Ця історія відбулася дуже давно, задовго до мого народження. Жодної з діючих осіб уже немає серед живих. І все ж таки я замінила в ній усі імена за виключенням імені моєї двоюрідної бабусі. Її дійсно звали
Катерина.
...Катерина поралася у себе в саду. «Май - дбай», - так змолоду приказувала їй мати, так казала ще й минулої весни, ось тут же, на цих грядках, що наразі вже їжачилися цибулинним пером, та кучерявилися листям салати. Але мати в евакуації, десь, мабуть, за Уралом. І всі брати, всі сестри зі своїми дівчатами там ... Тільки сини їхні, так само як і її син – на фронті. Свіжоспеченими лейтенантами ввійшли в цю війну, а що з ними зараз – хтозна... До їхнього міста, окупованого німцями, вісті не доходять.
Пережили зиму. Найстрашніші, перші дні окупації, звикання до нового порядку. Комендантська година, найбільш небезпечні під час облав місця, одяг для маскування під старезну бабу – дрантя, величезна хустка, костур. До всього наче почали призвичаюватися. І до дивно голих стін оселі, з яких познімали та заховали всі килими. І до порожніх полиць у шафах – усе цінне закопане тут, у саду. Без цього можна жити.
Важче звикнути до тиші на подвір’ї, коли відчиняєш хвіртку. Величезного кавказця Тимура застрелив німецький солдат, коли той, у невимовній люті, рвався із припона, аби роздерти чужинців. Шукали квартири. Дулю вам під ніс, а не квартиру... Катря встигла в той непевний час, коли радянські війська вже залишили місто, а німці ще не ввійшли, вимерлими провулками, присідаючи від бухкання розривів, дістатися лікарні, де професор, добрий друг їхньої родини, уже котру годину поспіль не відходив від операційного столу, ріжучи та шиючи, ріжучи та шиючи....Якась дівчина в білому під його диктування написала їй довідку, російською та латинню. Пішла – і тільки-но вийшла на поріг, як побачила німецькі танки. Вони сунули вулицею Свердлова, спускаючись із Холодної гори до вокзалу, до центру міста. Втискаючись у паркани, завернула за ріг, провулками добігла додому.
До них прийшли вже першого вечора – їхній будинок, що за царя належав генеральській родині, вирізнявся навіть серед сусідніх, також небідних осель. Довідка зі страшним словом typhus уберегла їх від ненависних постояльців, але не врятувала Тимура.
І, хоча минуло багато часу, Катерина відчула, що на очі навернулися сльози.
Коли чоловік виголосив своє рішення – вони залишаються в місті, погодилася не тому, що хвилювалася про будинок, майно. Погодилася, бо не могла й подумати, аби кинути собаку напризволяще. І ось - в перший же день під німцем його не стало...
Чоловік її був майстерним кравцем, справжнім віртуозом. Шив штани, піджаки, пальта для перших осіб у місті. І хто хоча б одного разу замовив одяг у нього, повертався до їхнього будинку ще й ще, причарований і власним елегантним виглядом у костюмі, що сидів, як улитий, без жодної зморщечки, і особливою приязною атмосферою, яку вміла створити жінка кравця, Катерина. Посадовці, співаки оперного театру, адвокати та лікарі ставали своїми в цьому хлібосольному домі, де чи не щомісяця пишно відзначалося якесь родинне свято. Родина була немаленька: троє дітей - рідний син, а також пасербиця та пасинок від першої, померлої чоловікової жінки, матір Катерини та ще й молодша вдова сестра зі своїм сином. Майже поруч мешкали брат Катерини зі своєю жінкою та двома синами та сестра із чоловіком та двома дочками. Усі двоюрідні були майже одного віку, і дозвілля проводили разом, приводячи із собою до величезного, як парк, старого саду, з альтанками та гойдалками, ще й своїх приятелів та приятельок. Навідувалися з родинами ще два брати з інших частин міста. Життя вирувало навколо.
А тепер сад спорожнів і наче пригас, навіть попри молоде яскраве листя й закохане пташине тьохкання... Ніхто не засміється, не гукне: «Мамо!», або «Тітко Катерино!»...
- Василівно! – почувся раптом притишений голос від сусідського паркану.
Відхиливши незакріплену дошку, зі свого подвір’я заглядала сусідка. Паркан не ремонтували навмисно, аби у разі потреби пройти одна до одної, минаючи вулицю.
Катерина, озирнувшись, поспішила до паркану. Стислося серце, наче віщувало недобре.
