й латинню...
- Це ж у вас не перший фурункул, мабуть? – суворо питає Борис Лазарович капітана. – Ну ось, бачите. З тими якось обходилося, бо не на такому поганому місці були. А тут комірцем розтерли, і занесли інфекцію. Різати негайно! А після того незле зробити переливання крові. Дайте-но аркуш, я допишу для хірурга!
Борис Лазарович простягає руку за аркушем, але капітан дивиться на нього, ніби вагаючись, а тоді каже: - Товаришу воєнврач! А, може, ви самі б зробили? Полікували б, тобто?
- Це неможливо – потрібна антисептика, інструменти! Я ж не коновал, аби в хліву операції робити, - цілком щиро обурюється Борис Лазарович.
А особіст відповідає: - Навіщо в хліву? У госпіталі... Там і залишитесь, доки відповідь прийде щодо вашої справи. Я сьогодні ж і всі документи підготую...
... Ось і усе, майже. Щасливий кінець. Борису Лазаровичу повернули посаду й чин, він довоював, вірніше, долікував вояків, аж до Берліну, тоді повернувся додому. Жінка його приїхала з евакуації раніше, і навіть спромоглася оселитися в їхній колишній квартирі, витуривши з неї нових мешканців. Вона знову була сповнена життєвих сил і напористості, геть викинувши з голови згадку про той страшний рік, коли Борис Лазарович вважався зниклим безвісті.
Це не дуже приємні спомини – вона, без офіцерського атестату, без кусня хліба, у глухому алтайському селі, а поруч Ліна з ранку до ночі, а то й вночі, зігнувшись над хазяйчиним «Зінгером», строчить немов той кулемет, притримуючи білі полотнища своїми кістлявими, уже без жодної каблучки, пальцями. «Рішелье» - так зветься та дурнувата вишивка, що вона перейняла її в Катерини Василівни. А тоді ще й дірочки треба вирізати, маленькими ножицями. Вона хотіла б допомогти, але ж у неї так боліла від того голова! І виходило таке страхіття - жахливі, міщанські фіранки, наволочки. Підзорники – це ж треба таке слово вигадати! А дурним бабам подобалося – вони несли за те молоко, яйця, картоплю.
А, навіщо згадувати! Усе те позаду. Ліна знову подалася до своєї гойки, вона їй миліша за братову! Чоловік повернувся до своїх справ, вона вже й дощечку мідну наказала знову пригвинтити на своє місце: «Борис Лазарович Бердичевський, к.м.н., лікар-венеролог».
Хай той Кац, що взявся на другому поверсі невідомо звідки, лікті собі гризе... Теж лікар-венеролог, теж дощечку наліпив... Хто він такий? Хто його знає?! Він ще пішки під стіл ходив, коли вони із чоловіком уже лікували таких поважних людей...
... Цю оповідку я багато разів чула в дитинстві, прокидаючись у напівтемній кімнатці та прислухаючись до неспішної бесіди дорослих у сусідній кімнаті. Чомусь за часів мого дитинства бесіди дорослих завжди були неквапливими.
А от закінчення цієї історії я почула лише нещодавно, коли до моєї мами завітала її молодша сестра. Я мила посуд на кухні під нерозбірливе туркотіння двох стареньких, коли раптом почула, що йдеться про дуже цікаві й несподівані речі.
- ... Я і питаюсь: «Тіточко Катрю, з чого б це дядько Михайло мене з вами до Москви посилав?» - так розповідала моя мама, відсьорбуючи чай. – «Це ж гроші великі – квиток, десь зупинитися....» А вона мені відказує: « Треба буде за речами доглянути – будемо назад багато краму везти, Лінина рідня вже купила... по знайомству... А тоді, Ганнусю, я тобі скажу, - тільки ти, дивись, дядькові анічичирк! - заглянемо до одного мого знайомого... із села нашого. Колись він до мене сватався, ну, то давно було.... Він зараз велике цабе якесь ... в органах, значить... Бо Бориса Лазаровича вже викликали ... на Совнаркомівську... сусіда його, Кац, нехай йому осичина, доноси на нього пише... Ліночка плаче, так вже плаче...»