- Василівно, - перелякано зашепотіла сусідка, - тільки-но, на базарі, бачила: вашого доктора повели ... у колоні, серед солдатиків... побитий дуже, і гімнастерка роздерта....
Перший удар серця був усе ж таки радісний: - не син! Слава тобі, Боже милосердий, не син! - А тоді серце впало: - Якого доктора?!
- Та того ж... Бориса Лазаровича, що Петька мого ще дивився торік... – І, зовсім притишивши голос, самими вустами, прошепотіла: - Єврея....
- Та як же це?!! Адже він має десь у шпиталі бути, не на передовій! Може, обізналася, не він це був? – ще питала, сама розуміючи, що сподіватися на помилку було нема чого.
Борис Лазарович, один із відоміших дерматологів та венерологів у місті, був постійним замовником її чоловіка, і їхні родини так заприязнилися, що сестра того, Ліна, навіть вийняла в Катерини кутову кімнатку, білісіньку від кахлів, від теплого боку груби, і перебралася жити сюди, на окраїну міста, нібито подалі від трамвайного гуркоту та дзвону, а, насправді - від громів та блискавок жінки брата, дами імпозантної, але з вибуховим характером... Катерина, неперевершена куховарка, враз навчилася готувати для Ліни кошерні страви, і риба-фіш у неї вдавалася такою, що Борис Лазарович, куштуючи її за святковим столом, прижмурював від задоволення очі за скельцями в золотій оправі й казав, що й сам не від того, аби вийняти кімнатку в Катерини Василівни, тільки зі столуванням...неодмінно зі столуванням!
Ці окуляри на гачкуватому носі, ці вуста, складені м’ясистою квіткою, точнісінько як у золотих рибок, що недвижно стояли в акваріумі в його кабінеті, цей разючий контраст між завжди скуйовдженим волоссям, неохайною борідкою клинцем і промитими до прозорості довгими пальцями, ця висока, трохи сутула постать із невеличким, але вже помітним м’ячиком черевця – ні, людину з такою зовнішністю не сплутаєш ні з ким.
... Похмурі будівлі централу домінували над місцевістю – багатоповерхові серед хатинок передмістя, та ще й на вершечку пагорба. Притискаючи до грудей торбинку із хлібом, картоплею, яйцями, Катерина вже за чверть години дісталася його височезних мурів, – мешкали неподалік. Залетіла лишень до кухні, схопила рештки сніданку, і, не питаючись чоловіка, побігла щодуху. А от тепер ноги наче обважніли – що робити? Як рятувати?!
Побачила вервечку жінок, що тяглася до воріт і крізь ворота, і, не гаючи часу на роздуми, посунула слідом.
- Сина шукаю...
- Чоловіка...
- Брата...
- Сина...
Вартовий робив знак рукою, і жінки, одна за одною, ішли вузьким коридором поміж двох шеренг автоматників. Черга посувалася скоро.
- Зятя шукаю, - промовила Катерина, сама не розуміючи, чому.
- Проходь, - почула жадану відповідь.
Вона здогадувалася, що полонених має бути багато, але побачене вразило її. Величезне подвір’я, обнесене колючим дротом, було вщент заповнене людьми. Тяжкий дух немитого тіла, крові, сечі, здавалося, хмарою стояв над подвір’ям, просочував безокі стіни будівель навколо. Брудно-зелена маса із вкрапленнями сірого, що колись мало бути білизною, та жовто-сірого, що колись було людською шкірою, а тепер радше скидалося на задубілу шкіру худоби, мляво колихалась, переміщувалась. Від неї виходило низьке, нерозбірливе гудіння, раз у раз прорізуване гострими вигуками та зойками жінок.
Катерина, поруч з іншими, майже притислася до колючки, ледве не ранячи руки та обличчя об вістря.
- Борисе! – гукнула невпевнено, з жахом усвідомлюючи, що він не почує, не помітить. Адже не міг чекати, що хтось прийде до нього. Уся його родина в евакуації.
Вона не могла кликати по-батькові. Може, він ще живий тільки тому, що німці не впізнали в ньому єврея. Прізвище тим більш не годиться... Що ж робити?!
Вона почала голосно кричати: - Це я! Катря! Катерина Василівна! Жінка кравця Михайла!..
Повторювала ці позивні знову й знову, раз у раз голосніше, відчайдушніше, уже майже в розпачі. Жінки праворуч і ліворуч від неї теж кричали щось своє. Здавалося, ніхто не звертав уваги на інших. Проте відчувала гострий жах – адже за спиною неквапно проходжувалися німці, поклавши руки на автомати, що висіли в них на грудях.