Отже, як я зрозуміла, Ліна в розпачі повідала Катрі про їхнє горе – сусід Бориса Лазаровича й, за збігом обставин, його колега, обрав старий, як світ, спосіб розправитися з конкурентом, і став писати куди треба листи із цілком резонним запитанням – де це бачено, де це чувано, аби єврей рік протримався в німецькому полоні й повернувся з нього неушкодженим? Він не робив жодних висновків, але зрада, співпраця з ворогом, а може й вербовка в резиденти-діверсанти ясно читалися з його сигналів, просякнутих свідомою громадянською позицією, пильністю та патріотизмом. Іда кинулася по допомогу до знайомих високопосадовців, але їй дали зрозуміти, що справа поза їхньою компетенцією.
І взагалі розмовляли з нею так, мовби вона вже була вдовою...
- І це зараз, коли Борюсик нарешті чекає на дитинку, ой, вейз мір! - обливалася сльозами Ліна.
Це видовище – Ліна, зазвичай тиха, мов мишка, і кротка, мов голубка, у розпачі в кров роздирає собі щоки та грозить маленьким дитячим кулачком своєму єврейському богові - було таким нестерпним, що моя бабуся Катерина негайно узяла справу до своїх рук - як завжди.
... Я згадую бабусю Катерину справжньою правителькою, суворою, але правосудною, свого чималого королівства, що складалося з родичок, приживалок, квартиранток. Чоловік її на той час уже помер, син дослужився у Москві до полковника. На вигляд це була літня жінка, висока, статечна, але із розплилим станом, з фарбованим хною ріденьким волоссям, стягнутим у недбалу дульку. Ніс картоплею, невеличкі зелені, мов аргус, очі – ну, не знаю, чому НКВДіст, у миру Василь, не зміг забути сусідську Катрусю, яка ще й віддала своє серце не йому, а Михайлові, кравцю з міста. Мабуть, така в неї була енергетика, як сказали б тепер.
Але факт залишається фактом. Після короткого московського візиту Катерини до зловісного будинку на площі Дзержинського (моя мама в ступорі чекала на неї біля сходів), Бориса Лазаровича більше ніхто й ніколи не чіпав, і він мирно дожив до похилого віку, оточений учнями, друзями, рідними й серед них онуками від своєї дочки-одиначки Тіночки.
... Я виклала цю історію в листі до своєї однокласниці, подруги мого дитинства, що мешкає зараз у Ізраїлі.
– Якщо б ти знайшла когось зі свідків, твою бабусю могли б зарахувати до Праведників Світу, - такою була її реакція.
Звісно, що свідків серед живих уже давно немає. Звісно, що я не стала б їх шукати в жодному разі. Звісно, що Катерина й при житті не прагнула б отримати це звання. Вона ж бо рятувала не єврея, а людину – Бориса Лазаровича, свого доброго знайомого, брата своєї приятельки, лікаря, що прописував її синові ліки від підліткових прищів.
Ні, я не хочу кинути камінь у євреїв за те, що шанують своїх загиблих, а також тих своїх, хто врятувався, і тих, хто їх рятував. Урешті-решт, хто забороняє будь-якій нації світу робити те ж саме щодо своєї історії?
Добре, нам до останнього часу таки забороняли. Але зараз, коли перешкоди усунено, хіба ми кинулися вславлювати хоча б своїх героїв, хоча б тих, хто рятував нас від найстрашнішого у світі імперсько-комуністичного режиму?
Я зараз про інше. Мені чомусь не дає спокою власне термін – «Праведники світу». Праведники... Чи можна назвати праведником будь-яку людину, хоча б як героїчно, альтруїстично, самовіддано вона вчинила одного разу? Адже іншого разу вона могла вчинити й геть інакше...
Хто з героїв цього оповідання – а всі вони доклали рук до врятування Бориса Лазаровича – може вважатися праведником? А які із вчинків, що врешті-решт, у сумі, урятували йому життя, можна назвати праведними?
Сусідка, що прибігла сказати Катерині про полоненого вчинила праведно, бо могла й пальцем не кивнути заради його порятівлі – подумаєш, Петька полікував від трипера. Але ж і грошики за це взяв?