Щомиті чекала важкої руки на своєму плечі. Що буде, коли її обман розкриється?! Німці дозволяли місцевим розшукувати серед бранців своїх родаків. Навіть відпускали декотрих, переважно сільських хлопців, додому, до своїх родин.
Але за намагання вкрити єврея – смерть. Це вона знала. Про це чорним по білому промовляли наліплені на парканах аркуші з кострубатими чужинськими літерами вгорі. Про це ж перешіптувалися люди – на базарі, біля своїх хвірток. Уже лунали кулеметні черги в іншому кінці міста, уже приймали лісові яри навкруги Харкова тих, хто прийшов лягти в них навіки. Приймали єврейську та циганську плоть, так само як українську впродовж останніх десятиріч, як – нещодавно – польську. Кати різнилися одне від одного мовою, кольором мундирів, але жертви їх дивилися в українське небо нарівно безневинними мертвими очима.
Розум підказував їй забиратися звідси, бігти додому. Яким надійним притулком здавався наразі їхній будинок! Зачинити за собою хвіртку. Пробігти садом, піднятися на ґанок, густо встелений рожевими та білими опалими пелюстками. Сховатися в найдальшій кімнатці, а ще краще - збігти гвинтовими сходами до напівпідвального, але світлого, з вузьким довгим вікном під стелею, приміщення, де її чоловік, із крейдою в руці, та метровою стрічкою на шиї, ходить навкруги величезного столу, заваленого тканинами та викрійками. Український комендант уже замовив йому два костюми, а вона зуміла натомість видобути з того пана папірець, що звільняє їхню родину й від постою, і від будь-яких інших повинностей.
Укритися вдома. Відчути себе в безпеці.
Але ж... Чи зможе вона хоч колись пройти залою, аби від роялю не подивилася на неї з докором у великих сумних очах примарна постать докторової, аби зі старовинного, обтягнутого вицвілою парчею крісла в кутку не піднявся їй назустріч сам доктор з увічливою мертвою посмішкою? А що скаже вона Ліні, своїй подружці Ліні? Як візьме ту за кістляву, як пташина лапка, руку, унизану безліччю каблучок? Чи не сховає очі, коли та подивиться на неї, знизу догори, закидаючи для того свою завелику кучеряву голову на сутулу, майже горбату, спину?
Усі люблять життя. Але це життя має бути таким, як треба – із святами, зі сміхом серед купин старого саду. А будь-яке, куплене боягузтвом та зрадою, вимерле, наче пустка, - чи потрібно воно таке?
От Катерина й заволала ще несамовитіше: - Борисе!.. Докторе!!
І сама очам не повірила, коли з того юрмиська відокремилась постать, попрямувала до неї, і зупинилася у декількох кроках від колючки, біля незримої межи, за яку ніхто з полонених не наважувався заступати. Борис Лазарович навіть не виглядав здивованим, ніби був уже десь далеко. Почорнілий, у роздертому одязі, дивився підсліпувато, і розбите обличчя його здавалося без окулярів зовсім іншим, розгубленим і безпомічним. Катерина теж розгубилася, настільки, що ледве не забула кинути йому пакунок з їжею. Але все ж таки стямилася.
... У кабінеті професора нічого не змінилося. Хіба що на столі, присунутому до стіни, де Катерина звикла бачити оберемки квітів, мабуть, від вдячних пацієнтів, тепер лежали якісь мішечки та згортки. З одного з них викотилося декілька золотавих цибулин. Вона поклала поруч загорнутий в білу ганчірку кусень сала, поставила пляшку з самогоном. Знала, що самогон потрібний навіть більше за харчі, бо йшов замість спирту при операціях. Тож завжди наливала пляшку-другу для лікарні, і віддавала сестричці, що нишком обходила холодногорські двори, збираючи на хворих. Казали, що й сам професор, коли вже край, виходив на базар із візком, і жінки, ледь стримуючи сльози, клали до того візка хто що може.
... Професор залишився в окупованому місті мимоволі - біля поранених. Коли до операційної зайшов офіцер, бездоганною німецькою відказав, що в лікарні самі цивільні, постраждалі під час обстрілу. Лікарня не зачинялася ані на день.
Звісно, німецький комендант розумів, що професор лікує і військових. Але закривав на те очі. В окупованому місті кожної хвилини могла вибухнути епідемія, а тоді перекинутися й на німецьких вояків. Професор, що був європейською величиною, і безкоштовно, без дотацій із боку окупаційної влади, надавав допомогу мешканцям міста, був скоріш корисним, ніж небезпечним.
Комендант погодився й на те, аби професор забирав до своєї лікарні хворих зі штатлагу, що розмістився в тюрмі. До того їх просто викидали під огорожу й залишали помирати, а це також загрожувало санітарному становищу в місті. А кому може зашкодити, що цей альтруїст організував ще й лазарет у таборі? Знайшов лікаря серед полонених, роздобував якісь медикаменти. Хай собі. Комендант не був жорстокою людиною, він лише хотів, аби доручена йому справа йшла без ускладнень і проблем. Доки той дивак не створює проблем – хай робить, як знає.
І професор робив, як знав, і як мав, не дозволяючи відчаю та страху заволодіти собою. Але зараз, здається, розгубленість охопила його.
Доводилось зустрічатися з Борисом Лазаровичем і по роботі, а після того, як стали ще часто сходитися разом у домі Катерини Василівни, можна сказати, заприятелювали. Жорстокість взагалі жахлива. Але, коли вона зачіпляє добре знану тобі людину – жахлива вдвічі.
- Катерино Василівно, що він сказав про те, як його схопили? Ще раз, будь ласка, це виключно важливо.
Заплющивши очі, аби точніше пригадати кожне слово, Катерина повторила:
- Він саме об’їздив фронтові медчастини. Німці прорвали фронт. Попав у оточення. Намагались дістатися своїх. Авто зіткнулося з німецькою колоною. Його водій вискочив із машини з піднятими руками, а тоді, указуючи на нього, закричав: «Юда! Юда!»... Усе.
- То вони знають, що він єврей, - сказав професор. Помовчав із хвильку, тоді підхопився: – Треба діяти швидко. Не можна гаяти ані хвилини!
...У Herr’а Komendant’а навіть сталево-сірі очі поблакитнішали від вдоволення собою. – Цей професор – хитрий старий лис, - казав він собі. - Але мене він не обійде, ні! Жодним чином!
А вголос промовив, люб’язно посміхаючись: - Ні, ні, любий пане професоре. Про це не може бути й мови! Ви ж самі кажете, що цей ваш протеже - естонець за матір’ю, чи не так? А естонці – ті ж самі арійці... І ви хочете, аби я дав вам дозвіл використовувати арійця для лікування місцевих мешканців?! Це ж нонсенс!
- Але ж, - спробував заперечити старий професор, - серед певних... ммм... прошарків місцевого населення спостерігається зростання саме венеричних захворювань... То ж допомога такого висококласного спеціаліста була б дуже вчасною...
Посмішка Herr’а Komendant’а з теплої враз стала крижаною: - Пане професоре, якщо ви не в змозі дати раду своїм хворим, то я знайду можливість вирішити цю проблему. Кардинально.
Професор замовк. А Herr Komendant вів далі: - Отже, я прийняв рішення. Лікар, про якого ви повідомили, переводиться до нашого військового шпиталю й буде допомагати німецькому лікарю. Заради тих професійних чеснот, які ви мені розписали, і беручи до уваги, що його мати, як ви стверджуєте, естонка, ми закриємо очі на те, що його батько – єврей. Принаймні – доки він буде корисним Райху. Es ist genug. Auf Wiedersehen!
... Навіть пішки шлях від центру міста до Холодної гори не дуже довгий. Але, починаючи від вокзалу, увесь час вгору. Професор ішов, човгаючи ногами, зігнувшись ніби під тягарем. Міст над залізничними коліями, зруйнований під час боїв, відремонтували тільки частково, але пішохідний рух уже відновився. Майже відразу за мостом, ліворуч, відкрилася картина тюрми – безліч будівель, оточених високими мурами. Скрізь вартові, приглушений хрипкий гавкіт вівчарок. Знову й знову запитував себе, чи вірно він зіграв. У нього було два козирі: мать-естонка Бориса Лазаровича (брехня чистої води) і його високі професійні якості (чистісінька правда). Він знав, що доведеться задіяти обидва, і що другий козир має вищу ціну. Адже німецького коменданта не міг не турбувати вибух венеричних захворювань. Пройшовши всією Європою, білокурі бестії тягли за собою довжелезний шлейф спогадів, романтичних і не дуже, трофеїв, сувенірів – і коктейль із бацил був серед них не на останньому місті...
Молоді харків’янки, принаймні, деякі з них, не становили винятку на цьому переможному марші, а, навпаки, зачаровані чи то бурею та натиском, чи то європейськістю, чи то пайком новоприбулих кавалерів, привносили й свою дещицю в загальну справу.