Катерина, що врятувала його аж двічі – від німців і від своїх. Так, це безкорисні, праведні вчинки. Але... навіть тут є одне маленьке «але», про яке я скажу згодом.
Професор – він урятував не тільки Бориса Лазаровича, а й десятки, а легенда каже, що й сотні інших полонених, вилікувавши їх, забезпечивши їх документами та переправивши кудись до безпечного місця. До речі, він дійсно отримав звання Праведника світу в Ізраїлі, хоча, я впевнена, ані на мить не задумувався, хто за національністю ті люди, яких він рятує. Щодо Бориса Лазаровича йому просто довелося додати більших зусиль і більше ризикувати – от і усе.
Ну, Отто Вайгель, венеролог мимоволі, – з ним усе ясно. Вчинок дійсно праведний. Боюся назвати Отто праведником у цілому, бо хтозна, чи вдалося йому дотримуватися матусиної поради, - теж, безсумнівно, праведної! -, і надалі. Війна – річ жорстока.
А от персонажі, так би мовити, з іншого ряду. Насамперед, німецький комендант. Чи назвемо праведником його? – Безперечно, що ні. Адже окрім цього рішення, яке, власне, і врятувало життя Борису Лазаровичу, приймав ще й інші, видавав накази, що спричинили загибель багатьох і багатьох людей. Не з особистої жорстокості, а виконуючі свої безпосередні обов’язки.
Тепер, особіст та НКВДіст - ну, цю парочку нормальна ж людина ані у праведності взагалі, ані у окремих праведних вчинках підозрювати не може, правда ж? Але ж – вчинили. Скоїли. На якусь мить людське єство взяло гору над приналежністю до антилюдської системи. І цікаво, що хоч один, хоч другий виступили найбільш дивовижними рятівниками серед усіх, бо витягли вже з-за межі, з-поміж шестерень такої машини, що змелювала на порох кожного, хто туди потрапляв.
А тут ще й настає черга отого маленького «але»...
НКВДіст Василь, міг би претендувати на звання Праведника світу, бо врятував єврея, Бориса Лазаровича Бердичевського, на прохання Катрусі, з якою колись слухав соловейка в гаю... Але ...
... Але що робити з горезвісним пильним Кацем, ім’я та по батькові якого навіть не зберегла історія? .. Не зберегла – бо більше його ніхто ніколи не бачив. А скоро й уся його родина кудись поділася. Хтозна, може переїхала кудись...
Моя двоюрідна бабуся Катерина Василівна, як людина недосвідчена в тонкощах системи, про такі наслідки свого клопотання за Бориса Лазаровича навіть і гадки не мала. Але ми ж із вами розуміємо, що коли справа відкрита, то по ній має бути якесь впровадження. Якщо Борис Лазарович, згідно зі вказівкою з Москви, виявився цілком безневинним, це значить, що той, хто на нього зводив наклепи, діяв не інакше, як із підступною ворожою метою, аби підірвати найкращу у світі медичну і зокрема, венерологічну, радянську науку. І мав понести кару, на яку заслуговує! По всій строгості закону...
Так що тлумачення праведності та праведника світу за суто єврейською інтерпретацією тут не підходить. Одного єврея врятували, іншого – в кращому разі – запроторили, туди, де козам роги утинають...
А от якщо спробувати в загальнолюдському плані, так би мовити, для всіх віків та народів?
Я спробувала – і от що в мене вийшло. Віддаю на розсуд читачеві.
Праведний вчинок - то вчинок, на який людина відважується всупереч обставинам, часу і місцю, наказам, діючим законам, військовій присязі і багато ще чому.
Всупереч будь-чому.
Вчинок, який вона робить, прислухаючись лише до своєї душі.
Бо, як сказав Тертуліан ще в другому віці: “Anima naturuliter Christіana” – тобто, «Людська душа за природою - християнка».
І те, що мені довелось побачити та узнати у своєму житті, дозволяє мені з ним погодитися.
Думаю, що й ця невеличка повість може бути тому підтвердженням...