І цей козир спрацював. Але занадто сильно. Професор хотів забрати Бориса Лазаровича собі до штату, а згодом переправити його кудись, оголосивши померлим від того ж тифу... А що робити тепер? Життя йому врятували – хоч на якийсь час, але як витягти його з німецького шпиталю?!
Професор порівнявся з Озерянською церквою. І, несподівано для себе, за звичкою давньою, але майже забутою за комуністів, ревно перехрестився на її потьмянілі бані. Яка різниця, за кого він просить – Бог один в усіх.
... “Ja”, “Nein” та “So?” - от майже і всі репліки, що їх дозволяв собі німецькою Борис Лазарович, спілкуючись з Отто Вайгелєм, молодим доктором-венерологом, до якого його було приставлено помічником. Він читав німецькою, розумів німецьку – адже між німецькою та їдишем, мовою його містечкового дитинства, багато спільного. Власне, саме тому він і не наважувався на спілкування. Одна річ – людина, яка не розмовляє німецькою, і зовсім інша – яка розмовляє з помітним єврейським акцентом...
З тієї миті, як мотоциклісти взяли в кільце їхню емку, життя його зависло на павутинці. Іноді він навіть думав, що краще б усе скінчилося відразу, ще на тій галявині, і після крику – Юда! -, що, наче грім з ясного неба, пролунав із вуст його водія, німець натиснув би на гашетку наставленого на нього автомата ...
Ясно, що довго це тягтися не могло. Але – тяглося. Найгіршими були ночі, коли в темній комірчині, що апендиксом відходила від кімнати, яку займав Отто, він лежав без сну, і чекав, що за ним прийдуть. Перевірять якісь документи, допитають сусідів, того ж професора, тих же кравця з жінкою – і прийдуть, аби забрати до табору, причепивши жовту зірку, а скоріше - розстріляти просто на місці. Нечуване нахабство – єврей лікує вояків Райху...
Щовечірні розмови з Отто теж були не мед. Він розумів усе, що каже Отто, але не наважувався відповідати, тільки мугикав щось нерозбірливе, уповаючи на те, що той сприймає його мугикання як лояльне. Залежав бо й від цього пухкого молодика, біло-рожевого, як незрівняні тістечка Катерини Василівни...
Помалу зрозумів, що Отто не становить для нього загрози. Отто любив розповідати про себе. То ж через декілька місяців уже знав усе його життя – єдиний син у матері, що рано овдовіла, він не міг легковажити своїм майбутнім та матусиною старістю. Вирішив стати стоматологом. – Адже в людини аж 32 зуби, - казав він, дивлячись на Бориса Лазаровича без тіні посмішки. – А ніг чи рук – по дві, а тих органів, що лікуємо з вами, колего, взагалі лише по одному, nicht wahr?
- Ja, - хрипко відповідав Борис Лазарович.
Але у великих людей свої великі плани, і вони не зважають на маленькі плани маленьких людей. Довелося недовченому стоматологові Отто Вайгелю прискореними темпами вчитися на військового лікаря, та ще й на венеролога. Nichts zu machen!
Отто розумів, що як фахівець він поки що нуль, то ж мимоволі сповнився поваги до досвіду й уміння Бориса Лазаровича. А тоді - і симпатії до нього як до людини. Перші тижні він стежив за кожним його рухом, бо боявся аби цей russische Doktor (для себе він називав його Russe, а не Jude, сам не знаючи чому – може, аби ситуація була не такою гомеричною?) не вчинив диверсії, за яку спитають із нього, Отто Вайгеля. Та й наказано було пильнувати.
Але скоро збагнув – перед ним професіонал високого ґатунку, який хоча б із поваги до своєї справи не зробить щось не так.
Борису Лазаровичу, дійсно, і на думку не спало б удатися до партизанської боротьби шляхом виведення з лав ворожих вояків. По-перше, він не був героєм. Був людиною сугубо цивільною. А по-друге, був лікарем, і хворий був для нього хворим, і тільки хворим.
Чесно кажучи, робочі часи були справжнім відпочинком для Бориса Лазаровича. Коли він займався своєю звичною справою, зникало відчуття, що він балансує на канаті під шатром цирку. Діагноз, процедури, медикаменти – для всього були рятівні латинські назви. А обробляти виразки та висипання можна взагалі мовчки.
У білосніжному халаті на піджачку із чужого плеча, в окулярах, виданих замість розтовчених на його обличчі, він вдихав пахощі сулеми та ефіру, і вони здавалися йому ароматнішими за троянди...
(далі буде)
